Озеро

Розділ 36

Бідолашний Робі Лап не тільки мав жахливий вигляд, а й ширив гнилий дух, його тіло набухло так, що спливло б і без допомоги водолазів, коли б не куртка, яка натягнула води. Окрім виколотого ока, тіло видавалося неушкодженим, зеленкавим і слизьким від водоростей. Тарас спробував витягнути його з води мотузкою, але відразу ж відкинув цю ідею. Морським вузлом прикріпив частину мотузки між по­плавком і трупом до держака весла. Човен сильно нахилився, тож Тарас знаком наказав Тіні пересісти на інший бік.

— Зачекаємо на них, — пояснив він дівчині, яка після зойку вже заспокоїлась і намагалася допомогти підняти утопленого.

— Ми не блюватимемо?

Вона кисло всміхнулася і сперлася ліктями на коліна.

Тарас подивився на мертвяка, який знов опустився під воду і гойдався на глибині півметра від поверхні води. Вони могли затягнути його в човен, проте тоді зовсім промокли б, а тіло можна було транспортувати і водою. Тарас видобув із внутрішньої кишені куртки телефон і набрав номер.

— Він у нас...

Зачекавши трохи, продовжив:

— Сам побачиш. Ми ще чекаємо на Ґолю і його колегу. Щойно вони з’являться, будемо рушати.

Тоді наклацав іще один номер і повторив уже сказане, а тоді ще раз.

— Ну, що, — сказав він, сховавши телефон до куртки, — незабаром усі овечки будуть пораховані.

Минула ціла вічність, поки на воді не з’явилися пухирі, вони більшали й частішали, а тоді нарешті з води вигулькнули дві голови в чорному неопрені. Вічність, яку Тіна і Тарас перечікували у тиші, по різні боки човна. Тіна спиралася на коліна, а Тарас її роздивлявся. Вона була.... Він підбирав відповідне слово, а знайшовши — злякався. Навіть тепер вона була милою. Милою вона була і тоді, коли він нахилявся над нею, а вона, заплющивши очі, стогнала... Це дійсно трапилося? Зараз, коли під поверхнею озера, зовсім поруч із човном плавав потопельник, Тарасові це здавалося нереальним. Вона була милою і коли пила каву, і коли бурмотіла «One» в автівці, й коли... Невже ще кілька годин тому він упивався її тілом, а вона — його? В цьому човні, на цьому озері, біля надутих газами людських решток згадка про ніч видавалася шаленим сном.

Ґоля вхопився за бортики човна і виплюнув з рота регулятор.

— Доставка додому, — сказав він. Поруч із ним з води випірнув інший водолаз.

— Чорт забирай, Тарасе, ти його прив’язав. Добре ще, що тут не водяться акули.

Тарас усміхнувся.

— Ти читав «Старого і море» Гемінґвея? — запитав Ґоля. — Тобі здається, що це гейський роман?

— Хіба я щось колись говорив проти рибалок?

— Якщо ви обоє в настрої, може, затягнули б його досередини, — обізвався другий водолаз. — Бо мене вже трусить як собаку.

Тарас розгорнув на дні човна чорний мішок, натягнув латексні рукавиці і за допомогою водолазів переніс потопель­ника. Він намагався не намочитись, але йому це не дуже вдалося; намагався тримати слизький труп подалі від себе, але зробив іще гірше і двічі мало не впав на нього. Тіна хотіла допомогти, та інспектор наказав залишатися на місці. Вже й так човен мало не залило. Сморід стояв нестерпний.

— А уяви собі таку тухлятину влітку, — сказав Ґоля.

Вони верталися на берег дивним товариством. Дівчина в червоному пуховику, промоклий Тарас, два водолази в чорному і чорний мішок на дні човна. Тіна мовчала, Тарас також, говорив лише Ґоля, який був у гарному настрої, і Тарас його розумів. Для нього це було як збирати гриби, і найбільший гриб лежав тут, перед ними. Якщо вони не знайшли б його тепер, на водолазів чекав би ще день пошуків у мерзлій воді.

— Темно як в зад... пардон, як у тунелі, — затнувся він, глянувши на Тіну. — Ті лампочки мало що допомагають. Я плив над самим дном, торкався його руками, але ледь-ледь, щоб не збовтати мул... Внизу таке м’яке лайно, така глазур на камінні, аж тут мені рука плутається в якомусь дроті, так мені здалося, що це дріт. Я піднімаю, підношу до очей і бачу, що це — волосінь. Чорт! Але я боявся сподіватись, бо, Тарасе, чорт забирай, я не думав, що ми знайдемо його так швидко. Навіть у ставках це довго триває. А такої волосіні на дні взагалі скільки хочеш. Ну, я повільно тягну волосінь, і до мене припливає вудка; на той момент я вже плив у хмарі мулу, але відчув запах. Піднявся на метр вище і повільно накручував котушку, як на риболовлі, і мене принесло до нього. Щось відомо, хто він такий?

