Розділ 38

Тарас наскільки міг коротко доклав Дрваричеві про новий труп у Бохині.

— Як це стосується нашої справи?

— Не знаю, — відповів інспектор. — Ми шукаємо зв’язок між Хлебом і дівчиною, а тепер додамо ще цього Лапа.

Телефон якийсь час німував.

— Гаразд... — озвався врешті директор. Мабуть, Дрварича щось мучило.

— Ще щось? — запитав Тарас.

— Увечері ти мусиш піти на телебачення. Будь там за п’ятнадцять десята.

— А чому я? Хіба це не в твоїй компетенції?

Або Крістановій, подумав Тарас. Як так сталося, що жоден із тих позерів не вхопився за можливість?

— Вони просять тебе.

— А відколи телебачення вибирає, кому з поліції прийти до них?

Знову мовчання, а тоді:

— Рішення не моє, якщо тобі від цього легше.

— Ага, — відповів Тарас, — і який міністр цього разу?

— Наш, внутрішніх справ.

Тарас засміявся. Міністр, ну, так.

— Ну, якщо треба, то треба.

Він попрощався. Була дев’ята година, а це означало, що в нього обмаль часу, щоб заскочити під душ, почистити зуби і перевдягнутися. Він був стомлений як пес.

Якась жінка відвела його у гримерку, де він сів на стілець і сидів із заплющеними очима, поки гример накладала пудру.

— Мокру?

— Не знаю.

Тарас усміхнувся — звідки йому знати.

— Ви будете довго у студії?

— Думаю, що ні.

— Ну, тоді накладемо суху.

Та сама жінка відвела його у кабінет, де він вловив початок «Дневніка» — анонс підсумків дня. Він стояв на другому місці, відразу після зустрічі прем’єр-міністра з Ангелою Меркель.

«...і поки в Бохинському озері множаться трупи, поліція блукає у темряві й безнадійно намагається встановити істину».

Він подивися на жінку, яка збентежено всміхнулася, й сам усміхнувся.

Під час трансляції новини про візит до пані Меркель його відвели у студію. Потиснувши гостеві руку, ведучий став гортати папери на столі, поки технічний працівник закріпляв Тарасові під сорочкою мікрофон. Тарас був досить дорослим, аби зрозуміти, що це означає.

Фрау Меркель попрощалася, ведучий став перед камерою і, перш ніж вимовити перші слова, натягнув на обличчя печальний вираз. Він повторив репліку про те, що множаться трупи, а поліція...

Потім пустили сюжет про знахідку в Бохинському озері: ось до берега підпливає човен, ось люди біля мертвого Лапа, ось він, ось Ґолоб, Цвілак, Тіна... на його триразовому «невідомо» сюжет закінчився.

— Отож, — ведучий врешті обернувся до гостя, — розкажіть, що вам усе-таки відомо.

— Багато чого, — повільно мовив Тарас. Він ні за що на світі не дозволить себе спровокувати. — Чи не могли б ви сформулювати запитання точніше?

— Чи ви встановили особу жінки без голови, яка вже два тижні лежить в Інституті судової медицини?

Тарас здригнувся.

— Тобто жінки, чиє тіло дуже пошкоджене... Ні, ми не знаємо, хто вона.

— Чому не казати на біле — біле, пане Бірса? Труп, який ви знайшли у Саві, — без голови.

— Це ви так кажете. А я кажу, що тіло дуже пошкоджене, і тому...

— Подивімося разом.

На екрані перед ними і на телевізійних екранах з’явилася журналістка; вона стояла перед факультетом медицини, точніше, перед Інститутом судової медицини, за дверима якого... «ховається великий секрет, що його словенська поліція приховує від звичайних громадян. З’ясуймо ж, який».

Камера — очевидно аматорська — рухалася коридором, повернула до зали зберігання тіл, далі з’явилася рука, яка відчиняє двері, береться за ручку секції і витягує її...

Її ж не покажуть, — жахнувся Тарас.

Показали.

— Поясніть нам, пане Бірса, навіщо вся ця конспірація? Що ви хочете приховати? Вам не здається, що громадськість має право знати?

— Це було дуже низько, — сказав Тарас. — Просто огидно.

