Озеро

Розділ 45

— Чому ми, а не спецпризначенці? — запитав Брайц, який незграбно прикріпляв пістолет. Пасок був завузький.

Тарас похитав головою:

— Не цього разу.

— Куди і по кого ми взагалі їдемо?

Тарас забрав їх із відділка. Брайц сидів поруч, а Тіна й Остерць на задньому сидінні. Була за п’ятнадцять десята вечора, і якби хтось зібрався описати вираз їхніх облич, то найвідповідніший був би — збентеження. На Тіниному він читався найслабше.

— Тіно, спочатку ти, — сказав Тарас, коли виїхав з Целовшкої вулиці на трасу.

Дівчина розповіла про те, як вона ходила на телебачення, про розмову з журналісткою Танею Коленц, яка вела чорну хроніку після того, як відсторонили Ташу, теж Коленц, бо та закрутила із Зідаром і її перевели на науку...

— Тому вона була знайома з Хлебом, — сказав Тарас, — і тому рецепціоніст у готелі сказав, що її обличчя йому звідкись знайоме.

— На початку листопада Таша Коленц звільнилася, і ніхто не знав, чому. Я шукала її номер телефону, але намарно, шукала її сім’ю...

Тіна зустрілася очима з Тарасом у дзеркальці.

— ...батьків у неї нема. Вона жила у прийомній сім’ї, з якою не підтримувала контактів.

— Це наша жертва?

Тарас кивнув.

— А ми їдемо?

— У Бохинь.

Він перемкнув радіостанцію, а тоді вимкнув радіо.

— Зідар її не вбивав і не замовляв її смерті, її вбивство не було посланням для Зідара, а наш фармацевтичний олігарх не винен. І Вербич теж, що стосується наших трупів у Бохині, і ваші розкопки, які витягнули на світ божий нещасну смерть немовляти й матері, теж ні до чого...

— Хто це? — запитав Брайц.

— Цікаво, — зітхнув Тарас. — Минулої осені, наприкінці вересня, в клініці моєї дружини, у відділенні доктора Прелца для лікування чогось там запровадили новий метод. Приїхала знімальна група «RTV Slovenija», і я абсолютно випадково опинився там і пригадую молоду жінку... Твого віку, Тіно. Вона стояла з мікрофоном перед Прелцом і розпитувала його про це нововведення.

І тоді Тараса дуже здивувало те, що Прелц поводився абсолютно нормально. Він не кусав вудила і не рив копитами землю, якщо так можна сказати, не накинувся на дівчину з усіма гарматами постарілого плейбоя, не використовував висловів «юна колего», не робив компліментів і не облизувався, аж усім присутнім зазвичай ставало незручно, тільки не йому. Ні, єдине, що він зробив, це після інтерв’ю запросив її на каву.

— Дивіться, якщо у вас є час і ви змогли б доєднатися до мене на каві, я зміг би вам детальніше розповісти про завдання нової методики, — сказав він. — Вона й для фахівців досить складна.

Навіть Аленка, яка відійшла перекусити, сказала, що Прелц стає на диво нормальним.

— Мабуть, старіє, — констатувала вона.

— Я сидів із тим чоловіком на терасі його дачі в Уканці, куди ми й прямуємо, він намагався мені щось розповісти, перш ніж його перервали, щось про те, що він має осісти, так він сказав... Я не знав, чому він вибрав саме мене, бо ми не були приятелями... Принаймні я так думав... А потім він сказав, що, можливо, йому буде потрібна моя професійна допомога. Тепер я розумію, навіщо.

Тарас розповів їм про похорон, про пам’ятник на могилі, про сина, який помер семирічним, про жінку, яка заради дитини і через її хворобу відмовилася від роботи і яка втратила не лише дитину, а й чоловіка...

— Тоді він згадував, що його дружина, Карін, виступала чи мала виступати на Олімпійських іграх у Монреалі 1976-го. І оскільки він згадав Надію Коменечі, яка на тій Олімпіаді отримала десятку... якщо я не помиляюся, на різновисоких брусах...

Тарас подивився на Тіну в дзеркалі. Вона всміхнулася, і, незважаючи ні на що, Тарас не міг не подумати про те, наскільки вона мила.

— Дехто в цій машині ще й не народився тоді.

Вона закотила очі, прикрила губи долонею, щоб Остерць не бачив, як вона посилає старшому інспекторові поцілунок.

— Оскільки Прелц згадав гімнастку, я подумав, що Карін теж атлетка. Я не звернув уваги на те, що він згадав іще декого, Джекі Стюарта, який мав схожу з Карін історію. Я поґуґлив і дізнався, що Джекі Стюарт, перш ніж присвятити себе автогонкам, був у резерві на Олімпіаді у Римі...

— І? — запитав Брайц.

— ...у стрільбі, а не в гімнастиці.

— Значить... — нетерпляче почав Брайц.

— Карін Прелц, тоді Подлесник, у 1974–1979 роках була республіканською чемпіонкою зі стрільби з малокаліберної зброї. Єдина, це мені розповів чоловік зі стрілецького клубу, якого я знайшов півгодини тому, котра однаково добре володіла і рушницею, і пістолетом. Якби не югославська кухня, вона б виступила в Монреалі, а так лишилась тільки у резерві.

