Озеро

Розділ 19

О пів на десяту вечора Тарас лежав у калюжі власного поту на підлозі спортивного залу середньої школи в цент­рі Любляни і збирав сили, аби розплющити очі. Він радів, що тренування завершилось. І міг привітати себе з тим, що витримав, що зробив увесь круговий тренінг, пройшов усі етапи і навіть той смертельний: стрибок з гімнастичної стійки на великий мат з перекидом, а тоді стрибки обома ногами через чотири перешкоди. Щоразу він собі обіцяв, що цей етап він пропускатиме, але обіцяне залишилося обіцяним. Поки йому не порвуться зв’язки в колінах. З молодшими таке вже ставалося, і якщо настане його черга, тоді й перестане. Щоправда, молодшим коліна прооперували, і вони повернулися, а він не повернеться. Тарас підвівся з підлоги і поклав мат на купу інших.

— Підемо чогось вип’ємо, Тарасе? — запитав Яснич, начальник приватної служби охорони, колись серйозний боксер у середній категорії. Яснич, як і Тарас, приходив у зал тричі на тиждень, але навіть близько так не виснажувався. Він спочатку розігрівався, вішав боксерську грушу і бив по ній у двохвилинних інтервалах. Робив десять підходів, пауза між якими тривала одну хвилину. Після цього двадцять відтискань і тоді розтяжка. І якщо Тарас наприкінці тренування був мокрий-мокрісінький, у Яснича лише темнів комірець довкола шиї. Попри це у Тараса не було жодних ілюзій: на рингу проти Яснича у нього не було б шансів.

— Я не можу.

На жаль, мабуть, удари, яких Яснич зазнав під час кар’єри, вплинули на його пам’ять, бо, коли вони разом ішли чогось випити, Яснич щоразу щиро дивувався, що Тарас не п’є алкоголю. І Тарас щоразу пояснював, чому бере кока-колу. І щоразу їхня з Ясничем розмова про це завершувалася запитанням:

— І що, з цим нічого не можна вдіяти?

І щоразу Тарас терпляче хитав головою.

— По одному пиві?

— Я маю роботу.

Тарас пішов по бурек на Міклошичевій вулиці.

— Кока-колу, пане інспекторе?

— Ага.

Албанець простягнув йому напій у півлітровій пластиковій пляшці і, коли Тарас відрахував півтора євро, засміявся.

— Я тобі дам іще один бурек.

— Якщо даси, я за нього заплачу.

Продавець усміхнувся і похитав головою.

— Ні, не будеш платити. Добрі люди мають допомагати одне одному.

— Я не з санітарної.

— Знаю, що не з санітарної.

Поки Тарас дійшов до машини, він уже доїдав бурек. І ні, в нього не було жодної роботи, просто він пообіцяв Аленці подивитися фільм, який вона принесла з бібліотеки.

— А ви дотепер випозичаєте фільми? — запитала Аня, коли вперше приїхала з Відня. Ніби за два місяці її відсутності все мало змінитися.

— Я й досі поліцейський, і копіювання фільмів досі заборонено, — сказав Тарас, який так і не навчився завантажувати контент з інтернету. Правда, він ніколи й не пробував.

— Це простіше простого, — сказала Аня, і Тарас їй вірив, йому просто не хотілося. А в цьому разі навіть і не допомогло б, бо фільм, який Аленка принесла з бібліотеки, був якимось шедевром, що його зняв турецький режисер і отримав за нього премію на Каннському фестивалі. Тарасові не дуже хотілося дивитися турецький фільм з англійськими субтит­рами. При перекладі, звісно ж, щось втрачається, то хай уже тоді втрачається в словенському перекладі. Хоча, з іншого боку, на словенську будуть перекладати все одно з англійської.

— Фільм іде три години, — сказав Тарас, вийнявши диск із футляра.

— Три години?

Вони вирішили подивитися половину фільму сьогодні і половину завтра. Тарас розраховував на те, що Аленка засне через двадцять хвилин від початку фільму і він перемкне на Саутгемптон–Болтон або якийсь інший так само безглуздий матч. Він був такий втомлений, що не був певен, чи зможе стежити за подіями в анатолійському селі, точніше, дивитися історію про колишнього актора Айдина, який тепер утримує невеличкий готель у селі в Центральній Анатолії, а у вільний час пише огляди для місцевого часопису і задумує книгу про турецький театр, — так писалося в анонсі.

— Тарасе, я можу дещо в тебе запитати?

— А якщо я скажу, що не можеш?

Аленка не відреагувала.