— Ви не відповіли на запитання.

— І не збираюся.

— Ага, ось ви як... — ведучий передачі «Відлуння» відступив назад. — Ось ви як. Ви часто маєте такі напади люті?

— Якої люті?

— Режисере...

«І поки поліція блукає у темряві», — говорила та сама журналістка, цього разу перед будівлею Клінічного центру...

«Їй навіть не треба було далеко йти», — подумав Тарас.

«...деякі поліцейські стають дедалі нервовішими, а їхні дії дедалі відчайдушнішими».

Далі пішов запис поганої якості, що пояснювалося написом «знято телефоном». Вона показала події у Рибчевому Лазі й розгніваних селян, а тоді камера на кілька секунд затрималася на Брайці, який стояв перед маленьким екскаватором на ідилічному цвинтарі Старої Фужини у натовпі людей з квітами в руках.

«...а поки поліція дратується, страждають безневинні люди, яким не пощастило і вони потрапили не в те місце і не в той час».

Камера, цього разу телевізійна, рухалася за журналісткою, яка йшла коридорами найбільшої словенської лікарні. Жінка постукала у двері однієї палати і зайшла. На ліжку лежав хлопець, чию голову Тарас устромляв у сніг.

«Розкажіть нам, що трапилося другого січня, коли ви в Бохині зустрілися з Тарасом Бірсою».

— Ось таку лють я мав на увазі, пане Бірса, — мовив ведучий, поки чоловік у ліжку слабким голосом розповідав свою історію. — На вас вона часто нападає?

Тарас мовчав. Якби він був молодший, він би вже вчинив якусь дурницю, а так усе це йому видавалося кумедним.

— Отож...

— Вас цікавить, щó насправді сталося, чи вам уже наперед усе відомо?

— На жаль, у нас немає часу, щоб...

— Поцікавитися тим, що насправді трапилося?

Минуло п’ять років, відколи Тарас востаннє пив алкоголь. Тоді вдома, перед телевізором він налив собі склянку вина, білого, ледь кислуватого. А ніч провів у швидкій. Це була, мабуть, його двадцята спроба, а наслідки щоразу були все гірші.

— Тарасе, — мовив тоді Прелц, коли провів усі обстеження, які міг провести самостійно, зібрав усі аналізи, які зробили його колеги з різних спеціальностей, і розклав результати перед собою на столі в кабінеті Тарасової дружини, наче доказ виконаної роботи, — я думаю, що це щось психологічне. Жодної причини на таку гостру реакцію кишківника. Вся фауна і флора в порядку, виразок нема. Одне слово, мені шкода, але я не можу тобі допомогти.

— Але мене справді болить.

— Я ж не кажу, що не болить. Я кажу, що мені шкода і що в тебе, напевно, якийсь психічний розлад. Я б радо випив з тобою, але... Звернися до психіатра. Я знаю одного. Домовитися?

Але й абстиненцію Тарас переносив дедалі важче.

Він увімкнув телевізор і став перемикати канали. Подумав, чи не розгорнути книжку. Коли він востаннє читав? І що? Може, ще у відпустці? Півроку тому? Він підійшов до ­книжкових стелажів, понишпорив там і вибрав три книжки, які купив на останньому книжковому ярмарку, тобто у листопаді, й розклав їх на столі перед собою. Вибір становив мішанку цін і сподівань. Звичайно, відколи Аленка має клініку, він міг не звертати уваги на ціни, але старих звичок, як і болів у шлунку, не так легко позбутися... Міхал Вівег, «Урок креативного письма», тоненька книжечка, «Вмираюча тварина» Філіпа Рота, така сама завтовшки, і товстіша — «Небудь-де» Ніла Ґаймана. Перші два автори були йому відомі, третій ні, а купив він книжки, бо йому сподобалися назви. Нехай буде. Він розгорнув третю і став читати:

«Напередодні від’їзду до Лондона Ричарда Мейг’ю ніщо не тішило.

