Озеро

Розділ 12

Тарас зупинився на узбіччі і постарався лишити позаду достатньо місця, аби там припаркувалися ще дві автівки. Він вибрався зі своєї службової «шкоди» і чекав біля неї, поки експерти натягували на себе захисні комбінезони з тайвеку білого кольору, які можна купити у будь-якому магазині мережі «Merkur», якщо треба поштукатурити квартиру. Потім Тарас провів їх найпротоптанішою стежкою до річки і показав гілляки, з-під яких він із поліцейськими витягнув тіло. Тіна йшла слідом. Брайц і Остерць залишилися біля машин.

— Все так, як я і думав, — сказав Ґолоб.

Він обвів поглядом річку, берег, і Тарас знав, що, попри насуплені брови, на нього можна покластися. Якщо під снігом щось є, то він це знайде.

— Ми все обшукаємо, та буде складно. Якщо доводиться вибирати між вогнем і снігом, я завжди за вогонь. Коли намагаються знищити сліди, завжди щось лишається. Коли прибуде водолаз, ми піднімемося човном вище по річці до озера.

— А Брайц і Остерць не будуть оглядати? — запитала Тіна, коли вони поверталися до машини.

— Вони лише затопчуть те, що ще не затоптано, крім того, іноді добре, коли кожен робить лише те, що йому належиться, але якісно. Знаєш, коли кожен виконує свою маленьку частинку роботи...

Вони піднялися до дороги, і Тарас обернувся до річки. Тепер, удень, вона виднілася крізь зарості, до того ж сніг із прибережних кущів уже обтрусили. Там обережно рухалися чоловіки в білому.

Брайц і Остерць стояли, спершись на свою службову «лагуну», яка наїздила вже пів мільйона кілометрів. Брайц, як завжди, курив.

— Шефе, я мушу випити кави, — сказав він. — Я знаю, що ти свою вже випив, але дозволь мені випити і мою.

Тарас згідливо покивав головою і наказав їхати за ним. Через десять хвилин вони вже сиділи в готелі «Озеро» в Рибчевому Лазі, Брайц пив капучино і гриз рогалик.

— Я ніяк не можу здогадатися, хто їм робить дизайн приміщень, — сказала Тіна.

Дівчина показала на буфет і їдальню, де стояли два довгі ряди столів, іще не накритих скатертинами.

— А що не так? — запитав Остерць.

— Кольори і форми, — відповіла Тіна, і Тарас усміхнувся.

— А мені здається, що все нормально, — озвався Остерць, стенувши плечами. — Тут чисто.

— У лікарні теж чисто, — сказав Тарас. — Та я б туди на каву не ходив.

Брайц з повним ротом кивнув, і Тарас уже уявив, як той сидить за столами на фермерських господарствах, які вони з Остерцем будуть обходити й опитувати мешканців, їсть знаменитий завиванець, традиційну потицю і запиває все шнапсичком. За кермом усе одно Остерць. Тарас розповів хлопцям про оте «якби вона була звідси, всі б уже знали...».

— Ну, тоді сьогодні робота буде більше схожою на прогулянку, — сказав Брайц, змітаючи серветкою крихти з кінчиків губ. — Так, Тарасе?

— Побачимо. Добре було б, якби ми сьогодні дізналися, хто наша русалка.

Брайц розреготався, і Тарас пошкодував, що так висловився.

— Тобто хто наша дівчина.

Він підійшов до барної стійки, оплатив і цей рахунок, хоча Брайц кричав, щоб Тарас зачекав, і витягував гаманець з кишені. Він не був скупим настільки, як Остерць. Остерць — так. Коли треба було розраховуватися, він робив кам’яне обличчя, ніби справа його не стосувалася. Тарас відмахнувся і, чекаючи на рахунок, витягнув з кишені поліцейське посвідчення й показав офіціантові.

— Ви тут через жінку у Бистриці?

Тарас кивнув.

— Я хотів би поговорити з директором. Він сьогодні ще... вже тут?

— Так, я зараз йому зателефоную.

Офіціант набрав номер, повідомив, що тут поліція, і якийсь час чекав, тримаючи слухавку. Це тривало довгенько, тоді Тарас подав йому знак, а коли офіціант спробував пручатися, Тарас просто вирвав слухавку в нього з рук.

