Озеро

Розділ 1

— То ви поліцейський? — запитала жінка років шістдесяти зі склянкою вина у руці. Хоча прозвучало ніби: «То... ви пліцейкий...» — Вочевидь, вона вже трохи випила. — Так дивно.

— Дивно? — запитав співрозмовник. — Зазвичай дивним здається моє ім’я, а не професія.

— Тарас? Дійсно, Тарас — трохи незвично, та я знаю кількох Тарасів. Тараса Бульбу і... ще одного, але поліцейський...

Вона засміялася, ніби сказала щось смішне.

— Він не поліцейський, — жінка, що до них підійшла, поклала Тарасові руку на плече. — Він інспектор поліції.

Вона теж уже трохи затиналася, «р» у слові «інспектор» прозвучало розкотисто, а це означало більше, ніж склянка глінтвейну, подумав Тарас. Вона ніколи не вміла пити алкоголь.

— Стривай... А ви що, не знайомі?

Старша пані надула губи, наче дівчинка, нагадуючи при цьому... старшу пані, яка вдає із себе дівчинку.

— Звідки? Мій чоловік завжди демонструє мені свої... цілі, а моїх ніколи.

Тарас усміхнувся, намагаючись зробити посмішку невимушеною, і простягнув руку старшій пані.

— Тарас Бірса. Якщо вам колись випишуть штраф за неправильне паркування, подзвоніть мені.

— Тарасе...

— Не перебивай його, Аленко, — сказала жінка, тиснучи Тарасові руку й манірячись. — Така жінка, як я, не щодня зустрічає такого чарівного поліцейського. Я — Карін. Карін Прелц, дружина отого чоловіка, що весь сяє отам... — Карін махнула рукою у протилежний куток великої вітальні. — Це колега вашої дружини. Та ви це, мабуть, знаєте? Бо якщо ні, то який тоді з вас поліцейський?

Жінка зареготала, наче сказала щось дуже дотепне. Тарас змусив себе теж засміятись. Аленці, здається, було не до сміху.

— І прізвище Бірса? Я не знаю жодного Бірси.

— Ви не чули про Вальтера Бірсу?

Жінка заперечно похитала головою.

— Це футболіст, він грає за збірну.

— Ох, я таким не цікавлюсь. А як так сталося, — Карін обернулася до Тарасової супутниці, — що твоє прізвище не Бірса? Ти ж його дружина.

— Бо ми не одружені офіційно. Та мені не хочеться про це говорити. І в нашому віці вже й не годиться називати його моїм хлопцем. Карін, я з твого дозволу заберу Тараса на хвильку.

Карін іще раз надула губи, а Тарас подумав, що це зайве.

— Так, так. Гм, якщо він не її чоловік, то вона — його... співробітниця.

Перед словом «співробітниця» Карін зробила коротку паузу, наче мусила ковтнути слину.

— Вдавай, ніби ми розмовляємо, — радила Аленка, ведучи чоловіка за руку в інший бік кімнати, до чималого товарист­ва, що зібралося біля невеличкої стійки і, вочевидь, добре розважалося.

— Бо що?

— Бо інакше та стара відьма тебе проковтне. Ти міг би мені й подякувати. До речі, навіщо ти всім розповідаєш, що ти поліцейський?

— Мабуть, тому, що я поліцейський, — відповів Тарас, не приховуючи іронії. — А ти хіба не лікарка?

— Так, і співвласниця клініки. Ти працюєш в поліції, але ти — інспектор, а це не те саме. Якби ти у такому віці був поліцейським, ми, напевно, не були б разом. Ти жив би з якоюсь, ну, припустімо, медсестрою.

— Які ми сьогодні зарозумілі.

— Зарозумілі. Але це не змінює фактів, скільки б ми їх не заперечували. У людей є амбіції. В одних вони більші, в інших — менші. Одні все життя працюють поліцейськими або лікарками десь на задвірках, наприклад, у Нижньому Кісовці. Але не ти і не я.

