Озеро

Розділ 35

На тарілці Цвілака лежали сосиска, яєчня і дві скибки білого хліба, а на Тарасовій, після того, як він довго протоптався перед шведським столом у готелі, те саме. Єдина відмінність була в тому, що Тарас до сосиски взяв лише гірчицю, а не гірчицю і майонез. Цвілак підняв брову, коли Тарас поставив свою тарілку на стіл. Вони були самі в їдальні, яку офіційно ще не було відчинено. Дрібна додаткова послуга від директора.

— Я думав, що ти вегетаріанець, — сказав Цвілак.

— Звідки такі ідеї?

Цвілак поплескав себе по голові.

— Тобто ти не вегетаріанець?

Тарас зітхнув і вмочив сосиску в гірчицю.

— Ну, мені подумалося, що ти міг би ним бути.

Цвілак їв із насолодою, це було добре помітно. Мініатюрну сосиску він узяв трьома пальцями, провів нею під носом, наче сигарою, вдихаючи запах, вмочив спочатку в гірчицю, тоді в майонез, відкусив половину і нарешті взявся за білий хліб. Тарас не розумів задоволення, яке багатьом, більшості, приносить їжа. І тут справа не у фізіології — йому не бракувало органів смаку, він міг розрізнити їжу, яка йому дуже смакувала, і ту, яка смакувала менше; він ніяк не міг збагнути людей, яким вистачало просто смаку, щоб отримати задоволення. Настільки, що вони готові провести весь день у ресторані, де прислуговують офіціанти з порожніми очима, приносячи на величезних тарелях маленькі канелоні, фаршировані гусячою печінкою і декоровані чорнилом каракатиці. У чому суть? Будь-який хот-дог після сотні кілометрів на велосипеді незрівнянно смачніший.

— Як спалося? — запитав Цвілак.

— На підлозі у сусідньому номері.

— На підлозі?

Він відкусив новий шматок сосиски, і Тарас спробував відгадати з інтонації, чи його запитання невинно риторичні.

— А я думав, де ти подівся. Я вночі вставав у туалет, але тебе не було ніде.

Ні, не можна встановити напевне.

— Ти хропів як слон, — сказав Тарас, масуючи рукою шию.

Будильник на телефоні він поставив на шосту ранку. Достатньо рано, щоб випередити Цвілака, якщо той раптом спав кількагодинним сном пенсіонера. Достатньо, щоб добратися до ванної кімнати, перш ніж старий розплющить очі. Він вимкнув телефон і вибрався з-під ковдри, під якою гола, як і він, спала Тіна. Він на мить побачив її сідниці й подумав, як би було добре забратися назад, заснути і прокинутися разом. Або взагалі не заснути.

Натомість він, наче випускник з ерекцією до пупка, шукав на підлозі і стільці біля ліжка свої труси й майку, якою міг би прикритися, коли б Цвілак якраз у той момент перевернувся у своєму ліжку. Тарас прислухався. Спочатку не чув нічого і вже було перелякався, що старий його випередив, а тоді розібрав ледь чутне хропіння, тихше, ніж напередодні.

Він постарався безшумно відчинити двері і заглянув у темряву сусіднього номера, щоб перевірити, чи Цвілак, бува, не лежить обличчям до нього і не розплющив очі. Навшпиньки прокрався вздовж ліжка до ванної. Коли б зараз Цвілак прокинувся або розплющив очі, Тарас би помітив. Але ні. Він навіть не поворухнувся.

Тарас сів на кришку унітаза і зітхнув з полегшенням.

— Ми напились як на випускному, — так Брайц якось прокоментував одну пиятику.

Тарас увімкнув світло над дзеркалом і уважно придивився до свого обличчя. Він подарує ще десять хвилин ні в чому не винному Цвілакові, перш ніж розбудить його звуками душу.

— Отак, значить, Тарасе, — сказав він собі подумки. — Отак, значить, хрін ти підтоптаний...

