Озеро

Розділ 17

Тарас прийшов на роботу о сьомій і відразу ж без жалю зателефонував ескортниці Барбарі, яка далі була недоступною, потім якийсь час упорядковував звіти про опитування. Закінчивши, розгорнув свій нотатник і уважно переглянув слова, там записані. Тарас прогортав нотатник до кінця, закрив, відклав на стіл, та відразу ж знову схопив його і став шукати деякі записи, іншою рукою понишпорив у купі звітів і витягнув один папірець, поклав його біля нотатника, дивився якийсь час на нього, відклав і відкинувся на спинку крісла. Так просидів якийсь час, тоді стенув плечима, підійшов до дошки і дещо на ній написав.

О восьмій він зателефонував секретарці «Салубріса» і здивувався, почувши у слухавці голос.

— О, пане інспекторе, ви сьогодні рано, — сказала вона.

Мабуть, розмова з директором зробила своє, принаймні обіцянка бути скромним. Приязнь секретарки — завжди добрий знак.

Тарас подякував їй за співпрацю...

— Я не можу знайти вашої Барбари.

Збентеження на протилежному боці, кілька секунд тиші, наче секретарка не може прийняти рішення.

— Ми також, — усе ж видушила вона. — Абонент не може прийняти виклик, так?

— Так.

— Ви дасте мені годину? Я спробую ще один спосіб.

Тарас погодився. Нехай вважають, що вони — союзники. Нічого поганого в цьому нема, поки йде на користь.

— На який номер вона зможе вам подзвонити?

Тарас продиктував номер свого мобільного телефону і попрощався, тоді глянув на годинник і набрав інший номер. Він налічив чимало гудків, поки там відповіли.

— Тарасе, якщо ти не можеш спати, це ще не означає, що інші теж мають із цим проблеми.

— Доброго ранку, пане Цвілаку. Для людини, яка невдовзі виходить на пенсію, в тебе на диво добрий і довгий сон.

— Що тобі треба?

— Та наша Джейн Доу[18]...

— Ви досі не знаєте, хто вона така?

— Ні, тому й дзвоню. Ти казав, їй біля тридцяти?

— Так, приблизно.

— Є якась можливість, що їй менше, наприклад, двадцять?

— Ні, жодної.

Тарас голосно зітхнув, щоб Цвілак почув, однак той не виявив жодного співчуття.

— Це все?

— Цвілаку, дай мені щось, що-небудь. Професія, хобі, звички... Наприклад, характерні деформації, які б вказували, що вона багато стояла на колінах, тільки дай хоч би щось.

— Результати аналізів ти отримав і знаєш, що в неї в крові був гемоглобін і нічого більше, ані наркотиків, ані алкоголю. Зовнішніх ознак будь-чого, що вказувало б на наркоманію в недалекому минулому, нема, я маю на увазі вени... Внут­рішні органи в нормі, рентгенівські знімки скелета не показують жодних пошкоджень, з яких ми зробили б якісь особливі висновки. Одне слово, вона не працювала ні в ливарному цеху, ні в шахті і якщо й займалася якимось спортом, то непрофесійним. На скелеті нема нічого, що вказувало б на... що-небудь. Що ти, на Бога, мав на увазі під стоянням навколішки?

Він здавався уже менш сердитим, хоча сам цього, може, й не хотів. Тарас мовчки слухав, доки Цвілак не закінчив. Він помахав Тіні, яка ввійшла до кабінету, і, сам не знаючи навіщо, подивився на годинник на стіні. Пів на дев’яту. Вона це помітила, зніяковіла, хутко зняла пальто, повісила його на вішак, а біля нього — маленький рюкзак. Дівчина була вдягнена у спідницю, коротшу, ніж та, яку мала на собі під час першої зустрічі. Це вже міні чи ще ні?

— Схоже, справи у тебе геть кепські, Тарасе.

— Так і є.

— Раніше чи пізніше знайдеться хтось, хто її знає, і подасть у розшук. Минуло лише три дні.

— Десять.

— Так або ні. Я думав, що ти у своєму віці, як би це сказати, не береш справ близько до серця.

— Я теж, — сказав Тарас.

Може, Аленка мала рацію.

— Привіт, — озвалася Тіна, коли Тарас поклав слухавку. — Я запізнилася?

Він похитав головою.

— Ні, ні... Навіть навпаки.

Тіна здивовано глянула на нього.

— Поясню пізніше, — сказав він, підвівшись і натягуючи куртку, — а зараз маю одну справу.

— О дев’ятій маємо бути в Дрварича. Все без змін?

— Я трохи спізнюся, — кинув Тарас виходячи, а потім швидко покрокував довгим коридором до дверей, де його на виході перестріла секретарка.

— Куди ти? Хіба ти не маєш бути у Дрварича о дев’ятій?

