Озеро

Розділ 15

На Тарасовому столі лежав список гостей готелю. Чотирнадцять осіб у п’ятнадцяти номерах. Дай Боже, щоб між ними не було іноземців, подумав Тарас, та вони, звичайно ж, були — пара, яка двадцять третього грудня виїхала з номера двісті дванадцять. Lise und Hahn aus Fürstenfeldbruck[13], який лежав — Тарас вбив назву міста в пошуковик — за кілька кілометрів на схід від Мюнхена і становив, роздивився Тарас на карті, його ліву окраїну. Добре, з ними, вочевидь, клопотів не виникне.

Потім Тарас вбив у пошуковик назву машинного перекладача, яким завжди користувався, і накидав на картці паперу розмову, яка його чекала. Настав час випробувати свою німецьку.

— Серед них є іноземці? — запитала Тіна, що підійшла до вішака повісити своє пальто.

— Двоє.

— Значить, треба оформляти міжнародну юридичну допомогу через наш Мін’юст...

— Ні, — перебив її Тарас, — не будемо ускладнювати.

Він набрав телефонний номер з кодом країни 49 (Німеччина) і міста 89 (Мюнхен). Почекав кілька секунд, поки по той бік не обізвався голос.

— GuttenTag, darf ich mit Herrn Oliver Scholz sprechen bitte. Mein Name ist...[14]

Тарас злякався, що жіночий голос зараз скаже, що пан Шольц вийшов на пенсію, але, очевидно, це було не так.

— Колега, — пояснив Тарас Тіні, коли закінчив розмову і з полегшенням поклав трубку. Ще місяць тому він не наважився б заговорити німецькою. Три роки курсів нарешті почали давати результати.

Якщо пощастить, то Шольц, з яким Тарас познайомився на стажуванні в Мюнхені, куди його і ще трьох словенських криміналістів посилали підвищувати кваліфікацію, де Тарас усе одно побоявся відмовитися від сякої-такої безпечної словенської, вже сьогодні повідомить, чи з фрау і герром Хан alles in Ordnung[15]. А Тарас присвятить час учасникам семінару з факультету біотехніки Люблянського університету, та перед тим пошукає в інтернеті оголошення про той семінар. Він не знайшов нічого, і це йому здалося дивним. Якщо чогось нема в інтернеті, його не існує, а той захід все ж таки відбувався. Відповідь, яку він отримав після опитування, — «ознайомлення з результатами роботи за рік і неформальне спілкування». Всі сказали «неформальне спілкування», і ніхто — «забава». Це покоління тепер так висловлюється? І якщо так і все минуло звичайно й нормально, чому йому в кожній відповіді вчувалось якесь занепокоєння? І чому всі відповідали однаково, ніби їх так хтось навчив? Тарас зателефонував у деканат і попросив з’єднати його з деканом, організатором цього «неформального» невідомо чого, але той був недоступний. Тарас уже зібрався влаштувати секретарці скандал, та вона встигла пояснити, що телефон декана вже півгодини відповідає: «Абонент, якому ви телефонуєте, недоступний. Будь ласка...» Тарас наказав зателефонувати йому, щойно директор вийде на зв’язок.

Директор компанії «Салубріс» теж був недоступний, бо перебував у повітрі десь між Любляною і Москвою. «Він зв’яжеться з вами, коли матиме змогу».

— Відразу, як прибуде, — сказав Тарас.

— Коли матиме змогу, — відповів жіночий голос на іншій лінії.

— Він зателефонує, бо я хотів би запитати його, хто та жінка, що була в готелі зареєстрована як його дружина.

Тиша.

— Ви мене чуєте?

— Так, — почулося з іншого боку, тон був іще різкий, та в ньому вже вгадувалася нотка страху.

— Цю особу було зареєстровано як Антонію Міхелич, і, за моїми даними, у Бохині двадцять третього грудня вона святкувала свій вісімнадцятий день народження. Я хотів би це з’ясувати і поговорити з паном Міхеличем раніше, ніж наберу номер його дружини, якій, я підозрюю, не вісімнадцять років.