Його обличчям блукала пришелепкувата посмішка чоловіка, якому напередодні пощастило і тепер він готовий гори перевертати. Він знав, що це не надовго, тому дав спокій своїм губам і взявся вивчати інші частини обличчя. Тарас мільйон разів спостерігав за обличчями по той бік столу, намагаючись по них прочитати, щó думають їхні власники, який характер за ними ховається, а насамперед — чи вони не обманюють? Що він сказав би про своє? Яким воно було?

Воно не було гарним, це Тарас знав і з роками перестав звертати на це увагу, наскільки міг. Поки йому ніхто не підсовував під ніс якусь його фотографію, йому це вдавалося. На фотографіях з відпустки його майже не було, бо фотографувався лише під примусом Аленки. Двічі зламаний ніс не проходив як відмовка, адже цього не було помітно, просто форма була трохи неправильною (але вона такою була від природи). Аленка колись жартома сказала, що найгарніша частина його обличчя — від кінчика носа до підборіддя, включно зі шрамом, який тягнувся навскоси через верхню губу до ніздрів: пам’ять про шмат льоду, який відламався у водоспаді під його льодорубом і звалився на нього, не зачепивши, на щастя, верхніх зубів. Тарас розумів, щó вона мала на увазі. Ніс не був найкрасивішою частиною його обличчя. Очі невизначеного зелено-коричневого кольору, посаджені надто близько, аби це було гарно, в міру високий лоб, каштанове волосся, на його роки теж зовсім непогане. Вуха притиснуті до голови — тут він теж не мав права на щось скаржитися.

Чи він хоча б цікавий? Цікавий, як Нікі Лауда, який в одному документальному фільмі заявив, що опіки зробили його обличчя характерним. Якщо він правильно зрозумів, бо документалка була німецькою мовою. Чи можна відділити обличчя від характеру, особистості? Посудину і вміст? Очевидно, так, раз на двадцять років молодша вродлива жінка відкинула перед ним покривало.

Кутики вуст знову піднімалися вгору. Ну й нехай, сказав він собі, ти ж заслужив, Тарзане.

З кімнати долинуло шарудіння, тож він швидко став під душ і відкрутив кран. Перш ніж помив руки з милом, понюхав пальці на правій руці й зітхнув.

Стукіт у двері ванної.

— Так? — запитав він.

— Тарасе, мені треба в туалет.

— Хвилинку.

Він швидко змив шампунь, вийшов з душової, витерся, натягнув штани й футболку і залишив ванну Цвілакові, який переминався з ноги на ногу перед дверима.

Мимоволі слухаючи дзюркотіння у ванні, він заглянув у Тінин номер. Тарас відчував непереборне бажання побачити її хоча б іще раз голою. Коли вона прокинеться, їй стане соромно за попередню ніч, а коли вона за якусь годину побачить і його, вони дивитимуться одне повз іншого, а через два дні поговорять і домовляться, що це було вперше і востаннє.

Йому не пощастило. Вона була накрита ковдрою по вуха, обернена в інший бік, і все вказувало на те, що дівчина міцно спить.

— Тіна ще спить? — запитав Цвілак, сумно переводячи погляд зі своєї тарілки на столі з їжею, ніби не в змозі вирішити, йти по добавку чи ні.

Тарас стенув плечима.

— Ви вчора ще довго сиділи?

— Та ні, з годинку...

Тарас побачив її у дверях в їдальню. Дівчина шукала їх поглядом і, зустрівшись із ним очима, всміхнулась і помахала рукою, а потім пішла до столиків з їжею.

— Ось вона, — мовив Тарас, показуючи її Цвілакові.

Усміхаючись, підійшла з підносом, на якому була мисочка з мюслями і склянка апельсинового соку.

— Вегетаріанка? — запитав Цвілак?

— Ні, а що?

Вона поводилась абсолютно невимушено, і Тарас знову засумнівався у своєму таланті бачити людей наскрізь. Вона не ховала очей, не поводилася так, наче чимось завинила, і, попри його очікування, не виправдовувалася тим, що випила забагато пива.

— Добре спали? — запитав Цвілак.

— Як немовля, — відповіла вона. — А ви?

— Так само, хоча трохи голосніше, та ви, мабуть, це чули.

Тіна ложкою зачерпнула кашу, і Цвілак спостерігав, як вона підносить її до рота.

— Чому ви вирішили, що я вегетаріанка?