Кілька років тому на забаві від профспілки секретарка йому на вухо прошепотіла, що вона не з тих, хто розбиває сім’ї...

— ...ти ж мене розумієш?

Вона була напідпитку і притулилася до Тараса, який сидів за столом і попивав свій сік.

— В цьому й справа... я теж, — сказав він із жалем у голосі.

Іноді Тарас замислювався над тим, якою була б його відповідь, якби він тоді теж пив.

— Може бути, що я трохи запізнюся.

— Ага... і що йому сказати?

— Що я можу трохи запізнитись.

— Як бажаєте, пане. До речі, це для тебе.

Секретарка вручила йому факс, Тарас узяв, подякував, не дивлячись, що це, і швиденько, щоб не натрапити у коридорі на Дрварича або Петана, вислизнув з будівлі Люблянського управління поліції. Так, Дрварич його шеф, але о дев’ятій він до нього навмисно не прийде.

Отож за п’ять хвилин до зустрічі Тарас пив каву в торговому центрі «Максі» і розглядав клієнтів. Він упізнав офіціанта, який перед тим працював у інших закладах неподалік, а тепер опинився серед пенсіонерів, які прийшли сюди на торт, і депутатів, бо парламент був одразу ж через дорогу.

— Чи у вас є пиріг «Укус бджоли»? — запитала старша пані, яка сиділа у товаристві двох подруг.

— «Укус бджоли»? — здивувався офіціант Мар’ян.

— Так, «Укус бджоли», — підтвердила жінка і заходилася пояснювати подругам, що то був за добрий пиріг, який колись пекли у Штирії, і з чого він.

— Запропонувати вам щось інше? — запитав Мар’ян, коли йому набридло чекати.

— Тоді я буду... У вас справді його нема?

Тарас прочитав факс, у якому Шольц повідомляв, що Lise und Hans Hahn noch am Leben[19], і питав його wie geht es dir[20]...

Факс? Тарас спробував згадати, чи існує якийсь протокол, про який він забув і відповідно до якого таких повідомлень не можна слати електронною поштою, та нічого такого не пригадав. Десять по дев’ятій він підвівся і вирушив на нараду. О дев’ятій шістнадцять він відчинив двері Дрваричевого кабінету.

— Вибачте, робота.

Ані Дрварич, ані Петан не привіталися. Тарас сів біля Тіни, яка полегшено зітхнула, побачивши його, принаймні саме так йому на мить здалося.

— Що доброго чувати?

Дрварич дав Петанові рукою знак говорити.

— Я Борис Петан, — почав він, і Тарас його перебив.

— Я знаю, хто ви. Брайц передає вам вітання.

— Байц?

— Брайц. Поліцейський, який вас затримав на тій фазенді у Приморському регіоні.

— Ага... — сказав Петан, і Тарас мусив визнати, що той добре тримається, бо навіть не почервонів. — Як би там не було, я тут у ролі адвоката пана Резмана, про якого ви, може, чули...

— Чув, — відповів Тарас і обернувся до Дрварича. — Це той злочинець, який викрутився, визнавши вину, і тепер відбуває покарання під домашнім арештом. — Тарас повернувся до Петана. — В чому там була справа? Наркотики, кокаїн?..

— Справа була в абсолютно законній торгівлі харчовими добавками...

— Точно, ви маєте рацію. Стероїдами. Я вже забув. Кокаїн ішов бонусом, чи не так?

— Пан Петан тут, бо скаржиться на те, як ти повівся з сином його клієнта, — озвався Дрварич.

— І де я мав честь познайомитися з його сином?

— Учора в Уканці біля Бохинського озера, — сказав Петан, стежачи при цьому уважно за Тарасовим виразом обличчя.

Тарас стенув плечима.

— Допоможіть мені, будь ласка, згадати. Вчора у Бохині я розмовляв з багатьма людьми.

— В Уканці, при затриманні через його невідповідне поводження з поліцейським, чого ми не заперечуємо. Ви його відвезли на автомобілі і... — адвокат витягнув з папки, що лежала у нього на колінах, аркуш паперу. — Цитую: «У лісі за приблизно сто метрів від житлового відпочинкового об’єкта його батька ви витягнули його з автомобіля і тричі засунули голову в сніг, при цьому він щоразу ледь не втрачав свідомості, а коли це сталося втретє, він блював і неконтрольовано випустив рідину...»

— Що? — запитав Тарас.

Петан збентежено стискав папір у руці.

— Що він зробив? Яку рідину випустив?

— Він... упісявся, — нарешті вимовив Петан, почервонівши.

— Ага...

— При цьому він зазнав фізичних та душевних мук і травм, які ми зафіксували. Ось тут...

Адвокат подав Тарасові ще один папір. Прокляті літери затанцювали в нього перед очима, і він спробував приховати, що для того, аби їх прочитати, мусив відсунути картку подалі від себе.

— Тут написано, що він блював і що через це...