Тарас розповів про припарковане авто на узбережжі, власника якого розшукують уже давно.

Ґоля його вислухав і ногою торкнувся мішка.

— Хто б міг подумати, що нам так пощастить.

Вони допливли близько до берега, і Тарас у групі людей упізнав Цвілака. Зрештою, це не було складно, бо він єдиний з усіх поверх одягу мав білий халат. У натовпі, що зібрався, стояли також двоє поліцейських у формі — вони вийшли з біло-синьої машини, припаркованої неподалік, а за поліцейською машиною стояла ще одна, з емблемою, яка не належала поліції.

Цвілак помахав човну, коли вони наблизилися, що видавалося дивним з огляду на обставини. Ніби він махав товариству туристів, які вертаються з водного туру озером. Та все ж інспектор помахав йому у відповідь. Емблема на білому автомобілі виявилася логотипом національного телебачення.

— Ти теж лазив у воду? — запитав Цвілак, коли Тарас вистрибнув з човна.

Разом з водолазами він підняв мішок і переніс на гальковий пляж — там територію завбільшки п’ятдесят метрів уже загородили півколом поліцейськими стрічками, за ними вже зібралося кілька цікавих. Тарас окинув їх поглядом. Молода пара, сім’я з двома дітьми, яким уже набридло чекати на щось незрозуміле, тож вони хотіли йти далі, але батьки — ні, старший чоловік із собакою. Пес був на повідці, він скавучав і крутився на місці, дивлячись на господаря, як ті діти. Поліцейські у формі поквапилися допомогти, але Тарас завернув їх назад. Досить того, що він промок; крім того, вони були без рукавиць, і Тарасові не хотілося вислуховувати нотацій від Ґолоба, найпедантичнішого чоловіка з тих, кого він знав. Інспектор усміхнувся, впізнавши тих хлопців, які напередодні Нового року знайшли труп.

— У цього є голова? — запитав той, який допомагав Тарасові витягувати дівчину з води.

— Нам усе розповість отой пан, — сказав Тарас, даючи дорогу Цвілакові.

Патологоанатом нахилився над мішком і руками в латекс­них рукавицях розсунув блискавку на всю довжину. Тарасові захотілося відступити хоча б на метр. На озері був вітер, а тут, у затишку, запах гнилизни бив прямо в ніс. Так сильно, що він попросив Тіну вставити йому в ніздрі кульки з паперової хустинки. Він міг би й сам, але в нього на руках були рукавиці, у яких витягав труп із води, і він не хотів навіть наближати рук до свого обличчя, тим паче до носа.

Цвілак довго оглядав лице трупа, пальцем обмацав краї дірки, яка з’явилася на місці виколотого ока, обстежив увесь череп, передню і тильну його частини, особливу увагу приділив шиї, оглянув тіло, стоячи над ним, розстебнув блискавку на куртці, обмацав грудну клітку, а тоді попросив Тараса допомогти перевернути покійного.

— Гаразд, — обізвався нарешті Цвілак, відступивши крок назад і стягуючи рукавиці. — Я побачив те, що мав побачити. Ґолобе, дорогенький, клієнт — твій.

Він обернувся до Тараса.

— Мені важко сказати щось точно, бо він довго пробув у воді, але якби мені довелося закластись, то я ставив би на те, що під мікроскопом ми виявимо гостре порушення газообміну через розрив стінок легеневих альвеол.

— Він утопився? — запитав Тарас.

— На перший погляд, зважаючи на час, що минув, зважаю­чи на гнилісні зміни, — так.

Тарас подивився на тіло, яке вже знову було запаковано в мішок, пробіг очима по озеру...

— Ти помітив каміння у кишенях?

— Так, іще перед тим, як ми його поклали в човен.

— Ти розчарований? — запитав Цвілак.

— Ні, ні... — похитав головою Тарас і подивився на колегу. — Просто я розмірковую, в якому саме місці посередині озера він міг зіскочити з таким тягарем.

Тарас рушив у бік сигнальних стрічок і мало не штовх­нув репортерку, яка стояла біля оператора, — той намагався ­за­зняти все найцікавіше і тепер зосередився на самому Тарасові. Інспектор знав, що не зможе їх уникнути, тож навіть не намагався. Піднявши стрічку, він зупинився по той бік.

— Добрий день, — звернулася дівчина віком під тридцятку, простягнувши руку.

— Мабуть, не варто, поки я не помиюся...

Журналістка не зрозуміла.

— Ага, ну так... все ж... Я з радіотелебачення «Словенія».