Тарас усміхнувся.

— І не мусиш згадувати про багатого покійного батька, — додала Аленка, дивлячись на чоловіка спідлоба.

— А хіба я згадував?

— Сьогодні ще ні, дякую. Він був моїм батьком, дякувати Богу, і я — це те, ким я стала, а не ким не стала. І мені байдуже, що було б, якби було щось чи якби чогось не було. — При цьому оте «якби було» злилося в одне «якббло». — ­На­чхати.

— Ого!

— Думаєш, я п’яна?

— Скільки ти випила?

— Одну склянку глінтвейну й оце, — жінка підняла келих, який тримала у руці.

— В такому разі ти п’яна, — сказав Тарас, поліцейський інспектор Тарас Бірса, з прізвищем, як у футболіста, і обняв її за плечі. — Випиймо за це.

Чоловік підійшов до столика, на якому стояли пляшки білого і червоного вина, а також міцний алкоголь різних видів, і взяв склянку з оранжевим напоєм.

— За що п’ємо?

Перед ними зненацька виник світловолосий чоловік. Розкошлане волосся, скельця окулярів без оправи, легка неголеність, білий гольф і білі штани — д-р Прелц завжди нагадував Тарасові Річарда Бренсона. Навіть зуби у нього були такі ж білі.

— Можна до вас приєднатися?

У руці він тримав келих вина, білого. «Може, він узяв біле, аби воно пасувало до гольфа?» — подумав Тарас.

— За що п’ємо?

— Вона вагітна, — сказав Тарас.

— Тарасе! Я не вагітна, — відказала Аленка. — Він так жартує.

— Ми п’ємо за наше щастя, за те, що належимо до одного відсотка заможного населення планети, — мовив Тарас, піднімаючи келих.

— Вип’ємо за це, — сказав д-р Прелц, цокаючись. Він теж добряче набрався.

— Тараса через це мучать докори сумління, от він і плете всякі дурниці, — докинула Аленка.

— Зовсім ні. Просто щоб не забути...

— Який же ти зануда...

Аленка повернулася до столика з їжею і взялася за тацю, на якій іще лежало кілька канапочок.

— Через п’ятнадцять хвилин буде вечеря, — загукав їй у спину д-р Прелц-Бренсон.

Тарас махнув рукою:

— Нехай поїсть, інакше їй стане погано.

— Та скільки вона там випила. Ви коли приїхали? П’ятнадцять хвилин тому?

Тарас глянув на годинник. За п’ятнадцять шоста, — сказали б у Любляні. Три чверті на шосту, — там, звідки був він.

— Годину, але не в тому справа. Вона не переносить алкоголь. До того ж, ми приїхали без попередження, і не хотілось би, щоб через нас комусь забракло їжі.

— Як думаєш, кому з них це зашкодить?

Д-р Прелц упівоберта вказав рукою на товариство у кімнаті й повторив:

— Як думаєш, кому з них це зашкодить?

У найбільшому приміщенні на першому поверсі дачі зібралося з двадцятеро гостей. Кімната була великою, тож люди не мусили тиснутись докупи, а вільно розбилися на групки. Разом із ним і Аленкою запрошених було двадцять двоє, якщо він правильно порахував, але в таких справах Тарас зазвичай не помилявся. І це були тільки пари середнього віку, якщо він добре роздивився, а це теж йому, зазвичай, вдавалося — професійна деформація, нічого не вдієш.

Д-р Прелц розглядав свій келих і, здавалося, поринув у роздуми.

— Вийдемо покурити?

— Ти хочеш, щоб ми вийшли покурити?

— Так... Я знаю, що ти не куриш. Я вийду на перекур, а ти — на свіже повітря, приправлене димом. Обидва матимемо з того користь. Ну ж бо, ходімо...

