Озеро

Розділ 28

— Еспресо?

Тіна кивнула.

Сильва зникла за барною стійкою і повернулася з традиційними напоями: кавою, кавою з молоком, м’ятним чаєм, і, схоже, відтепер буде ще одна кава. Їй вистачало двох відвідин клієнтів, аби розмістити їхні уподобання у своїй скриньці памʼяті. Відтепер Тіна муситиме повідомити офіціантку, якщо захоче замовити щось інше, але дівчина це теж схопила на льоту. Привітання, ледь помітний запитальний погляд, коли вони заходять у кафе, і якщо постійний клієнт не реагував, якщо він тільки вітався у відповідь, вона витягувала картку зі скриньки памʼяті. Тому у «Казані», який розташовувався в не надто зручному місці, було багато відвідувачів. Хоча людям до вподоби різні речі, попит на домашній затишок був найчастішим. А в шістдесят років вона навряд чи причарує когось легінсами в обтяг.

— Хтось дивився вчорашні новини? — запитав Тарас.

— Я думав, здохну зі сміху. Тому кретинові, як же ж його звати? Того журналюгу з ТБ, ну... добре, це не важливо... Тому кретинові відстрелили вухо. Здуріти.

Брайц був у гарному гуморі. Як і більшість поліцейських, він не любив журналістів і мав для цього підстави. Вони ж бо були як мушка, яка летить на світло, а Брайц і подібні до нього світилися не надто яскраво. І все, що він отримував за тридцять секунд перед камерою, то були звинувачення і неприємні запитання. І згадка у підсумках тижневих новин, де обговорюватимуть насильство поліцейських над безневин­ними наркошами.

На записах камери одного з двох комерційних телеканалів, які, схоже, якось отримав і національний канал, було видно, як репортер хапається за голову, а на сповільнених кадрах, які не раз крутили і позначали колом зі стрілочкою, — як куля 45-го калібру відстрелює ліве вухо, з якого не залишилося нічогісінько, що пластичний хірург зміг би пришити або реконструювати. Далі камера показувала, як пораненого кладуть у машину швидкої допомоги, і наступний кадр був уже з лікарняної палати, де лікарі перевʼязали голову і так накачали журналіста заспокійливими і знеболювальними, що він зміг лише отупіло застогнати, коли колеги всунули йому під ніс мікрофон.

— І тоді показують, як той нещасний придурок плаче в лікарні. Ти його знаєш, Тарасе?

— Ага.

— І?

— Нещасний придурок.

Вони засміялись. Остерць занурював чайний пакетик у воду і, мабуть, роздумував, чи ще не час накрутити його на ложечку. Тіна, здавалося, трохи здивовано слухала розмову колег.

— Паф, і вуху капут, — продовжував Брайц, смикаючи своє вухо й усміхаючись Тіні. — Не бійся, йому надрукують нове. Я недавно читав про те, як таке зробили в Хорватії на тривимірному принтері...

Тіна перелякано подивилась на Тараса.

— Не пофортунило, — мовив той. — Якби ж трішки щастя, отримав би кулю в лоб...

— Постріл у порожню голову, — захлинався сміхом Брайц. — У пустоту. Він би й не зауважив.

— Якби з нами сталося те, що сталося з Крістаном, — сказав Тарас, поглянувши на Тіну, а під отим «з нами» він мав на увазі себе, — ти б зрозуміла, чому ми тут так уболіваємо за Вербича. Чи ви знаєте, — Тарас обернувся до Брайца й Остерця, — що Хлеб подав на Вербича заяву в ГПУ через погрози?

— А тому вони закрутилися, як вуж на сковорідці, — мовив Остерць. — Я ще думав, чого це вони так довго перевіряють. І що, вони викинули заяву?

— Ні, заборонили наближатися до Хлеба. Шкода, що Вербич не дотримався заборони.

Цього разу Крістана навіть запросили у студію, а не просто взяли інтерв’ю на місці події. Шеф поліції мав елегантний вигляд у сірому костюмі, який пасував сріблястому відтінку його волосся.

— Айдовщина сьогодні пережила сцени, до яких ми в наших краях не звикли... — почала телеведуча, яка мусила вдовольнитися кадрами стрілянини у їхнього репортера, які відзняли конкуренти, а щоб їх отримати, продюсер мусив дуже-дуже принижуватися перед приватною компанією. Зате у їхній студії був Крістан, який мав прийняти непросте рішення: виступити на національному чи на приватному каналі. Журналістки на приватних каналах були молодші і глядачів було більше, але ж поліція все-таки — державна служба.

— Пане голово, розкажіть, будь ласка, що ж трапилося в Айдовщині? Хто стріляв і поранив нашого репортера? Чи справді снайпер — убивця декана факультету...

Якби Тарас керував операцією, у якій постраждав цивільний, телевізійний репортер й усі разом із ним розуміли б, що він вляпався. Навіть коли інші нічого такого не подумали б, у Тараса на обличчі було б написано, що щось негаразд. Обличчя Крістана було спокійним, що на екрані телевізора мало вигляд професійної стриманості.