— Питай.

— Що не так?

Вона сиділа у своєму кутку оранжевого дивана, який вони купили... ох, Тарас не міг навіть згадати коли, але це точно була їхня перша спільна річ. Якісний, бо пережив усі ці роки, а разом із тим страшенно незручний. Не минало й дня, щоб Тарас, сідаючи на цей диван, не обіцяв собі, що візьме й викине його. Потрібна була гнучкість факіра, аби зручно вмоститися на ньому.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти мовчиш, ходиш задуманий... Більше, ніж завжди, тебе дратують деякі речі, деякі...

— Хто?

— Мої колеги-лікарі.

— Вони завжди мене дратували.

— Тепер іще більше.

— І відколи це «тепер іще більше»?

— Останні півроку, скажімо.

— Вони ж і тобі діяли на нерви.

Тарас вставив диск у програвач і сів на оранжевий інструмент катування. За багато років спроб він дійшов висновку, що найзручнішою є така поза: дві ноги викласти на стіл, сідниці змістити на краєчок дивана. Він займав її, коли дивився телевізор або читав лежачи — як керують лежачи гонщики автами на «Формулі один».

— Не так сильно.

— Що не так? Усе так...

Тарас узяв пульт.

— Я вмикаю?

— В тебе є інша?

— Є одна, без голови.

Аленка не засміялася, та й самому Тарасові репліка не звучала смішно.

— Я серйозно, Тарасе.

— Звідки в тебе такі ідеї? Я щось таке сказав... уві сні, чи що?

— Ні, мені просто цікаво. Я чомусь так подумала.

— Ну, і яка? Я ж ні з ким не знайомий.

Кілька секунд Аленка дивилася на чоловіка так, як Тарас зазвичай дивився на людей за столом у кімнаті з дзеркалом.

— Ні, неправда. А як щодо тієї новенької на роботі?

— Я її знаю три дні, а дивний я начебто цілих півроку.

Жінка відмахнулася рукою, мовляв, навіть не сперечайся.

— Я не сказала, що в тебе з нею щось є, я сказала лише, що неправда, що ти ні з ким не знайомий.

Тарас натиснув на «Play».

— Тоді що?

Побігли реклами, анонси фільмів — усе це Тарас перестрибував за допомогою пульту, доки не дійшов до застережень, написаних різними мовами, про те, що копіювати фільми — це злочин, такий самий, як зображено в коротенькому відео, де хлопець удирається в машину. Якщо вже дотримуватися точності, якось сказав Тарас Аленці, коли пішла ця сцена, того автомобільного злодюжку треба було запустити на автомобільний завод, а не в приватну машину. Ті, що стягують фільми з нету, крадуть із джерела, а не по будинках.

— Нічого, все в порядку.

То що з ним таке? Багато всього. Як їй сказати, що він почувається якось... безглуздо? Навіщо було кидати альпінізм, виснажувати себе всі ці роки, коли врешті-решт буде так, як має бути завдяки її батечкові? Вставай, працюй, займайся з дитиною, спочатку з однією, потім з іншою, оплачуй квитанції, розраховуйся за кредит, знайди заміну горам, щось, що не буде таким небезпечним і затратним у часі та грошах, — бігай, їздь на велосипеді, займайся аматорським боксом — і жени, жени, жени, поки все не перетвориться на одне й те саме... І переконуй себе, що в тебе нема вибору, що так воно є і що, зрештою, все не так і погано. Як би там не було, а на світі мільйони людей, які б радо помінялися з ним місцями. Мільярди.

Колись вони з тестем перетнулися в «Меркаторі», супермаркеті. Це був один раз за всі роки, коли вони випадково побачилися. Тарас тримав у руці кошик, бо у візку потреби не було. Старий не привітався, окинув оком вміст і запитав: «Вистачить грошей?»

— Я не розумію тебе, Тарасе, — сказала Аленка; вона не дивилася на екран, де старший чоловік ішов стежиною, а камера відкривала піщані стовпи Анатолії, чи Каппадокії, чи чого там. — Я не розумію. Після всіх цих років ми нарешті маємо гроші, ми можемо собі дозволити те, чого раніше не могли, з дітьми все добре, а в тебе депресія. Мені часом здається, що ти дражниш Бога.

Старий підійшов до невеличкої будівлі — це був готель, зайшов за стійку. Очевидно, власник.

— Але ж не моїми стараннями.

— Що?

— Те, що ми можемо собі все дозволити. Не завдяки мені.

Аленка дивилася на чоловіка, ніби він сказав щось немислиме.