— Пан Міхелич вам зателефонує відразу після прибуття у Шереметьєво, — відповів жіночий голос, цього разу без пауз.

— І коли це буде?

— Літак має приземлитися о третій, а тоді... Думаю, через п’ятнадцять хвилин. Можемо домовитися на пів на четверту?

— Так. І мені також потрібен номер вісімнадцятирічної Антонії, бо я маю і їй поставити кілька запитань.

Тарас отримав номер та ім’я — Барбара.

За сусіднім столом Тіна набирала телефонні номери і шукала власників дач. З більшим успіхом, але з однаково безсенсовними відповідями. Ні, ніхто не зникав, нікого не розшукують, «А її дійсно вбили?», «На даний момент ми не можемо нічого сказати, пане\пані... дякуємо, що знайшли час».

За своїми столами Брайц і Остерць писали звіти — переносили на папір усе, що він уже знав і що Брайц помістив в одне речення:

— Ні хріна не взнали.

Вони витратять цілий день на друкування протоколів про опитування селян зі Старої Фужини, тим більше, що кожен із них друкував одним пальцем. Тарас володів технікою швидкісного, майже сліпого письма, за це він мав дякувати Пенці, який відразу після появи Тараса у відділі відправив його на друкарські курси.

— Для нас уже запізно, — сказав він тоді, — а тобі буде корисно навчитися найпотрібнішій поліцейській навичці — швидко друкувати.

Тоді Тарасові було трохи образливо, та сьогодні він вдячний і справді використовує всі десять пальців. Мізинець правої руки весь час висить у повітрі, і тією рукою він часто заходить на ліву половину клавіатури.

— Тарасе...

Тарас розвернувся до Тіни, яка долонею прикривала трубку телефону.

— Якийсь Прелц, каже, що ви знайомі...

Тарас кивнув і підійшов до її столу.

— Я можу перевести дзвінок на твій, — сказала Тіна, але Тарас уже тримав телефон.

— Привіт, Тарасе. Що там у тебе, секс нормальний?

— Щодня кращий, — відповів Тарас, ніяковіючи.

— Та твоя мене питала, де я був за тиждень до Різдва. В Швейцарії, на семінарі, ти ж знаєш.

— Знаю, але вона опитує всіх в Уканці, тому я не втручався.

— Ясно, без проблем. У той час в нашій хаті не було нікого. Карін, наскільки мені відомо, теж. А ви вже знаєте, кому так не пощастило?

Тарас усміхнувся. Цього запитання він боявся. Це запитання сьогодні йому поставлять іще не раз. Дрварич і точно ще хтось.

— На жаль, природа зробила своє, — сказав він. — І, очевидно, її ніхто не розшукує.

По той бік запанувала тиша, ніби Прелц у своїй голові прокручував оте «природа зробила своє» або «її ніхто не розшукує».

— Ага, значить, так, — зрештою озвався він. — Ну, що ж поробиш, Тарасе. Кожен несе свій хрест.

— Власник тієї дачі, де я святкував Новий рік, — пояснив Тарас Тіні, яка хоч-не-хоч чула розмову.

— То мені вже не дзвонити дружині?

— Дзвони, — сказав Тарас. — Треба і біля її прізвища поставити галочку.

— Нарада, — озвався Тарас о другій і показав на дошку.

Брайц і Остерць відірвали голови від комп’ютерів і трохи відсунулися від столів. Тіна напівпідвелась, а тоді зніяковіло всміхнулася і знову сіла.

— Ти подумала, що ми підемо в конференц-зал? — сказав Брайц, зареготавши.

Остерць захихотів, усміхнувся навіть Тарас.

Він підійшов до дошки, взяв губку і став витирати всі пункти попереднього дня так старанно, аж поки перед очима четвірки не засяяла біла пластикова поверхня.

— Що у нас є?

Він подивився на Остерця і Брайца.

— Значить, так, — сказав Брайц, беручи зі столу аркуш паперу. — У Старій Фужині ми опитали людей...