— Добрий день, Тарас Бірса, інспектор-криміналіст. Ми з колегою розслідуємо вбивство і хотіли б поговорити з вами. Куди нам іти?..

На момент у трубці запала тиша.

— Звичайно, пане Бірса, але зараз...

— Ви мене не зрозуміли, — сказав пан Бірса своїм найбільш монотонно-рішучим голосом. Чому він завжди так робить? — Кілька днів тому ми знайшли труп молодої жінки у Бохинській Бистриці, неподалік від вашого готелю, тож я негайно мушу поговорити з вами. Де це буде?

Тарас зачекав на відповідь, тоді, не прощаючись, поклав трубку і подякував офіціантові.

— Я прошу мені пробачити, — почав директор, представившись Тарасові, і Тарас записав його ім’я у нотатник. — Новорічні свята, тут жах, що робилося, і лише зараз ми приходимо до тями. Я розумію, так, звичайно, мертві не можуть чекати. Прошу, прошу... Може, вам щось принести?

Офіс директора — невеличка кімната у задній частині готелю, тій, яка виходила на ліс, а не на озеро. Мабуть, усе найкраще віддали гостям, подумав інспектор. Під олійною картиною, звісно, пейзажем Бохинського озера, сидів маленький чоловік, лисий і круглий, у сорочці, заправленій у штани із зависоко розташованим поясом. Після формального потискання рук він сів за стіл, і відвідувачам здалося, наче він упав з крісла і тепер сидить за столом навпочіпки.

— Отож ідеться про тіло молодої жінки, яку ми післявчора знайшли в річці за три-чотири кілометри звідси, біля дороги на Бохинську Бистрицю. Я сподіваюся, що ви зможете нам допомогти.

Директор розвів руки, нагадуючи допитливу дитину.

— Наскільки зможу.

— Ви і ваші працівники.

— Звичайно, звичайно... Може, ви мені дасте фотографію?

У його голосі бриніла цікавість. Тарас відчув необхідність підкреслити серйозність ситуації.

— Фотографія вам не допоможе. Тварини... зробили своє...

Директор здригнувся.

— Жінка померла приблизно за тиждень до Нового року. Скільки гостей тоді у вас було?

Директор кивав головою.

— Ох... Зважаючи на те, що тоді ще не було снігу і що кінець грудня ще не сезон, окрім різдвяних і новорічних свят, гостей було якраз стільки, щоб ми не вийшли в мінус. Але так, трохи їх було. Цього року нас врятувало зібрання якихось хіміків чи біологів. Вони тут були три дні, мені здається, якраз тоді, коли... коли... це сталося.

— Хіміків?

— Здається, все ж біологів, так, біологів з Люблянського університету. Точніше, фармацевтів. З якихось тих інститутів, з Любляни, з інших міст. Я подивлюсь, як вони називалися. Вони тут провели три дні, думаю, це були люди з профспілок, ну, ви розумієте, тепер це інакше називається. Правда, до них приїздив Міхелич.

— Міхелич? Директор компанії «Салубріс»?

— Так, він пробув тут усі три дні.

Директор розвів руками в повітрі і змовницьки усміхнувся Тарасові.

— Були й інші гості, але менше. Мушу перевірити і їх.

— Якщо ваша ласка, надайте мені список тих, хто був тут між двадцятим і двадцять п’ятим грудня. Прошу, вкажіть рік народження і номер телефону, якщо є.

Тепер директор кивав головою так швидко і з такими короткими паузами між кивками, що Тарас здогадався: зараз пролунає запитання.

— А хіба я маю право давати вам таку інформацію? Ви знаєте, це такі делікатні речі. Тут не всі були...

— Зі сім’ями?

— Так, так... саме так.

— Вирішуйте самі. Якщо хочете, я приїду з ордером, та це означає втрату часу, якого у мене нема. Дістаньте мені ці дані, а я вам обіцяю, що буду поводитися з ними, як...

Він змовницьки подивився на директора.

—...як добрий господар. Я хочу лише перевірити, чи всі, хто в списку, — живі.

Карлик, сидячи під «Бохинським озером перед весняною бурею, олія» (так було написано під картиною), кивав головою.

— Ви ж мене розумієте, правда?