— А хіба не байдуже?

— Якщо це байдуже, тоді що не байдуже?

— Не байдуже, щó ти зробиш з лотерейним квитком, який витягнув. Окрім того, щоб ти знав, переміг ти, мій батько це визнав...

— Я переміг? Що він визнав? Він перелякався смерті, не мене. І навіть тоді не радився зі мною, а зробив так, як хотів. Та справа не в цьому. Я з ним не змагався...

Хоча, мабуть, таки змагався.

— Тепер у нас все чудово. Та не завдяки мені. Не завдяки моїм зусиллям. Не тому, що я двадцять років спливав кров’ю, двадцять років нікуди не ходив, маю на увазі гори... А чому? Бо він отак... за одну секунду.

— Ти міг би сказати, що не потребуєш його допомоги.

Тарас похитав головою.

— Якби я міг, так би і зробив, і ти б досі отам... — Тарас показав на стіл, — рахувала квитанції. Я, може, і в депресії, та не божевільний. Крім того, він помирав, і він по-своєму заборгував мені. Він заборгував тобі, але, оскільки в нас із тобою спільний рахунок, заборгував і мені... Тому... — Тарас подивився на дружину з більшим осудом, аніж цього справді хотів. — Зрештою, я не взяв нічого. Це ти все взяла.

Аленка закотила очі.

— Ясно. Якби я знала, що ти хотів до кінця життя рахувати кожен цент, перш ніж його від себе відірвати...

— Давай припинимо, — перебив її Тарас. — Це нікуди не веде. Я тобі нічим не докоряю, і якби ти мене запитала, я б сказав «так».

— Тоді в чому проблема?

— Проблеми нема.

Проблема була, бо він і тепер, через двадцять років, а з віком щоразу частіше, згадував про такі речі, як вечеря у селі Тукуче, де були останні муровані будинки, перед походом до базового табору. Власниця, непалка з племені Гурунг, на їхнє замовлення запекла дві курки. Він цілий вечір на них чекав, і, коли нарешті отримав, на двох тацях все було перемішано й посічено — від голови до пазурів, і все тверде, підгоріле і нестравне.

— Це були старі кури, — сказала жінка на своє виправдання.

І вони їх з’їли. А він зможе пригадати, чим вечеряв учора?

— Не знаю... — сказав він несміливо. — Маю відчуття, що я не налазився по скелях.

— Ну, то зроби це тепер. Запроси когось зі своїх знайомих, ти зараз навіть у кращій формі, ніж був тоді.

Тарас засміявся.

— Дякую, та це не так.

Окрім того, він і сам у голові уклав список своїх постійних, тимчасових і одноразових колег-альпіністів. Двадцять імен, з яких тринадцятеро — на тому світі. Один помер від раку, а всі інші загинули в горах.

— Кого запросити?

І все ж... Коли Тарас думав про тих дванадцятьох, за якими хоч-не-хоч мусив спостерігати всі ці роки, адже новини про їхні сходження доходили і до нього, навіть попри його бажання, його охоплювала заздрість. Безглуздо, але це так.

— Тарасе, ти не при собі, розумієш? І твої слова — зовсім не комплімент для мене. Для всіх нас. Ти заздриш мертвим?

— Я їм заздрю, бо вони жили так, як хотіли. Я не хотів би померти, звісно ж, ні, та все одно. Вони жили на повну, а я...

А він брав участь у Люблянському марафоні. Він і мільярд інших. Тарас дякував Богові за Аню і Мойцу, але вони поїхали, у них тепер своє життя...

— І слухаючи тебе, я дякую долі, що в нас народилися дівчатка. Якби в тебе був син, хтозна, що ти зробив би з нього.

— Що? Думаєш, зробив би з нього альпініста?

Аленка мовчала.

— Крім того, я не впевнений. Коли я думаю про те, що треба вставати о четвертій ранку, дві години їхати кудись машиною, щоб потім два дні дряпатися і замерзати на скелях... Може, мені просто шкода тих днів, коли мені цього хотілося... Розумієш?

— У тебе криза середнього віку, — сказала Аленка. Її голос звучав із полегшенням.

— Так, мабуть, так і є. І що тепер?

Вони замовкли, і Тарас згадав, що вони мали дивитися фільм. У фільмі власник готелю також сварився з жінкою, значно молодшою за нього. Дочкою чи дружиною.

— Я прокручу назад? — запитав Тарас, бо на екрані мінялися сцени, а Аленка жодного разу не глянула туди, та й сам Тарас не знав, про що там ідеться.