На Тарасовому столі задзвонив телефон. Він показав знаком Тіні підняти слухавку, а сам слухав Брайца, який говорив, що...

—...чотирнадцять осіб зі стількох саме будинків, тобто господарств, тобто адрес. Результатів, які стосувались би безпосередньо нашої жертви, — нуль...

Тіна прикрила долонею слухавку і кивнула Тарасові. Брайц зупинився.

— Хлеб з факультету біотехніки.

Тарас підійшов до неї і схопив телефон.

— Добрий день, старший інспектор-криміналіст Тарас Бірса...

Тарас розповів, у чому справа, поставив кілька запитань, подібних до тих, що ставив раніше попереднім співрозмовникам. Голос на тому боці був сухим, відповідав коротко, як і інші перед ним. Ні, він нічого не бачив, усі, кого він знає, приїхали на той семінар і поїхали додому, ніхто не зник.

— Скажіть, — мовив Тарас, — а яка була мета цього семінару?

— Що ви маєте на увазі?

— Чому ви були там три дні?

Голос на другому боці посуворішав.

— Це був не так семінар, як ділова зустріч, — сказав він після короткої паузи. — І спілкування.

— Неформальне? — запитав Тарас.

— ...І це теж.

— Це звична практика, що до ваших зустрічей приєднується директор «Салубріса»? На всі три дні?

Знову коротка заминка.

— Ми навчаємо майбутніх дослідників, розумієте. Кадри, які б могли працювати і в пана Міхелича.

— Робоче і неформальне спілкування... — Тарас подивився на список, що лежав перед ним, — чотирьох студентів, декана факультету і директора фармацевтичної компанії з супутницею.

Тарасові здалося, що на тому боці декан знітився.

— ...найкращих. Таких, зазвичай, не буває багато. Чотирьох, які співпрацюють із «Салубрісом».

Тарас примусив його почекати якусь секунду.

— Не знаю чому, але маю таке відчуття, що ми ще з вами не прощаємося.

Хлеб відповів не відразу, і коли відповів, у його голосі не почулось ані нотки страху.

— Цього я, пане інспекторе, не можу знати.

Тарас холодно попрощався і поклав слухавку. Подивився на Брайца, і той продовжив:

— Тобто ніхто нічого не знає про якусь жінку, яка б зникла, всі домашні овечки перелічені, про туристок теж ніхто нічого не згадував, про курв тим більше. «Тіки не в нас, у нас ткого не бває, — кривлявся Брайц. — Тутечки в слі всі порядні». Ми пробували з’ясувати, хто з ким і чого розсварився в селі, але нічого конкретного не взнали; коли щось намацували, то йому виявлялося вже років як тридцять. Там дуже багато старих людей.

— Наша дівчина, та, в холодильнику, їй тридцять років.

Брайц подивився на Остерця, тоді на Тараса і ледь помітно зітхнув.

— Я так і знав, що ти це скажеш, і на одні такі пересуди тридцятилітньої давності ми таки натрапили серед тих порядних селян.

— Ну, раз ти закінчив, то берися за них, — сказав Остерцеві, який уже змолов усе, що було на тарілці, Брайц, кивнувши на фермерів за столом, — перш ніж вони втечуть від тебе.

Остерць мовчки підвівся, підійшов до двох чоловіків, які сиділи за найближчим до дверей столом, і кашлянув, зупинившись перед ними. Чоловіки подивилися на Остерця з підозрою на обличчях, а тоді втупились у простягнуте поліцейське посвідчення.

— Можна біля вас?

Остерць сів, не чекаючи запрошення, і поклав на стіл нотатник з ручкою.

— То про ту, шо у воді? — запитав чоловік у синьо-червоній картатій сорочці, який сидів навпроти Остерця. Він був схожий на головного і мав нервовіший вигляд.

— Так, — сказав Остерць, пояснивши чоловікові, що він і колега (Брайц з тужливим виразом на обличчі доїдав рештки шинки) опитують людей, тобто збирають інформацію, і вони можуть, якщо хочуть, відмовитись давати свідчення...