Директор збентежено подивився на Тіну, вона йому привітно всміхнулася.

— Насамперед мені треба поговорити з усіма, хто тоді працював у готелі. Негайно.

Директор схопив телефон і, закінчивши розмову, прошепотів до Тараса:

— Її вбили?

Тарас кивнув.

— Ой-ой...

— У мене теж є кілька запитань, — озвалася Тіна, і Тарас мусив стриматися, щоб не виявити свого здивування. Так, звичайно...

— Прошу, прошу...

— Якщо жертва була не місцева, а багато фактів вказує на те, що вона була не звідси... Чи ви маєте якісь здогади, хто це може бути? Чи ніхто не зник?

— Ви маєте на увазі когось із гостей?

— З гостей, персоналу, відвідувачів гостей...

Директор похитав головою.

— Ні, ні, наскільки мені відомо.

— Якби вам довелося робити припущення, що ви сказали б про цю жінку? Молода, приваблива, наскільки можемо судити, і не місцева?

Директор усе хитав головою.

— Можливо, вона була повією?

Директор здригнувся, ніби його застали з пальцем у банці варення.

— Вибачте, ми тут такого не практикуємо...

— Ніхто й не каже, що практикуєте, — тон Тіни нагадував базікання з торговкою на базарі, — але ж усяке може трапитися, це ж готель, хіба ні?

— Тут у нас дуже сімейна атмосфера. Сюди на лижі приїжджає багато сімей із дітьми, бо на Воґелі, як ви знаєте, є короткі траси...

— Знаю, — сказала Тіна, — але до вас приїжджають і такі, хто, як ви сказали, приїжджає без сімей.

— Звичайно, різне буває, але ми не розпитуємо, хто де працює.

— Одне слово, всі гості приїхали і всі поїхали?

— Так.

Тіна замовкла і подивилася на Тараса.

— Та-ак, — протягнув Тарас, — не дуже ви нам допомогли.

Директор розгублено розвів руками.

— Ні, ні, все гаразд... Якщо вам нічого не відомо, значить, не відомо. Та спробуйте допомогти мені хоча б із цим.

Директор кивнув, а Тарас витягнув з кишені нотатник, розгорнув і поклав ручку на папір.

— Я вас попрошу назвати готелі, розташовані біля озера, аби ми якогось не пропустили.

— Ох, із цим у вас не буде проблем.

Тарас запитально глянув на нього.

— З листопада до Різдва всі готелі зачинені. Як я вже казав, грудень до двадцятих чисел — мертвий сезон, і ми ще два роки тому домовилися, що один із готелів буде в той час, так би мовити, черговим і візьме на себе збитки цієї пори року, а інші проводитимуть інвентаризацію і таке інше. Цього року була наша черга працювати.

— А як з апартаментами біля Рибчевого Лазу?

— Так само. Тиждень до Різдва вони зачинені, їх приводять до ладу, бо потім починається наплив.

У кімнаті для нарад уже чекали деякі працівники готелю. З їх допомогою Тарас спочатку уклав список тих, хто був тут у той тиждень, коли сталося вбивство, а потім вони з Тіною допитали всіх зі списку. Люди вишикувалися перед ними, не було лише прибиральниці, яка мала прийти по обіді, і рецепціоніста, який після Нового року пішов у відпустку. Ніхто нічого не знав, ніхто не бачив нічого незвичайного. Всі гості прибули в готель, вибули з нього, весь персонал був на місці, нікого не бракувало. Одне слово, ніякої зачіпки.

— Ось список, — сказав директор і якось збентежено потримав аркуш у руці, перш ніж простягнув його Тарасові.

— Не хвилюйтеся, ми будемо всіх обдзвонювати у робочий час.

Вони попрощались, і Тарас уже відчиняв двері, коли згадав, що забув дещо. Повернувся до директора і дав йому свою візитівку.

— Двох ваших працівників сьогодні тут не було. Прибиральниці і хлопця з рецепції. Передайте їм, будь ласка, нехай мені зателефонують, коли повернуться, гаразд?

Директор узяв візитівку й уважно чи принаймні ввічливо її оглянув.

— До слова, скільки років прибиральниці?

— Не знаю, — сказав директор і замислився. — Десь добрих сорок–п’ятдесят, мабуть. А чому ви про це запитуєте?