Починався вечір з того, що його тішило геть усе: йому сподобалося читати прощальні листівки й приймати обійми кількох далеко не відразних знайомих молодих леді; сподобалися застороги про лихий і небезпечний Лондон і подарована біла парасолька з мапою Лондонської підземки, на яку скинулися хлопці; сподобалися перші кілька пінт...»[34]

Він відклав книжку. Того Ричарда Мей... як його там, тішили кілька пінт. Ну, хай йому добре піде, сказав сам собі і, вмостившись на ліжку, втупився у стелю.

Коли Цвілак узяв до рук скальпель, щоб розрізати біле набухле черево, Тарас перебрався якомога далі від секційного столу і повернувся обличчям в один із кутів. Та попри це звук, писклявий, шиплячий, наче хтось випускає повітря з шини на колесі, і сморід тухлих яєць до нього долинули майже одночасно.

— Хто сьогодні буде вечеряти? — кинув Цвілак, чекаючи, поки шипіння вляжеться, перш ніж продовжувати розріз до пупка.

— Флора людини — жива, вона розкладає їжу, яку ми їмо, — говорив Цвілак, розтинаючи плоть, ніби намагаючись вкласти свої дії в рамки безпечного академічного вчення. — При цьому вона взаємодіє з господарем, пропонуючи йому навзамін вітаміни і жирні кислоти, які є сигналами для клітин, колоноцитів, печінки... Коли людина помирає, ці процеси в тілі господаря припиняються, а концентрація кисню довкола органів травлення падає; імунна система більше не функціонує, тому ніщо не перешкоджає мікробам проникати в тіло господаря, більше не виробляються муцини, це така суміш полісахаридів і протеїнів... — продовжував патологоанатом, розрізаючи мертве тіло, — ...яка ловить мікробів, що потім гарнісінько видаляються разом із калом, і таким чином виключає безпосередній контакт між мікробами, речовинами мікробного походження, нашими власними продуктами розпаду і слизовою. І оскільки нема ні кисню, ні слизу, мікроби здогадуються, що треба братися за ту їжу, яка ще є: вони накидаються на тканини господаря і починають їх перетравлювати. Вони їдять нас зсередини, а це, відповідно, означає, що з усіх протеїнів, що їх творять наші тканини, починають водночас виділятися гази: CO2 через ферментацію, метан із сірки й азоту, які є складниками протеїнів, аміак, який смердить, і H2S, який так само смердить. Аміак — чотириденною людською сечею (нею колись, до речі, промивали овечі шкури, щоб вимити жир), а H2S — тухлими яйцями. Це те, що починає накопичуватися в діафрагмі, в органах травлення і розбухає. Тому трупи через якийсь час спливають на поверхню. Померти, потонути, забродити — випливти.

Він на мить зупинився, розвернувся впівоберта до Тараса й інших, ніби перевіряв, чи його слухають.

— У холодній воді, звичайно, ці процеси відбуваються повільніше, і при кожних десяти градусах швидкість розпаду зменшується згрубша наполовину. Тому кількість газів дозволяє нам вирахувати, коли людина померла. При цьому слід також брати до уваги різноманітних мікробів, які починають пастися на шкірі й зовні...

Він відклав скальпель на тацю, а і з іншої взяв якусь більшу штуковину — Тарас не знав, як вона називається. Коли Цвілак знову повернувся до нього спиною і нахилився над Лапом, щось заскреготіло.

— Думка, що при чотирьох градусах нічого не відбувається, хибна. Відбувається, але повільніше. Мікроби любісінько живуть собі і при мінус двадцяти, вони живуть у порах, які виникають, коли лід замерзає і витискає солі, серед кристалічних решіток утворюються гіперсатуровані поверхні, які складаються з трубочок, де сконцентровано всі поживні речовини, якими мікроби харчуються, й відтак розвиваються, хоча й дуже повільно. Тому в озері Восток в Антарктиді при бурінні виявили найстаріші організми, які налічують десятки тисяч років, і оживили їх. Мікроби не визнають жодних обмежень.

Долес кивнув на труп.

— Я дуже сподіваюся, що ця ниточка приведе до Вербича. Я навіть боюся подумати, що буде, коли виявиться, що він не винен і в цьому злочині.

Чи винен? Невже його відсторонять від слідства після ­фіас­ко на телебаченні цього вечора? Відправлять у відпустку? Чекатимуть, поки йому з’являться святі або привиди?