На момент йому здалося, що двійко чоловіків навіть замислились над цією пропозицією.

—...та все ж краще ні.

Двійко чоловіків швидко закивали головами.

— Та звідки ж нам щось знати про це? — запитав чоловік у картатій сорочці. — Богдане, ти щось знаєш?

Богдан похитав головою. Через десять хвилин Остерць відклав ручку.

— А у вас є якісь здогади? — запитав він.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав той у картатій сорочці.

— Чи колись у селі щось таке вже траплялося?

— Я про таке не знаю, — після паузи, яка видалася Остерцеві на дещицю довшою, ніж би мала бути, відповів другий чоловік.

— Правда?

— Тутечки в нас усі порядні, — додав картатий.

Остерць попрощався, чоловіки теж підвелися, розрахувались і пішли геть.

— Що ти сказав такого, що їх перепудило? — запитав Брайц, коли взявся за штруклі — він вибрав з горіховою начинкою.

У той момент розрахувалась і попрощалася штирійська пара.

— Піду поговорю з офіціанткою, поки вона не зайнята, — сказав Остерць, і Брайц великодушно кивнув.

Остерць повернувся через десять хвилин, коли остання тарілка перед Брайцом спорожніла, а сам він сидів у поганому гуморі.

— Ну, давай поговорю ще з одним, — пробурмотів він упівголосом і загукав до занедбаного типа за барною стійкою: «\Чоловіче, а ходи-но сюди!

— Остерцю, ти все записав?

Остерць кивнув, понишпорив у своїх паперах, витягнув одну картку, кинув на неї одним оком і коротко переказав:

— Кажуть, у Бучарів, це назва ферми, десь на початку вісімдесятих народилася дитина без батька.

Він відклав папери на стіл і подивився на Тараса.

— Так, і?

— Нічого, так кажуть.

Якби Тарас не знав Остерця вже ого-го скільки років, він подумав би, що той розумово відсталий.

— Хто так каже?

Чоловік за барною стійкою був одягнений у сіру мисливську куртку, яку не скинув, хоча в приміщенні було тепло, і мав густу чорну бороду, в якій де-не-де проглядала сивина. Він показав пальцем на себе, і Брайц ствердно кивнув головою. Чоловік повільно й обережно підвівся, озираючись рестораном, ніби у порожніх стінах шукав допомоги, якої, звичайно, не міг отримати. Він покірно наблизився до столу і зупинився перед Брайцом, який промокав підборіддя полотняною серветкою. Брайц відклав серветку і великодушно показав на вільне сидіння.

— Ми з поліції, — сказав Брайц, а Остерць знову витягнув посвідчення – Брайц себе таким не напружував. — А ти хто?

— Антон Штефе, — відповіла перелякана істота. — Мене кличуть Тона.

— Цей чоловік... його колись наймали працювати на фермі... — Остерць подивився на карту. — Працює на Облаків, відколи себе пам’ятає. Про те, ким би могла бути знайдена у воді жінка, йому не відомо, але в результаті подальшого опитування він розповів таке...

— Тоно, — не витримав Брайц через десять хвилин після запитань, на які він отримував, наче луна, «я про то нічо не знаю», — розкажи тоді, що ти знаєш.

Чоловік мав якихось шістдесят років, і Брайц у цей вік врахував роки важкої праці і регулярної випивки. Засмага на його обличчі боролася з потрісканими судинами і червоною сіткою. Він був худим і жилавим, і від нього йшов терпимий сморід.

— Що ви маєте на увазі, пане?

У нижній щелепі йому бракувало двох зубів.

— Мій начальник у Любляні — ще та паскуда, — сказав Брайц і подумав про Тараса, який справді часом бував нестерпним. — Дай мені щось для нього.

Тіна закашлялась, і троє чоловіків обернулись до неї.

— Що таке? — запитав Брайц.

— Ні, нічого, я просто закашлялася. Продовжуй, будь ласка.