Латинський вираз, який він за найбільшого бажання не зміг би вимовити.

— Подразнено горло і гортань, — сказав Петан.

Тарас віддав йому аркуш й усміхнувся.

— Те, що ви описали, швидше нагадує наслідки вживання кокаїну, який я під час розмови помітив у житловому об’єкті, про який ви згадали.

— Це не пройде... — почав Петан, а Тарас його перебив:

— У вас нічого немає. А тепер, якщо дозволите, я прощатимусь, бо в цьому управлінні іноді треба працювати.

Тарас підвівся і рушив до дверей.

— У нас є свідок.

Тарас обернувся.

— Ваша колега, — сказав Петан і показав на Тіну.

Тарас мимоволі глянув на дівчину і помітив спокій, якусь навіть легку посмішку, яка промайнула її обличчям. А чому б і ні. Вона ж може щось виграти від цієї ситуації. Він швидко прокручував у голові різні варіанти. Пенца його б не заклав, Брайц і Остерць теж, ніхто з тих, кого він знав, але її, її він хіба знає? Він знає її покоління, людей, молодших за нього на двадцять років... До того ж, вона — жінка. А що він знає про жінок? Донині він не працював із жодною. А що, коли вона амбітна, з тих, які йдуть по трупах? А Дрварич? Він може підставити? Це він її підіслав?

— Тіно, говори, — попросив Дрварич.

— З чого починати?

— Розкажи все, що сталося.

— Те, що сказав пан Петан, звичайно, правда...

Тараса запекло, ніби хтось йому дав ляпаса. Він почувався так, як почувається людина, яка на вечірці підкочується до дівчини, а потім, коли протверезіє, дізнається, що це — однокласниця його дочки. Двадцять років роботи детективом, розвитку інстинкту стосовно людей, їхніх намірів, поведінки, характеру... все розвіюється з вітром, коли з’являється дівчина в короткій спідничині. Ех, Тарасе, Тарасе...

— ...звичайно, правда, — повторила вона, — але лише до тієї миті, коли він описує події перед дачею, але потім — ні. Правда, що колега затримав вищезгадану особу через напад на поліцейського при виконанні службового обов’язку і, коли той заспокоївся, випустив за сто метрів, це правда, від згаданого об’єкта. Жодного — як ви сказали?..

Петан не відповів. З непорушним обличчям він дивися на Тіну.

—...жодної жорстокості у його діях не було. Ми розійшлися мирно, якщо, звичайно, не згадувати крики і лайку вашого підопічного.

Петан надув губи, нагадуючи Тарасові велику жабу.

— На той момент він тоді ще не наробив у штани. Але, якщо я не помиляюся, обізвав мене поліцейською курвою і згадував про трахання.

— Ви добре подумали? Хибне судження у таких справах вам дорого коштуватиме.

— Хибне судження? Що це означає?

— Судження про те, коли говорити правду. Я думаю, ми всі тут знаємо, що насправді сталося в Бохині.

Тарас устав і рушив до дверей. Дрварич дивися йому вслід, не зраджуючи ані краплинки того, що йому верзлося в голові. Відчинивши двері, Тарас зупинився, обернувся і через плече сказав:

— Тіно, коли звільнишся, ти мені будеш потрібна.

Він уже збирався зачинити двері, коли Дрварич все ж заговорив:

— Тарасе, коли ми закінчимо з паном Петаном, я хотів би поговорити з тобою.

— Ти знаєш, де мене шукати.

Коли Тарас увійшов у кабінет, Брайц і Остерць уже були там, за своїми столами, вірніше, комп’ютерами. Напевно, на обличчі в нього було написано бажання засунути ще когось у сніг, бо вони запитально підвели голови.

— Навіть не питайте. Той кретин знає, як мене довести, і цього разу в нього це вийшло.

— А що він хотів? — запитав Остерць.

Тарас махнув рукою.

— Нічого... дурниця...

Тарас натиснув клавішу на клавіатурі, щоб засвітився екран, зайшов в інтернет, переглянув газети, які не були запаролені. Він зрозумів, хоча й думав про це вже цілий рік, що й новини його цікавлять щоразу менше. Петер Превц перемагає на новорічному турне зі стрибків із трампліна. Чудово. Якщо так триватиме далі, то він у свої шістдесят сидітиме в кімнаті, втупившись в уявну крапку на білій стіні. Чоловік постарався прочитати статтю до кінця, щоб убити час, поки Тіна не повернеться, а він їй подякує і дізнається, як Дрварич і Петан пресували її після того, як він вийшов.

— Тарасе, що це таке, в нас що, жодного шансу? — озвався Остерць, показуючи на дошку. — Що це ти дописав? Петарди? Які петарди?

Тарас глянув на дошку, ніби вперше її бачить.

— Нічого... — сказав він. — Це дещо для мене, щоб я не забув.