Поза спинами гостей вони пробралися до дверей, що вели на невелику криту терасу, де стояли чималий дерев’яний стіл і кілька стільців. Зачинивши двері, Тарас підтягнув стілець і сів на нього. За два метри від них сипався густий сніг. Холодно не було — десь нуль градусів, подумав Тарас.

— Гарно, правда ж?

Тарас кивнув.

— Ця дача в мене вже тридцять років. Я побудувався першим із усіх наших лікарів. А за мною всі інші, і тепер мій будинок — наче лікарня на околиці міста.

Прелц глянув на Тараса.

— Скільки тобі років? Ти ж маєш знати той чеський серіал.

— Там, де був пан Сова?

— Так-так...

Д-р Прелц розвеселився, ніби Тарас сказав щось дуже кумедне. Зробив ковток, та від сміху поперхнувся і все випите опинилось на столі перед ними.

— Трясця, а знаєш, як зрозуміти, що ти вже старий? Тоді, коли розказуєш в компанії анекдоти, а з них ніхто не ­смієть­ся. Розповідаєш, приміром, про боснійських Муйо і Хасо, а на тебе витріщаються — хто такий у біса Муйо? і що за Хасо?

Він знову взяв келих і відпив, цього разу обережно.

— На Воґелі лежить сніг?

— Коли ми виїжджали, почався снігопад. Думаю, снігу трохи набереться. Перед тим мало напáдало, треба було вважати на каміння.

— Тепер снігу буде і в Жагарі, — сказав д-р Прелц. — Я дуже люблю спускатися цією западиною. Останній підйом на Воґель, добра чарчина шнапсу — і додому... Ще на одну.

Лікар засміявся.

— Слухай, Тарасе, може, ви залишитеся тут на ніч? Навіщо вам їхати в таку погоду... Лишайтеся, нап’ємося добряче, як люди... бо тварини завжди знають, коли треба спинитися... — чоловік знову розсміявся. — Ну, я маю на увазі всіх, крім тебе, ти зможеш цмулити свій сік.

Тарас похитав головою.

— Ну ж бо, а завтра покатаємося. У дровітні в мене є запасні лижі й черевики...

Д-р Прелц кивнув на сарай, що стояв метрів за двадцять і ледь виднівся у темряві.

— Це зайве, я взимку завжди вожу в машині і лижі, і спорядження.

З весни по осінь Тарас у багажнику свого «сітроена» тримав усе для бігу: кросівки, шкарпетки, штани, футболку, рушник. А взимку — все для катання на лижах.

— Ми домовилися з дочками, що вони зайдуть після півночі і ми всі разом підемо гуляти старою Любляною. Якщо таке своїм батькам обіцяють дві двадцятилітні дочки, з якими ті майже ніколи не бачаться, то...

— Ну, тоді так, — сказав д-р Прелц. — Вони студентки? Де навчаються?

— Обидві у Відні, обидві вивчають мікробіологію.

— Ну, тоді за пригоди.

Чоловіки підняли келихи, цокнулися і зробили по ковтку. Д-р Прелц видобув з кишені штанів пачку цигарок, а з неї — самокрутку.

— Подарунок від студенток...

Запалив, глибоко затягнувся і відкинувся на спинку дерев’яного стільця. Тарас втягнув дим, який у вологому повітрі хмаринкою здійнявся під стелю тераси.

— Це ж нічого? Я щоразу забуваю, що ти...

— Поліцейський?

— Так, криміналіст. Маю на увазі, це нічого, що я курю траву? Зараз і так усі її курять.

— Нічого, — сказав Тарас. — Я не на роботі.

— Будеш?

Тарас похитав головою.

— А як ти ставишся до марихуани? До легалізації, наприклад?

— Ніяк.

— Ти ж повинен мати якусь позицію. Це ж пов’язано з твоєю роботою.