Був момент, коли Крістана охопила паніка — коли репортер звалився на землю й те, що куля відстрелила з його голови, прилетіло і впало перед відчиненими дверима водія... Ця мить розтягнулася на секунди: Крістан закляк у машині, а водій вистрибнув і побіг до журналіста, в якого снайпер послав іще одну кулю, що, зачепивши асфальт, влучила в скляну стіну готельної зали. Півхвилини, поки водій тягнув пораненого, який у шоковому стані виривався на пошуки свого вуха. «Моє вухо, вухо... де моє вухо?» — кричав він, аж поліцейський мусив заспокоїти його спеціальним прийомом і силоміць затягнути у безпечне місце, що було зайвим, бо друга куля виявилася останньою. Поки поліцейський відтягував пораненого в укриття, Зупан і його група вже нашпиговувала тіло снайпера свинцем. Він лежав при стіні багатоквартирного будинку на вулиці Ґорицька цеста, 12, і в останні миті свого життя, які йому залишилися після того, як вісім куль із двох німецьких автоматів рознесли аорту і ще кілька важливих легеневих артерій (як прочитав Тарас у звіті Цвілака), дивився у два дула.

Потрібна була хвилина, щоб усе закінчилося. Хвилина, за яку припинилося булькання крові в роті застреленого і заспокоїлися птахи, налякані гучними пострілами. Єдиним звуком, який у той момент було чути на дорозі, що вела до Ґориці, були крики пораненого, який подивився у затемнене скло поліцейського авто і якому побачене було не до вподоби. Крістанове тіло, як і мозок, заклякло. Він бачив, щó відбувається довкола, все розумів, але в нього наче заблокувався зв’язок між центром, який відповідає за відчуття, і тим, що відповідає за реакцію.

— Пане голово, з вами все гаразд? — запитав водій, який мав уже досить клопоту з репортером.

Крістан здригнувся, подивився на підлеглого, наче бачив його вперше, вискочив з автомобіля і побіг у готель, пробіг повз рецепціоніста, який перелякано визирав з-за стійки, і, добравшись до туалету, замкнув кабінку. Опустився на пластмасову кришку унітаза і втупився у двері, на яких чимось гострим залишив про себе спогад якийсь Емір із Тузли, який тут був 21.11.2015, але Крістан цього напису не міг навіть усвідомити. Якби його запитали, що він там робив, про що він тоді думав, він не зміг би відповісти, та й хто б його питав. З готелю він вийшов через десять хвилин, а за той час лікарям зі швидкою вже вдалося перев’язати репортерові голову і нашпигувати його заспокійливим. Крістан спокійно, наче нічого й не сталося, підійшов до авта, підняв з підлоги під пасажирським сидінням рацію, натиснув на кнопку і заговорив: «Ластівка один, ластівка один, доповідайте».

На кадрах, які показував національний канал і які професійним голосом коментував Крістан, було видно кров на асфальті стоянки, кілька крапель, репортера з перев’язаною головою і відсутнім поглядом, якого відвозила швидка, здалека — накрите тіло, над яким схиляється висока постать в уніформі спеціальної групи, присідає, випростовується і, наче Клінт Іствуд, Брудний Гаррі, обертається до камери. Крістан. Те, що у мить паніки, викликаної стріляниною, здавалося поразкою, тепер оберталося його великою перемогою. Він справді мав ефектний вигляд в уніформі спеціальної групи, з каскою під пахвою — схожий на військового пілота в американському фільмі. Крістан це запозичив у «Найкращого стрільця».

— Дякуємо вам за те, що ви завітали до нас у студію, і за всі пояснення, — сказала зачарована ним телеведуча програми новин. — Що ще сказати... — продовжила вона, — людям вашої професії кажуть «хай щастить»? Чи щось інше?

— На щастя не можна покладатися, — стримано відповів Крістан, а тоді всміхнувся, — але нам завжди приємніше, коли у вирішальну мить воно на нашому боці.

— Я б ніколи не подумала, що Крістан бере участь у такому. Він завжди мені здавався салонним левом, милим котиком, — сказала Аленка після перегляду новин.

— Він і не брав участі в операції.

— Що ти маєш на увазі?

Тарас розповів їй, як поводився Крістан, коли Зупан і його група ліквідовували Вербича.

— Журналісти про це не знають?

— Знають — не знають... Якби вони хотіли знати, то знали б, це ж не складно. Зрештою, вони там були.

— Я не можу в це повірити!

— Перестань. Як ти думаєш, чому телеведуча не попросила пояснити, як так сталося, що під час операції, якою він керував, замалим не вбили цивільного?

— А про тебе вони навіть не згадали. Зрештою, це ти їх привів до Вербича.

Правду кажучи, це була нова співробітниця. Тарас не зміг би увімкнути компʼютер Хлеба. Окрім того, справа не була такою складною, їм просто не пощастило, що Вербичеві перше вбивство зійшло з рук.

— І як почувається наша молода колега після розкриття своєї першої справи? — стікав слиною Брайц.

Тіна піднесла горнятко кави до губ і зробила ковток, наче мусила обдумати відповідь.

— Розчарованою, — відповів замість неї Тарас.

— Розчарованою?

Остерць застиг над чаєм, нагадуючи Тарасові суриката, того пустельного гризуна, чи хто вони там, які стають на задні лапи перед своїми норами.

— Розчарованою? Але ж ми розкрили справу?

Тіна стенула плечима.

— Вона думає, що ми не зробили нічого виняткового, — пояснив Тарас. — Вважає, що Вербича після другого вбивства викрила б навіть дресирована мавпа.

Тіна всміхнулася.

— Дякую, Тарасе, за мальовничий опис моїх думок, не такий уже й хибний. Не знаю... Може, я все ж таки сподівалася, що ми спочатку ідентифікуємо обезголовлену дівчину і потім вийдемо на вбивцю. І ним виявиться не фанатик, який воює за рани Христа.

— Які ж ми примхливі, — сказав Остерць.

— До того ж, ми так і не зʼясували, хто вона — дівчина без голови.