— Приведе, — відповів Тарас.

Те, що трупи множаться, має і позитивний бік — разом з ними множаться й дані. Особливо якщо ці трупи мають голови, а в їхніх кишенях лежать гаманці з паспортом.

— Це питання часу.

Слідчий суддя вдячно кивнув головою.

— Ще труп-два — і справу розкрито.

Його очі мало не вивалилися з орбіт.

— Я жартую, — сказав Тарас, якому стало жаль молодшого колегу. Тарас принаймні намагається щось робити, а тому доводиться лише очікувати.

— Ми розкажемо одне одному, хто з ким був, чи не будемо про це згадувати?

Коли це було? Двадцять років тому? Двадцять два?..

— Я не хочу знати. Не кажи мені, навіть якщо я тебе колись про це запитаю.

— Добре, — відповіла Аленка, і чому йому тепер здається, що тоді у її голосі він почув полегшення?

Тарас сягнув рукою за голову, взяв з полиці телефон, набрав Тіну й чекав. Ішли гудки. Він полічив до десяти й відклав телефон назад на полицю. Якийсь час розглядав стелю, а в голові йому деренчало. Він іще раз потягнувся по телефон і натиснув на ім’я в телефонній книжці.

— Я слухаю.

— Привіт, — сказав він. — Я дзвоню тобі з приводу нашого Лапа...

— Так?

— Він не втопився. Тобто втопився, але перед тим у його голові вже була куля.

— Його застрелили? — почулося відлуння у телефоні.

— Так. Я хотів, щоб ти знала.

Він сподівався, що вона скаже «дякую» чи щось таке і попрощається, але вона мовчала.

— По тобі сьогодні ведучий добряче пройшовся, — мовила вона.

Телеведучий знову на нього жалісливо глянув:

— Чи не було б краще, якби ви присвятили себе своїй роботі, а мені дозволили робити мою?

— Він того твого керівника розмазав по стінці, — задоволено сказав Тінин хлопець. Точніше, він сказав «розтер його».

— Не знаю, я не дивився.

І все ж, попри браваду, йому було не все одно.

— Мені приїхати у відділок?

Тепер була його черга мовчати.

— Коперська, 14, — обізвався він. — Я б хотів тебе побачити.

Він якраз устиг прийняти душ, як почувся дзвінок. Тіна була одягнена в куртку і в обтислий спортивний костюм. Щойно дівчина ввійшла, Тарас налетів на неї, обняв, запхав руки у штани, стиснув сідниці, поцілував і потягнув на диван у вітальні, де вже перед тим опустив жалюзі й увімкнув торшер з тьмяною лампочкою, яка відкидала м’яке світло. Тіна ніжно, але рішуче його відштовхнула. Він запитально на неї подивився.

— Потім, Тарасе.

Вона випросталась і з кишені куртки витягнула само­крутку.

— Джойнт? — запитав він.

Вона кивнула.

— Я не курю.

— А тепер будеш.

Тіна дивилася на Тараса серйозно, наче від того косяка залежало все.

— Я не розумію...

Вона всміхнулася, з тієї ж кишені видобула запальничку й прикурила. Втягнувши дим, затримала його в легенях так довго, що аж закашлялась, і простягнула самокрутку Тарасові.

— Сьогодні ввечері я б хотіла почути, як ти смієшся. Я ніколи не бачила, щоб ти сміявся. По-справжньому. А я б хотіла.

Тарас не взяв.

— Я присягаюся, що піду додому, де на мене чекає мій хлопець, який думає, що ми зараз чатуємо біля трупа з кулею в голові і водою в легенях, якщо ти не зробиш затяжку.

— Добре, — погодився Тарас. — Якщо ти роздягнешся.

Тіна всміхнулася й іще раз простягнула йому джойнт. Він узяв і швидко затягнувся, бо самокрутка вже згасала. Тіна зняла гольф через голову, розстебнула бюстгалтер, підвелася й скинула штани, шкарпетки й трусики. Елегантно, швидко й водночас не поспішаючи. Знову опустившись на диван, закинула на нього ноги й обернулася до Тараса, поклавши йому голову на коліна.