Тарас посміхнувся сам до себе. Має минути трохи часу, поки вони звикнуться. Тіна сиділа за столом бідного Пенци. Його комп’ютер кудись зник, і замість нього на несподівано просторому столі стояв її ноутбук. Тарас, Брайц і Остерць працювали кожен на своїх старих розвалюхах, і Остерць, який не раз скаржився на свій комп’ютер, аж завмер, побачивши Тінин.

— Я ж теж можу так зробити, — сказав Остерць, подивившись на Тараса, якому було байдуже. У нього вдома був ноутбук, але його настільки дратувала ота ніжна-преніжна клавіатура, що він доставив зовнішню, по якій міг нормально стукати і яка відгукувалася приємним звуком, а не залиплими докупи потрійними «ррр» чи «ттт» і всяким таким іншим.

Тіна була одягнена в гольф і вчорашні джинси, і Тарас зловив себе на тому, що він задивляється на ті джинси, поки Тіна проходить між столами чи нахиляється, аби підняти з підлоги річ, яка впала. І при цьому перезирається з Брайцом і навіть Остерцем.

Остерць знову підніс до очей картку і прочитав:

— Вагітною була Діана Балох, дочка Мілана Балоха... Управителя ферми в Бучарів. З того, що сказав Тона, зрозуміло, що вона була-була вагітною, а тоді якогось дня перестала, а про дитину ні слуху — ні духу.

— Ви дізналися більше?

— Так, звичайно, — сказав Брайц. — Ми дали йому на шнапсик...

Від якого і ти сам не відмовився, подумав Тарас.

— Через тиждень після того, як зник її живіт, вона сама теж зникла.

— Її забрала вода, — озвався Остерць. — Вона взяла човен і кинулася в озеро. Її знайшли лише через тиждень і ледве витягнули. За офіційною версією, стався нещасний випадок.

Тарас узяв маркер і написав на дошці: «Діана Балох», «Стара Фужина», «незаконна дитина» і поруч поставив знак запитання. Принаймні дошка вже не була порожньою.

— Займіться цим.

— Але тут є нюанс, — сказав Брайц і підняв руку, ніби учень у класі, який хоче привернути увагу вчителя, — треба врахувати стан нашого джерела. Він трохи ненормальний.

— Наскільки ненормальний?

— Настільки, що ловить сомів у Бохинському озері.

— І? — запитав Тарас.

— Не сприймайте його серйозно, — сказала офіціантка, коли після розмови з Брайцом чоловік вийшов з ресторану. — Він трохи не при собі. Він уже двадцять років нишком ловить сомів у озері.

— І? — запитав Брайц.

— У Бохинському озері соми не водяться.

— Ненормальний або ні. Перевірте ту справу про потопель­ницю, і потім побачимо, чи є за що вхопитися, — наказав Тарас.

Він іще раз подивився на дошку.

— Може, є щось новіше? З цього тисячоліття. Що завгодно.

— Хтось якомусь... — Брайц перегортав папери, — ...якомусь Янезу Бертонцлю спалив човен, що його той тримав на березі неподалік від пляжу. — Брайц підвів голову і подивився на Тараса. — Він заявив у поліцію. Поліцейські приїхали і після огляду встановили, що човен підпалили навмисне, бо знайшли сліди бензину. Зрештою, я не знаю, як інакше міг би зайнятися човен на березі озера. Точно не сам собою.

— Чи той твій Бертонцель сказав, кого він підозрює?

— Так, сказав. — Брайц іще раз подивився на папір. — Мар’яна Магушара, сусіда, з яким він свариться через землю... Напевно, цілу вічність.

— Цим теж займіться, — сказав Тарас, — бо і в нас вигулькнув човен — викрадений, а потім повернутий.

Тарас повернувся до Тіни, яка всміхнулася і поправила перед собою папери. Крізь одне з двох вікон їхнього кабінету сонце падало їй на волосся, яке сьогодні теж було забрано в хвіст і металево відблискувало в сонячних променях. Rabenschwarz[16] — так це буде німецькою, подумав Тарас... І є ж іще одна фраза, ще одне словосполучення з тим raben, вороном. Rabenmutter, жорстока мати. Чи та Діана Балох теж була такою rabenmutter?