— Він і мене про це питав, — втрутився Тарас.

— Мені здалося, що ви — той тип людей, які б могли бути вегетаріанцями, не більше, — сказав Цвілак. — Я міг би вас діставати питаннями про погоду, але це здалося оригінальнішим.

Усі засміялись, і, коли Цвілак скибкою хліба вибирав з тарілки залишки намазки, Тарас зазирнув Тіні в очі. Вона не відвела погляду. Його це потрясло, як, мабуть, потрясло би будь-якого випускника.

Коли вони прибули до озера, пірнальники — Ґоля і ще один чоловік, якого Тарас знав тільки зовні, — вже були біля човна й перевіряли спорядження. Ґолоб стояв збоку зі своєю командою, там був також Долес. Ранкова темрява поволі, ледь помітно витікала з ясної ночі у день — сірий, хмарний день. Довкола не було жодного кольору, якому не можна було приписати одного з відтінків сірого, якщо не брати до уваги червоного надувного човна і жовтих балонів зі стисненим повітрям. Стояла тиша — і тут, і далі. Бракує птахів, подумав Тарас, узимку немає птахів, і коли вже зібрався сказати це вголос, звідкись долинуло каркання самотньої ворони. Інспектор забув подивитися прогноз погоди, отож лише сподівався, що не буде сильних опадів. Ще тільки цього бракувало. Хоча тим, хто занурюється на сорок метрів під воду, це й так байдуже.

Долес підійшов до нього, тупцяючи ногами.

— Що ви про все це думаєте? — запитав він, показуючи рукою на озеро.

Тарас стенув плечима.

— Не маю жодного поняття.

— Коли ми спіймали... тобто закінчили з Вербичем, я думав, що ми на коні. А тепер я не знаю, що в нас, — він не­сміливо усміхнувся. — Ви не уявляєте, як вони топчуться у мене за спиною. Іноді мені здається, що в них щось негаразд із головою, бо вони почали мене звинувачувати через кожен новий труп.

— А що вони можуть вам зробити? — запитав Тарас. — Хтось чатує на вашу посаду?

Долес кивнув. Він не був дурнем, а просто молодим, і це лише питання часу, коли він пошкодує, що не став спеціалізуватися на праві власності. Тарас розвернувся до Цвілака і Тіни:

— Ви можете зачекати в готелі.

Тіна заперечно похитала головою, а Цвілак змірив поглядом човен, озеро і Тараса.

— А знаєш, — мовив він, — я скористаюся цією великодушною пропозицією. Ревматизм можна заробити лише раз у житті. Єдина проблема в тому, що його вже потім не позбудешся.

— Ми насправді всі можемо почекати в готелі, — обізвався Ґолоб. — Ми їм там абсолютно нічим не допоможемо.

— Ні, — відмовився Тарас. Він і сам не знав чому, але хотів бачити, як з води витягнуть тіло. Якщо знайдуть його.

Коли вони відпливли від берега, Тарас був радий, що Цвілак і решта вирішили залишитися на суші. Надувний човен здавався великим, та, коли в нього сіли два водолази і склали на дно все спорядження, вони з Тіною ледь змогли примоститися на вузькій і незручній дерев’яній лаві. Холод, який на березі здавався стерпним, на відкритому просторі і вологішому повітрі пробирав до кісток. Тіна закуталася в куртку, і Тарасові здалося, що це один із тих днів, коли чоловік теж мав би під штани щось одягнути, аби зберегти хоча б крихту гідності.

Вони підпливли до буїв. Ґоля вимкнув двигун і прив’язав човен до одного з них. Розвернувшись до Тараса, показав йому рукою над гладінню озера на схід, у бік Старої Фужини.

— Оскільки вчора ми у цих позначених квадрантах тіла не знайшли, то сьогодні будемо працювати там, де нам би зовсім не хотілось, але схоже на те, що мусимо. У центрі Фужинської затоки. Ти знаєш, що це означає, Тарасе?

Тарас заперечно похитав головою.

— Жодної ідеї. Аквалангістика мені завжди здавалась якимось гейським спортом.