Дівчина представилась і попросила хвилинку його уваги. Вона була ввічлива, і Тарас вирішив поводитися так само. Він відрекомендувався, розповів, що вони знайшли тіло чоловіка приблизно тридцяти років і встановлюють його особу. Причиною смерті швидше за все стало втоплення.

— Чи ця смерть пов’язана з тілом, яке ви виявили неподалік?

— Мені це невідомо.

— А зі смертю професора Хлеба? Якщо я не помиляюся, її розслідуєте також ви?

— І відповіді на це питання, на жаль, теж поки що не знаю. Нам невідомо.

— Гаразд, — відповіла дівчина і, на диво, зовсім не була розчарованою. — Ми б хотіли, щоб ви сьогодні ввечері прийшли на нашу передачу «Відлуння». Ви зможете?

Тарас усміхнувся.

— Такі речі вирішую не я.

Він запропонував зателефонувати у Люблянське управління поліції і поговорити з Бояном Дрваричем, його шефом, який, мабуть, сам захоче взяти участь.

— Нам би хотілося, щоб це були ви.

— Ну а я вам кажу, що вирішую не я.

Він довго й ретельно вимивав милом руки, якими навіть не торкався трупа, але все ж мав відчуття, що вони втягнули сморід. А його одяг? Він понюхав рукав. Нічого не міг сказати. Йому здавалося, що він смердить на весь світ. Чи може відбиток нестерпного запаху закарбуватися у мозку, як, наприклад контури сонця, якщо необачно подивитися на нього? Після цього інспектор пішов до автівки, дістав з наплічника лижні штани і перевдягнувся просто там, на стоянці. Вони теж були ще вологі від поту, та все ж краще так, ніж джинси, обидві штанини яких залило по коліна.

Тіну він застав над горнятком кави. Достеменно так. Дівчина тримала напій під носом і вдихала його запах. Цвілак пив чай з ромом, його горнятко стояло на столі, коли Тарас присів поруч. Очевидно, є люди, які до всього звикають. Тарас замовив каву і теж потримав її під носом. Гм-м, винен нещасливець з озера, чи просто кава була негодяща? Вона відгонила кислятиною.

— Що це на тобі? Знову зібрався на лижі? — запитав Цвілак, побачивши інспектора.

Добра чи погана, але кава прийшлася саме враз. Якийсь час йому не треба було нічого казати, бо всім за столом було не до розмови. Кожен мовчки сьорбав свій напій, поки Цвілак не зітхнув, даючи знати тим самим, що з нього годі. Повернувшись до Тіни, запитав, як вона почувається.

— Добре, лише цей сморід...

— І що, за два тижні вам ця робота видається такою, якою ви собі її уявляли? — поцікавився патологоанатом.

Дівчина всміхнулася.

— Тарас мене лякав п’яними синами, які в стані психозу вбивають своїх батьків і дідів...

Вона була вдягнена в той самий зелений гольф, що й учора, здається, все було те саме, але інакше. Вчора він себе запитував, як би було, коли б він його зняв, а сьогодні він мав відповідь. Вчора він не міг собі уявити, що щось між ними станеться, а сьогодні було важко прогнати думки про те, що це може статися знову.

— У тебе було багато таких дівчат? — запитала його Тіна, коли вони лежали в ліжку, вже вкриті ковдрою.

Її голос втратив ранішу самовпевненість. Вона раптом перетворилася на дівчину, яка злякалася того, що занадто швидко сказала «так».

— Тонни.

Якийсь час вони мовчали. Він і не сподівався, що вона проковтне наживку.

— Я серйозно запитую.

— Ти б якось перейшлася нашим відділком.

— Я маю на увазі — взагалі.

Ні, небагато. Можливо, достатньо, як на Іран чи Пакистан, але за європейськими стандартами — ні.

— Ні, але всі були як одна гарні й розумні.

Це була найкраща відповідь, яку він міг придумати.

— Брехун, — сказала вона, але видавалася заспокоєною.

— А я потрапила в Голлівуд. Матеріалу на десять серіалів, але я не впевнена, що мені подобається.

Вона подивилася на Цвілака своїми очиськами, наче Гвінет Пелтроу на Моргана Фрімена у фільмі «Сім».

— А вам ваша робота подобається?

— Мені? — здивувався Цвілак, ніби його ніхто й ніколи нічого подібного не питав. — Ха... Тобто ви мене питаєте, чи мені подобається мати справу з мертвяками?

— Так. Ви ж, мабуть, не цього хотіли, коли були...

Дівчина підбирала слово.

— Знаю, знаю, що ви маєте на увазі. Ні, коли я вивчав медицину, я про це не думав. Як хтось може хотіти стати тим, хто розтинає трупи?

Тіна кивнула головою.

— Ви знаєте, ким я хотів стати? Хірургом, бо жінкам вони подобалися. Ну, але повернулося по-іншому.

— Як завжди, — відповіла Тіна, глянувши на Тараса.