Насправді Тарасові було байдуже. Якщо за свій майже чвертьстолітній стаж він чогось навчився, то це забивати на речі, на які — а таких було чимало — не міг ніяк вплинути. Кримінал був і буде завжди. Певний відсоток людей завжди обиратиме темний бік. Забереш у них марихуану — вони торгуватимуть амфетамінами, кокаїном, героїном... мухоморами. Держава все легалізує — вони почнуть грабувати магазини. Завжди щось траплятиметься.

— Не знаю, — відповів він, — мені байдуже до цього. Я працюю у відділі вбивств і злочинів, скоєних на сексуальному ґрунті. Наркотики — це сфера сектора організованої злочинності і відділу заборонених наркотичних речовин, — продекламував Тарас. — Ти ж спеціаліст зі захворювань ШКТ, якщо я не помиляюся?

— Так, кишки і всяке таке.

Д-р Прелц реготав — трава діяла.

— Що ти знаєш про легені? Ти зміг би прооперувати легені?

— Важко сказати. Якби довелось оперувати, щось би міг відрізати. Я знаю, що курити не варто.

Чоловік захлинувся димом, закашлявся, кашляв і кашляв, тоді сміявся, так сильно, що йому на очах виступили сльози, зняв окуляри і протер скельця рукавом гольфа. Якби залежало від мене, подумав Тарас, я не дозволив би легалізацію марихуани. П’ючи алкоголь, люди тягнуться до товариства, а після двох затяжок стають цілим світом для себе самих. Наприклад, сміються з власних жартів.

— Твоя дружина, — сказав д-р Прелц, — в гарній формі. Вона й студенткою була нічогенька, та й тепер їй нічого не бракує. Справжня кралечка.

За це вона має дякувати генам, подумав Тарас. Якби він рухався так мало, як вона, він би вже розвалювався на кавалки, а їй, буває, в ресторані й магазині тикають.

Аленка була красивою жінкою, навіть тепер, у свої сорок п’ять. Коли вона входила в приміщення, чоловічі голови поверталися за нею. І жіночі теж — із заздрістю. Її приятельки-ровесниці були або домогосподарками зі стажем і зайвими кілограмами, або завзятими спортсменками, що сповідували здоровий спосіб життя, вегетаріанство, веганство, фанатично займалися йогою... і були дуже худими, жилавими, шкіра і кості, — сказав би д-р Прелц, нема за що потриматися. В Аленки була чудова фігура і гарне обличчя з правильними рисами; гострий носик, здавалося, мав би порушити цю гармонійну красу, та насправді робив жінку лише цікавішою, привабливішою. Волосся середньої довжини, яке влітку стало зовсім світлим, тепер потемніло. Коли вони познайомились, Аленка мала коротесеньку стрижку в стилі Пінк, коли та була пострижена найкоротше. Тарас довго думав, що дівчина фарбується в блонд, як, напевно, і Пінк. Зараз вона носила довше волосся.

— Короткі зачіски для двадцятирічних, — говорила Аленка. — У сорок жінка з коротким волоссям схожа на стару лесбійку.

Прелц зробив іще одну глибоку затяжку, а тоді викинув недопалок у темряву в сніг.

— А який тоді був секс, чорт забирай. Ти не повіриш, як легко дають професорові-хірургу. Щось таке є в тому білому халаті.

— М’ясники теж такі носять, — сказав Тарас.

— М’ясники? М’ясники?

Д-р Прелц зайшовся сміхом і сміявся, він сміявся навіть тоді, коли здавалося, що вже от-от перестане. Не міг зупинитися: «М’ясники, ха-ха-ха... м’ясники, ха-ха-ха...»

— Ми тебе дратуємо, правда, Тарасе?

— Хто, лікарі?

— Не лише лікарі, — мовив д-р Прелц і знову зареготав. — Усі ми, багатії, вершки суспільства, буржуа. Правда ж, дратуємо? Та це не важливо. Ми — вічні. Ми стали такими, бо ми неперебірливі і з усього отримуємо зиск. Ми розмножуємося статево, вегетативно, навіть щепами, якщо треба. Тому час від часу рекрутуємо новеньких, свіжу кров. Тебе!