— Гейським? — пирхнув Ґоля. — А ви, значить, у нас сексімени в отих ваших шкіряних укорочених штанцятах і з едельвейсом на грудях?

— Це форма гірської групи. Ми вже давно перейшли на гортекс.

— Гейські?! — похитав головою Ґоля і приготувався до занурення. — Чорт, там унизу чотири градуси. Хіба словенська поліція має гроші на таке?

— Хіба гроші колись були проблемою? — запитав Тарас, і обидва чоловіки зареготали.

Через хвилину обидва водолази вже були у воді, і, звичайно, занурювалися вони так, що на Тараса вихлюпнулося чимало льодяних бризок. Він подивився на краплини, які вчепилися до гортексу двадцятирічної давності. Можливо, свого часу той гортекс і був водовідпірний, але тепер точно ні, і, мабуть, справді час придбати новий. Він стежив за двома темними фігурами, які поволі зникли у глибині, далі — за повітряними бульбашками, а коли й ті зникли, мусив подивитися на Тіну. Вона теж дивилася на нього і, схоже, давно. Дівчина всміхнулася, і Тарас відповів усмішкою. Якийсь час вони сиділи мовчки. Тарас прочісував очима узбережжя озера, ніби намагаючись щось там побачити.

— Тебе вже мучать докори сумління? — запитала Тіна, оскільки досі нічого не трапилося.

— Ще ні. А тебе?

— Ні, — відповіла вона, подивившись на нього із зухваліс­тю, якої він ніколи б від неї не сподівався. — І якщо відверто, я не впевнена, що будуть мучити.

Тарас запитально на неї глянув.

— Оскільки ми самі і... — дівчина озирнулася довкола, — just for the record[33]... Ні, я не була п’яна.

Тарас виколупав камінчик з підошви свого черевика і ­по­жбурив його у воду. Плюсь. Він стежив за дрібними хвильками, концентричними колами, які злилися з водною гладінню, перш ніж сягнули човна. Обернувся до Тіни.

— Трохи напідпитку, ні?

— В сам раз.

— Ну, як би там не було... Помогло.

— Мені сподобалося і було добре, якщо ти це мав на увазі.

Тарас кивнув. Рукою провів по мерзлій воді і ковзнув поглядом до берега.

Якою ж разючою була відмінність між цим озером улітку і взимку! Човен було прив’язано до буйків перед його східною, найбільш туристичною частиною, за якихось сто п’ятдесят метрів від пляжу, який у гарячі місяці був повнісінький, а по водяній поверхні пливли каное, надувні човни, дошки для серфінгу... Звідси відстань до готелю така сама, як і до Старої Фужини. Коли дівчатка були ще маленькими, вони, як і багато хто, часто приїжджали сюди, на замінник моря, і тоді він, звісно, не знав, запливаючи трохи далі, що під ним настільки глибоко. Тарас тихенько зітхнув. Неправда, що його не гризли докори сумління.

І було не просто добре. Було дуже добре, і було неправильно, а тому бентежно і небуденно, і було б добре, навіть якби було гірше, але гірше не було. Тарас роздягнувся, дозволивши білизні впасти на підлогу, переліз через її струнке тіло, яке, як і його, тремтіло на ліжку так, як тремтить тіло від холоду, погладив набряклі пиптики і тоді торкнувся їх язиком, стримуючи себе, щоб не накинутися на неї, і коли він уже намагався упіймати ритм, її, свій, ритм рипіння постелі, щоб не розбудити Цвілака, то вслухався у її приглушений стогін, який не могли стримати зціплені губи.

— Було дуже добре, — сказав він, і дівчина кивнула.

Коли все було позаду, вони якийсь час лежали поруч на спині і дивились у стелю. Потім Тіна лівою рукою навпомацки поводила по нічному столику, на який кинула свій одяг, з кишені штанів видобула пачку паперових хустинок, витягнула одну і витерла нею калюжку на животі.

— Мистецтво втримати рівновагу, варте захоплення, — сказав Тарас. — Ні крапельки не перетекло.

Вони приглушено засміялися.

Вони так лежали якийсь час, поки Тіна не обернулася до нього, лукаво всміхнулась і, провівши рукою між своїми ногами, не притулила середній палець до губ Тараса.