— Та чи мені ця робота подобається?

Цвілак замовк і на кілька секунд поринув у роздуми.

— Ви знаєте, я не знаю. Іноді я її ненавиджу. Коли мені на стіл потрапляють молоді люди чи навіть діти. З іншого боку, вона цікава, і хтось же ж повинен і таке робити. Так чи інакше, цього року я виходжу на пенсію.

Цвілак підніс горнятко і затримав його перед устами.

— А що я буду робити на пенсії, не маю поняття, — він глянув на Тараса. — Може, стану бігати на лижах.

Тарас пирхнув зо сміху.

— Я б хотів на це подивитися.

— А що ви скажете про нашого інспектора? — Цвілак знову розвернувся до Тіни.

— Що ви маєте на увазі?

Патологоанатом стенув плечима і показав на Тараса.

— Він цікавий, — сказала Тіна після недовгого роздумування.

Цвілак підняв брови й зміряв обох колег поглядом.

— Він у добрій формі, еге ж? А ви знаєте, що йому скоро п’ятдесят?

Тіна почервоніла.

— Дякую, — обізвався Тарас. — Я якраз збирався показати їй паспорт, але вже не треба.

Він знає, подумав інспектор, він усе знає.

Вони чекали в готельному буфеті дві години, поки з’явився Ґолоб. По дорозі до них експерт замовив на барі каву і присів.

— І що? — запитав Тарас, бо Ґолоб, здається, не збирався нічого говорити.

— У нього в кишенях було каміння, річкова галька, вона тут усюди довкола озера. Мене ж цікавить, де човен, з якого він кинувся у воду.

— Кинувся?

— На тілі не видно жодних ушкоджень, окрім виколотого ока, жодних травм, які бувають при захисті, жодних слідів від мотузки чи чогось подібного. Звичайно, він міг спати, коли його кинули у воду, але це вже нам скаже колега Цвілак після розтину.

Цвілак кивнув головою.

— Наразі це більш-менш усе, — сказав Ґолоб і вдячно схопився за каву, яка щойно прибула до столу.

— І на це ми мали чекати дві години? — застогнав інспектор.

— Якщо ти висушиш озеро, ми можемо погуляти тут іще два дні, — відповів експерт.

Тарас махнув рукою і обернувся до Цвілака. Зрештою, наближалася година, коли нормальні люди виходять з роботи з думками про вихідні, на яких їх чекає недільний обід і програма телепередач. Невже Ґолоб не помітив, невже не розумів, що вже вечоріє і що вже п’ятниця?

— Коли чекати деталей?

— Це спішно?

Тарас кивнув. Цвілак глянув на слідчого суддю, тоді знову на Тараса.

— В понеділок уранці буде запізно?

Тарас іще раз кивнув.

— Ну, тоді сьогодні ввечері, якщо я отримаю все відразу. Я зателефоную, коли все буде готово, і повідомлю. Гаразд?

— Гаразд, — відповіли Тарас і слідчий суддя.

Цвілак сидів на пасажирському сидінні, а Тіна ззаду. Тарас налаштував «Хвилю 202» і слухав трансляцію змагань зі стрибків на лижах. Цвілак намагався розмовляти з Тіною, яка не дуже стежила за його запитаннями, тому він мусив їх повторювати. «Він що, не знає, коли варто припинити?» — подумав Тарас.

— Ви знаєте, що мене вражає? — обізвалася Тіна зненацька, коли вже здавалося, що навіть Цвілакові обридли розмови і він просто дивився на дорогу перед собою. — Це відмінність між серіалами і реальним життям. У нас з’явився новий труп, і Тарас, який, очевидно, знав, чиє це буде тіло, і навіть чекав, коли воно з’явиться, жодного разу не обмовився про те, щó це означає для нашого розслідування, як цей труп пов’язаний із мертвою дівчиною... і ви його теж нічого не питали.

Тарас і Цвілак перезирнулися.

— І що він мав сказати? — запитав Цвілак.

Тарас подивився на дівчину в дзеркало. Вона видавалася втомленою і роздратованою.

— Бо я мушу все це обдумати, — він показав рукою на своє чоло. — Сірі клітинки і так далі...

Коли вони виїхали на автошлях, Цвілак уже спав. Тарас крадькома глянув у дзеркало і зустрівся з її очима. Вона дивилася так серйозно, що він не міг стриматися. Простягнув праву руку і просунув поміж двох сидінь до її коліна. Тіна забрала ногу. Він іще раз спробував, і Тіна знову не піддалася. Знову — і цього разу вона вже не уникала доторку. Тарас погладив дівчину по коліну, по стегну, тоді вона поклала свою руку на його, і так вони проїхали кілька наступних кілометрів до пункту оплати на автомагістралі, де Тарас мусив скинути швидкість і взятися за перемикач.