Тарас зробив іще одну затяжку, глибшу, і розкашлявся сильніше, ніж Тіна перед тим. Він простягнув їй самокрутку й намагався стишити спазми в трахеї. Коли він востаннє курив? Коли ще займався скелелазінням? Потім точно ні.

Він погладив її по коліні й пройшовся рукою по внутрішньому боці стегна. Вона не розставила ніг, простягла натомість косяк.

— Твоя черга.

Вони довго лежали в тиші. П’ять хвилин, десять, більше? Час наче перестав існувати, а Тарас відчував отупіння в голові й сухість у роті. Дівчина тулилася до нього, поклавши голову йому на груди й пестячи сосок. Його рука ніжно погладжувала її сідниці.

— Коли має повернутися твоя дружина? — нарешті запитала вона, а йому від злості захотілося закричати.

— У вівторок. У вівторок увечері. Тобто післязавтра.

Вони знову замовкли.

— І що тепер?

Тарас пройшовся середнім пальцем по її хребту, починаючи від шиї й аж до куприка.

— Не знаю.

— Як не знаєш? Це ж у тебе не вперше.

Тарас відповів не одразу.

— Мені байдуже, якщо не вперше. Мені просто цікаво. Бо для мене це вперше, якщо тобі хочеться.

— А чому ти думаєш, що не вперше?

Дівчина обернулась і, спершись на лікті, подивилася йому зблизька, з відстані десяти сантиметрів, у вічі.

— Не я ж про це говорю. Оскільки для мене вперше, то я бачу, що для тебе — ні.

Тарас не відповів, Тіна всміхнулася й попестила його волосся.

— Це не має значення.

Потім вона сіла на край дивана й стала збирати одяг.

— Якщо хочеш, можеш переночувати тут.

— Ти цього справді бажаєш?

Тіна зазирнула коханцеві в очі з такою самою посмішкою, що й тоді, коли простягала йому самокрутку чи коли потягла його за ремінь.

Тарас кивнув.

— А що я маю сказати своєму? Що провела ніч в Інституті судової медицини?

Коли Тіна пішла, Тарас сів на диван і якийсь час сидів на ньому, голий і отупілий. Потім піднявся, відчинив вікна на сорок п’ять градусів, щоб кімната не вбрала запах марихуани, і пішов у душ. Рештки джойнта він викинув у туалетну раковину і дбайливо відправив їх у річку Саву. Він трохи постояв під гарячою водою й уже витирався рушником, коли йому здалося, начебто він почув перед будинком звук автомобільного двигуна. Задзвонив дверний дзвінок, і Тарас, загорнутий у рушник, поквапився до дверей. Якщо б він не був під наркотиком, то зрозумів би, що машина, яка було приїхала, вже поїхала геть.

— Привіт, — сказала Аленка, сміючись до нього. — Єдина дружина, якій за двадцять років не обрид її чоловік, покаянно вертається додому.

Жінка увійшла й обняла його. Тарас здригнувся, коли холодна куртка торкнулася його шкіри.

— Мені тебе бракувало, мій Шерлоку Холмсе. Звідки ти знав, що це я?

Тарас обійняв дружину, а його захмелілі мізки панічно намагалися знайти правильну відповідь.

— Чи тепер нові правила, і ти всім відчиняєш двері, замотаний у рушник?

— Я впізнав звук машини, — сказав він, і йому здалося, що слова перекочуються в роті — як після шістнадцяти кухлів пива. Яка в чорта машина, вона ж приїхала не своєю.

Аленка не збагнула. Подивилася на нього і торкнулася рушника.

— Я теж піду в душ і приєднаюся до тебе.

Поки Аленка була у ванній, він оглянув вітальню, навіть обнюхав диван, чи не залишилися на ньому сліди Тіниних парфумів або якісь плями, тоді сів і намагався сконцентруватись. Телефон перевів у режим зустрічі, щоб не відповідати на дзвінок, якби Тіна надумала зателефонувати, чи пояснювати Аленці, хто йому надсилає повідомлення в неділю опівночі. А тоді увімкнув телевізор, наче боячись, що тиша його видасть.

Загрузка...