Якийсь час вони їхали у тиші, поки із заднього сидіння не обізвався Остерць.

— Хіба вона не подруга твоєї дружини?

— Так.

— А Лап? — запитала Тіна.

— Не знаю. Я припускаю, що його послав Зідар, який, напевно, помітив, що з його Ташею щось діється. Він застав момент, як пані Прелц мститься суперниці, й отримав кулю в око.

Дорога до будинку була добре розчищена, і Тарас навіть не намагався приховати їхній приїзд. Він припаркувався біля позашляховика «вольво» і подивився на своїх колег.

— На її совісті двоє, — сказав він і торкнувся пістолета на поясі.

Інспектор постукав у двері старовинним молотком, бо дзвінка не було, і чекав. Іще раз, із таким самим успіхом, а тоді швидко й рішуче відчинив двері, обережно зазирнув у приміщення. Двері, які вели з передпокою у велику кімнату, були відчинені, там він побачив Карін. Тарас рушив до жінки і ще в передпокої обтрусив сніг із взуття.

— Привіт, Карін.

Жінка сиділа у фотелі, вона була одягнена так само, як і на похороні, на голові була чорна вуаль, яка закривала половину обличчя. Перед нею стояла склянка червоного вина, від якого жінка не відривала очей. Тарас увійшов у кімнату, звільняючи місце трьом колегам, яким дав знак чекати біля дверей.

— Я можу сісти?

— Будь ласка.

Її обличчя залишалося спокійним, як на похороні і поминках, випромінюючи якусь фатальну приреченість. І жодної зброї не було видно.

— Щось вип’єш, Тарасе? — запитала вона, наче не помічаючи інших. — Ага, ну так, ти ж не п’єш.

— Ти знаєш, чому ми тут, Карін?

Вдова всміхнулася.

— Якщо зовсім відверто, я чекала, що ти приїдеш раніше.

В її погляді, здавалося, читався докір.

— Що тебе затримало?

Що його затримало? Коли він їхав у відділок по свою трійцю, теж над цим задумався.

— Багато всього. Те, що ти кинула труп у воду, те, що ти відрізала голову... Вода стирає сліди, а без голови важко встановити особу... Ти це зробила навмисне?

Вона знову всміхнулася.

— Щастя початківця. Не переоцінюй мене, Тарасе. Я в таких речах абсолютна аматорка. Чому я викинула її у воду? А що я мала з нею робити, коли ми живемо біля озера? Голова? Я хотіла подарувати її своєму дорогому чоловікові, але, зрештою, в мені не набралося стільки злості.

— Вона тут?

Карін пальцем показала за його спину.

— В сараї, весь час там була.

Тарас обернувся і подивився на Брайца, той кивнув.

— Навіщо ти це зробила, Карін?

Жінка скривилася і похитала головою.

— Я навіть не знаю, Тарасе. Все так... дивно. Ти бачив сина, могилу?.. Я дивилася на тебе.

Інспектор кивнув.

— Я його дуже любила, шалено. Райчика... Ти знаєш, яким вродливим чоловіком він був? Стрункий, з гарною поставою, з хвилястим волоссям, яке вже ледь покрилося сивиною. Його називали Річардом Гіром. Ти знаєш, що вони народилися в той самий день? Райчик-батько і Райчик-син. Він усім подобався... Він би й тобі сподобався. Ти хіба не хотів сина? Аленка мені розповідала.

— Ні. Це вона так думає.

Карін поправила вуаль. А тоді ледь підняла її, і Тарас зміг побачити її очі. Вони були сухі, з розмазаною тушшю.

— Я завагітніла, коли була ще студенткою, я захищала дипломну на восьмому місяці вагітності, і я народила найгарнішу дитину на світі. Викапаного батька.

З її очей потекли сльози, покотилися по щоках і впали на руки.

— Йому б зараз було стільки, скільки отій дівчині, — сказала вона, показуючи пальцем на Тіну.

Ще пара сліз рушила тією самою дорогою. Карін їх не витерла, ніяк не зважила на них.

— Коли ти востаннє відчував себе щасливим? Не знаєш, правда? А я знаю, я востаннє була щаслива п’ять хвилин після народження сина, поки мені не сказали, що з ним щось не так. Лікарі можуть бути такими жорстокими. «Не пощастило», — сказав один просто переді мною. Ти знаєш, що з ним сталося?

Тарас кивнув.

— Ви, альпіністи, маєте якийсь вислів такий... Аленка мені якось розповідала. Краще народитися без... члена... Як це: краще без члена, ніж без щастя. Так?

— Якось так, — кивнув Тарас.

— Якщо маєш трохи щастя, то член іще, може, виросте. Так, вульгарно, але життя теж таке. Не знаю, Тарасе, але коли Райко мені сказав, що йде від мене, бо зустрів іншу жінку...

Карін заплющила очі, і з них викотилися дві сльозини.

— В нього ж їх купа була... ти ж знаєш це, Тарасе?