— Тобі не здається, що в тебе подібні сумніви були б у будь-якому разі? Навіть якби ти не покинув альпінізму?

— Або я опинився б серед тих дванадцятьох, і, по суті, твій старий врятував мені життя... Він зробив усе так, як треба.

Аленка вдивлялася у темний екран.

— А яка вона, та... Тіна?

— У мене з нею нічого нема.

— Знаю. Я просто питаю.

— Молода і гарна, — відповів Тарас. — Принаймні так усі кажуть.

— А ти?

Тарас стенув плечами.

— Ти ж знаєш Остерця і Брайца. Для них усяка гарна. Мені вона не здається якоюсь особливою.

Фільм перемотався на початок, і Тарас знову натиснув на «Play», запізнившись рівно настільки, що знову побігли застереження про авторські права і коротеньке відео про те, що завантаження фільму з інтернету карається законом. Сивобородий чоловік іще раз прогулявся стежиною, за ним здіймалися піщані стовпи Каппадокії, у м’якому піску яких люди видовбали собі помешкання... Вже двадцять років минуло відтоді, коли він востаннє тримався за скелястий виступ, і все одно при погляді на будь-що у формі каменю він думав про альпінізм.

— А я можу в тебе дещо запитати?

— Що?

— Чому твій старий витягнув із болота Прелца?

— Що ти маєш на увазі?

Тарас дивився на екран, на якому дія розвивалася дуже повільно, і чекав на її голос.

— Наскільки я знаю, вони не були колегами. Не було жодної потреби об’єднувати педіатричну і гастроентерологічну клініки.

— Не знаю, — сказала вона. — У них, напевно, були якісь свої домовленості. І хіба кожне «чому» мусить мати своє «тому що»? Чому це тебе стало цікавити?

Тарас відмахнувся.

— Професійна деформація. Так, просто спало на гадку.

Через двадцять хвилин Аленка вже спала, і Тарас якраз зібрався перемкнутись на спортивний канал, узяв пульт, та відклав його і став дивитися довгу важку історію про стосунки старшого чоловіка і його молодшої дружини до кінця, до другої години ночі. І впіймав себе на тому, що його думки вертаються до справи, розслідують її, що він думає про човен і петарди, Міхелича і вісімнадцятирічну повію, про історію тридцятилітньої давності з вагітною дівчиною у Старій Фужині, про ІSIS[21], озеро, про те, що думає про Тіну більше, ніж про Остерця і Брайца... І так, кожне «чому» має своє «тому що», — інспектор добре це знав.

І коли під час перегляду фільму його хилило на сон, то зараз будь-яка сонливість безслідно минула. Нумо це викорис­тати, сказав він, подивімось на сьогоднішній день звіддалік, під іншим кутом зору. Тарас підвівся, пройшовся туди-сюди кімнатою, щоб розігнати тілом кров і надіслати якісь молекули кисню у мозок. Сів, узяв зі столика якийсь папірець, можливо, рахунок, чи що, і на зворотному боці намалював озеро і місцевості довкола: Уканц, Стару Фужину, річку, яка витікає з озера, як же ж вона називається? яка через сто метрів стає уже Савою Бохинькою. Під малюнком він написав: «човен, дитина, зустріч студентів факультету біотехніки». Якийсь час вдивлявся в написане.

Може, не було нічого такого, чого він би не помітив, бо нічого й не було. Він хотів, щоб було, а насправді... Тарас зім’яв листок і жбурнув ним у телевізор, на чорному екрані якого блимало лого «Sony». Вимкнув програвач, телевізор і кілька митей посидів на дивані, ніби не міг вирішити, чи вставати, чи відкинутися на спинку і спробувати знайти збалансовану позу. Минуло чотири дні, відколи вони знайшли тіло, одинадцять, відколи дівчині відтяли голову, а вони навіть не знають її імені.

Тарас поклав пульт на тумбу під телевізором і заодно підняв зім’ятий папірець, розгорнув і подивився, що це. Може, щось важливе. Це був попередній рахунок за ремонт автомобіля, яким займався Остерць. Комплект зчеплення плюс робота — вісімсот сімдесят євро. Тарас поклав папірець на стіл. Завтра... або колись.

І в той момент Тараса несподівано осяяло, він здогадався, що міг пропустити, і навіть розчарувався. Невже воно? Невже це воно? Він пішов по свій сірий записничок, погортав його, поки не знайшов того, що шукав. Може, це дрібничка, та кожне «чому» має своє «тому що».