— Можна сісти біля тебе? — запитала дівчина.

— Можна.

Вона пересіла з іншого боку човна і притулилася до нього...

— Мені холодно, — сказала вона, мовби виправдовуючись.

Він обійняв її правою рукою за плечі і почав розтирати праву руку й спину. Тарас подумав, що, може, хтось дивиться на нього з берега. Той хтось мусив мати бінокль, аби щось розгледіти, та йому було байдуже. Він усміхнувся, уявляючи картину, яку підгледів би такий вуаєрист. Двоє закоханих у середині січня у човні посеред Бохинського озера, посеред січневої порожнечі, а ще смішніше йому стало, коли згадав, що пара чекає на свіжого потопельника, який був би вже на березі, якби рибалка не запанікував і не кинув вудку у воду... І виправив одразу в думках: потопельник свіжим не був.

— Хтось має сказати це першим, — мовила вона так тихо, що Тарас ледь розчув.

— Що саме?

— Що це було вперше і востаннє. Що ми не одинаки, що у тебе є сім’я, що ми колеги і що так не можна... Що був просто секс.

Тарас мовчав, і не тому, що не погоджувався. Він мовчав, бо все було само собою зрозумілим.

— Це завжди просто секс, — сказав він.

Тіна підозріливо подивилася на нього.

Він міг сказати, що ніколи не буває просто секс, і це теж би було правдою. Що б він не сказав, усе було правильно і неправильно водночас.

— Не сьогодні, добре?

Дівчина всміхнулася і ще міцніше притиснулася до нього. На березі в такій годині не було нікого, однак Тарас не міг позбутись відчуття, що за ними стежать, що вони сидять у цьому човні мов на сцені, під прожекторами, перед невидимими глядачами у залі.

Так вони чекали десь півгодини, Тарас запропонував Тіні відвезти її на берег, якщо їй так холодно, а звідти вона може перейтися до готелю, до якого лише десять хвилин пішки, але дівчина відмовилася. Туди і назад в нього забрало б п’ятнадцять хвилин, а водолази б витримали без човна, коли б у той час піднялися на поверхню. Навіщо він взагалі потягнув її на озеро? Що і кому хотів довести? Він не хотів бути сам?

І от біля човна заклекотіла вода, з води піднялася велика повітряна бульбашка. Тарас обережно відсунув Тіну й нахилився над темною водою. Якусь секунду було тихо, а тоді піднялася ще одна бульбашка, а за нею наступна.

— Вони піднімаються, — сказав Тарас і був їм за це вдячний.

Тарас і Тіна прихилилися до боку човна і стежили за щораз густішими струменями повітря.

— Ось він, — сказав Тарас, простягнувши руку до фігури, яка прямувала до поверхні...

Декомпресія? Це не водолаз, не може бути водолаз, — промайнула думка, перш ніж носа сягнув сморід, який піднявся услід за бульбашками і за великим грушевидним поплавком. Коли куля завмерла, Тарас розгледів під нею мотузку, яка тягнулася до чогось більшого, що гойдалося на метр нижче. Інспектор нахилився, вхопився рукою за мотузку під балоном і став її поволі підтягувати до човна.

— Ти знаєш, що ми витягуємо?

Дівчина здивовано дивилася на нього, здивовано лише на момент, а тоді, ковтнувши слину, кивнула головою. Тарас підтягував до себе мотузку, і те, що до неї було прив’язане, заворушилося і стало підніматися. Тіна ойкнула, але не випустила мотузки. Якби Тарас був у човні сам, він дозволив би цьому предметові ще раз зникнути під буями, тож на мить роззирнувся навсібіч, а тоді знову потягнув мотузку, на якій ледве за півметра від його зап’ястка похитувався труп чоловіка. Водолази прив’язали йому до складених рук вудку, і сцена мала гротескний вигляд — наче то був якийсь рибалка з пекла із вибраним гачком оком.

— Вітаю, — сказав Тарас, коли тіло пристало до човна, і додав, можливо, через Тіну, а можливо, тому, що відчував потребу щось сказати: — Нам треба поговорити про те, як паркуватись у Триглавському національному парку.