— Знаю.

— Не знаю, чи тобі відомо... В нього їх була купа... Аленка теж, ти це знаєш?

— Знаю, — сухо відповів Тарас.

— Знаєш? А я робила вигляд, що мені байдуже, але мені не було. Мені було так боляче...

Жінка зітхнула і знову заплющила очі.

— Наче хтось перемотав фільм назад, наче все життя пройшло перед очима... і єдине, що ти можеш сказати, що фільм вийшов убогим. Май мізерно, кажуть у цих краях.

Розплющила очі і подивилася на інспектора. Тепер він бачив іншу Карін.

— Що ти зробив би, коли б прийшов додому, а там сидить голий тип і каже, що чекає не тебе, а Аленку? І що вона вагітна від нього?

— Вагітна?

— Так, вагітна від мого чоловіка. З яким я не могла мати дітей.

— Вона не була вагітною, — сказав Тарас і повторив: — Повір мені, не була.

— Вона так сказала.

— Ти ж цілилася їй у голову. Що вона могла зробити?

Карін скривилася.

— Ти її застрелила?

— Ага.

— А чоловік, якого ми також витягнули з озера?

— Я не знаю, звідки він взявся. Він там стояв і дивився.

— І ти застрелила його теж?

Жінка кивнула.

— Потім ти їх поклала у човен Балажича і відвезла до Старої Фужини, туди, де озеро найглибше...

— Я тридцять років приїжджаю сюди, Тарасе. Я про озеро знаю більше, ніж місцеві.

— Тому чоловікові ти напхала каміння в кишені, а жінці ні.

— Вона ж була гола, як я могла це зробити?

— Потім ти спалила човен на березі й на іншому вернулася назад.

— Там усе було в крові, — сказала вона, наче перепрошуючи.

— Але човен ти не прив’язала на місце?

— Не знаю, Тарасе...

Якби ті шмаркачі не вирішили на ньому покататись і випадково не «повернули» його Балажичеві, якби він повірив дівчині, яка твердила, що вони знайшли човен на березі, якби дружина Балажича помітила, що то не їхній човен...

Він провів рукою по волоссі.

— Я стежила за тобою тоді, на озері.

Тарас подивився на Карін. Її обличчям майнула зла посмішка.

— Про що ти говориш?

— Про тебе, — відповіла вона, вказуючи старечим вказівним пальцем йому за спину, — і про те дівчатко, що стоїть там. Ви були дуже милі одне з одним на воді.

— Їй було холодно, — сказав Тарас.

З грудей Карін вирвався якийсь звук, схожий на гарчання.

— Ви, чоловіки, всі однакові.

За Тарасовою спиною відчинилися двері і хтось кашлянув. Тарас обернувся і побачив Брайца, який похитав головою: мовляв, усе погано.

— Я ж сказала, що вона весь час була там.

Тарас зітхнув і знову провів долонею по волоссю. Всього забагато... Він подивився на вдову і зітхнув. Треба закінчувати.

— Ще одна річ... Смерть твого чоловіка. Він достоту приймав ліки від високого тиску, і, якби хтось їх підмінив на ті, які діють навпаки, міг би статися інсульт.

Жінка засміялася.

— Хто тобі це сказав?

Тарас мовчав.

— Цього ми вже ніколи не дізнаємося, правда?

Карін подивилась на нього з люттю в погляді.

— Не переживай. Коли щось у ньому і знайшли б, то зависокі дози віагри. Вона його вбила, а не я.

Вона взяла склянку і подивилася крізь світло.

— Як кров. Ти не знаєш, що втрачаєш.

— Вона була людиною, Карін.

— Як і я колись.

Удова піднесла склянку, наче хотіла з ним цокнутися, але перехилила і повільно, але рішуче випила до дна, потім обережно поставила на стіл, наче вважала, щоб склянка не випала з рук.

Тарас дав знак Остерцеві, який витягнув з кишені наручники і зробив крок до них, але його зупинило харчання, яке вирвалося Карін з рота. Тіна підбігла і невпевнено зупинилася, переводячи погляд з жінки, яка скрутилася в клубок і в жахливих конвульсіях впала з дивана на підлогу, на Тараса, який з відсутнім виразом обличчя спостерігав за сценою. Потім підвів очі на Тіну і повільно повернувся до Остерця.

— Викликай Цвілака.

Голова дівчини, тіло якої вони витягли з Сави Бохиньки, лежала загорнена в поліетилен у скриньці, на верхній полиці між інструментами. Тарас, не розгортаючи, передав її Цвілакові, який приїхав через дві години. Інспектор показав тіло і розповів про те, як Карін померла.

— Карін... — прошепотів Цвілак і якийсь час мовчки постояв біля трупа. Тоді зітхнув і став навколішки.

— Ціаністий калій, — сказав він. — Б’юсь об заклад, що це ціаністий калій.

Патологоанатом обернувся і зупинив свій погляд на Тіні:

— Ціанід блокує клітинне дихання. Зупиняє дію ферменту цитохром с-оксидази, і стається внутрішня гіпоксія. Зойкнеш — і...