Тіна запитально на нього глянула. Він зовсім забув, що дивиться на неї. Тарас похитав головою, мовляв, нічого, і відвів погляд. Так, тепер усе буде інакше. На Брайца і Остерця могла б світити ціла супернова зірка, та він не вмів би описати відтінку їхнього волосся, тобто того, що від їхнього волосся залишилося.

— Отож... — почала Тіна, коли Брайц замовк, а Тарас не подав жодного знаку, що буде говорити. — Ми розмовляли з усіма власниками дач в Уканці, окрім двох, до яких я ще не додзвонилася. Їх дванадцять. Здається, результати дуже схожі на ті, які мають Зоран і Павле...

Тіна подивилася на них, і Тарас міг присягнутися, що вони почервоніли. Коли востаннє вродлива молода жінка називала їх на ім’я за останні двадцять років? І чи взагалі коли-небудь?

— ...тобто ніхто нікого не розшукує, ніхто нічого не чув і не бачив, і в час убивства там не було майже нікого.

Тіна розповіла про стару жінку біля озера і чотирьох студентів, які на момент скоєння злочину святкували в Уканці продовження Нового року і...

— Наскільки наразі відомо, крім старої і Балажича, Мілана Балажича, вони там були єдині.

Про інцидент Тіна не розповіла.

— І так, човен. Я розмовляла з Балажичем, який заявив у поліцію про викрадення човна... Двадцять другого, коли він повертався з Уканця. Відтоді його не було в Бохині, а сьогодні йому зателефонував його новий сусід, до якого ми... — Тіна подивилася на Тараса, і йому здалося, що вона ледь помітно усміхнулася, — ...вчора навідувались, і розповів, що молоді люди позичили човен і потім його повернули, щó я й підтвердила. Човен справді прив’язаний на причалі перед його дачею.

Дівчина відсунула папери від себе і ледь відсунулась від столу.

— Після цього він подякував і запитав, чи йому слід повідомляти поліцію. Це все.

Тарас подивився на дошку. Йому страшенно хотілося щось дописати, та не було чого. У час убивства на дачах були стара пані, яка лежала в ліжку з температурою, чотири ідіоти, які були здатні на будь-що, але не на те, щоб убити жінку, відрізати їй голову і жити з цим далі, ніби нічого не сталося, хіба що їм у цьому допомогли якісь дуже важкі наркотики, і той Балажич, який після вбивства навряд чи заявляв би про викрадення човна. Чи ні?

— А ти питала Балажича, чи бачив він тоді когось? Кого-небудь?

— Так, питала. Ні, він нікого не бачив. Проте він тут був усього півгодини. Приїхав, перевірив, чи все зачинено, світло, воду, навідався до пані Стропник, що вона підтвердила, і поїхав до поліції написати заяву.

Тарас зняв з маркера ковпачок і після коротких роздумів до Старої Фужини з позашлюбною дитиною дописав «човен» і в дужках — «помножити на два». Бо, як він уже знав, все­світ залінивий на випадковості. Інспектор відступив на два кроки і глянув на дошку. Зазвичай він навіть не дивився на те, що написав. Коли він розповість Брайцеві, Остерцю й Тіні про свої знахідки, допише на дошці «семінар студентів факультету біотехніки». На такий захід не щодня приїжджає директор найбільшої фармацевтичної компанії в державі з повією, яка там святкує своє вісімнадцятиліття. Але ще не час. Він знову подивився на написане й оте «х 2» біля човна замінив на «х 3».

Тарас глянув на годину на телефоні.

— Незабаром зателефонує Дрварич, — сказав він. — Хто візьме слухавку, хай скаже, що я поїхав у справі кудись, де сигнал не тягне, і що повернуся біля четвертої.

Тарас вимкнув телефон і зняв з вішака куртку.

— Побачимося пізніше.