Лікар націлив палець на Тараса і знову зареготав. Мабуть, джойнт був добрий і міцний.

— Може настати день, — знову озвався д-р Прелц, якому, зрештою, вдалося трохи заспокоїтись, і Тарас подумав, що співрозмовник знову змінить тему, — коли Райкові Прелцу перестануть давати, та сьогодні не цей день, — продовжив він, драматично цілячись пальцем у небо, тобто у дерев’яний дах над терасою. — Настане час вовків імпотенції і дзюркотливої простати... Але сьогодні не цей день.

Лікар ковтнув нову порцію диму.

— Впізнав?

— «Володар перснів»?

— Володар грайливого пальця, — сказав д-р Прелц. — Тарасе...

— Що?

— Чому б вам не лишитися і не випити ще? Там усередині купа різних докторів, спеціалістів з того і того, та я з ними не маю нічого спільного. Всі якісь вузьколобі напівфабрикати. Як же вони мені обридли, як вони мене дратують! — Він нахилився до Тараса і прошепотів йому на вухо: — А ти знаєш, що я переспав з усіма їхніми жінками? Зі всіма, що зараз там?

Потім він знову вгруз у свій стілець і продовжував щось собі бурмотіти, здавалося, говорив сам до себе, міркував уголос.

— Хоча, будьмо щирими, чому б і ні? Чорт забирай, мені шістдесят, і цей день наближається. Деякі дурні студентки, медсестри і навіть клієнти дивляться на мене як на хтивого старого. З хтивим я погоджуюся, бо я є і буду таким, але старий... Коли я заграю з якоюсь кралечкою, я сам собі видаюся збоченцем, який заманює цукерками дитину... Напевно, мені варто вже усталитися...

Д-р Прелц схопив келих і випив усе до дна.

— Усталитися, Тарасе, що скажеш?

— А ти хіба ще не усталився?

Д-р Прелц пирхнув, ніби скуштував прокислого вина.

— Тарасе, ми ж друзі?

Друзі? Райко Прелц був на десять років старшим від Тараса, Тарас із ним познайомився, коли Аленка стала співвласницею клініки. Кілька років тому, мабуть, чотири, він не раз зустрічав там Прелца. Іноді вони вдвох каталися на велосипедах околицями Любляни, три-чотири рази виїздили на далекі маршрути... зазвичай, так і проводять час із друзями. Сьогодні Тарас навіть познайомився з його дружиною.

— Так, друзі.

— Серйозно?

— Серйозно.

— А ти зміг би зробити мені послугу, професійну, як приятель приятелю, коли б я тебе попросив?

— Яку послугу?

Прелц замовк, подивився на порожній келих і махнув рукою.

— Ти знайомий із моєю дружиною?

— Так.

— Ти знав, що вона брала участь в Олімпіаді? У Монреалі, 1976-го. Тоді, коли Наді Коменеч поставили десятку, першій у світі! Карін навіть виступила б, якби не югославська республіканська кухня. Та сама історія, що з Джекі Стюартом. Ти знаєш, хто такий Джекі Стюарт?

— Знаю, гонщик «Формули один» із сімдесятих.

Двері відчинилися, з’явилася Аленчина голова.

— Гей, хлопці, вечеря на столі.

Жінка вийшла на терасу і подивилась у темряву. Падав лапатий сніг.

— Але ж погода, — сказала вона і здригнулася від холоду, тоді обернулась до Тараса. — Тарасе, якщо ми збираємось вертатися сьогодні, треба поспішити.

Здається, вона почувалася краще. Відчинила двері до будинку, почекала, коли зайде Тарас, і притримала двері д-рові Прелцу.

— Якщо мене не підводить пам’ять, я не трахнувся тільки з Балажичкою, — прошепотів лікар і зобразив руками щось об’ємне. — Злякався за свій шлунок. Бідолашна.