Озеро

Розділ 24

Цього ранку Тарас пропустив ритуал перегляду газет і відразу взявся за написання звіту про розмову з Міхеличем. Усі довжелезні пояснення інспектор звів до кількох речень, видрукував звіт і перечитав. Тоді якийсь час просто сидів за столом і долонями масував чоло. В такій позі його застала Тіна, за кілька хвилин до пів на восьму.

— Що кажуть маленькі сірі клітини? — прозвучало замість вітання.

— Ти читала Агату Крісті?

— Я все читала. І Агату Крісті, і сучасні скандинавські трилери, Несбьо та інших.

— І?

— Ти маєш на увазі, щó мені найбільше сподобалося?

Тарас кивнув.

Тіна наморщила чоло, нахилила голову вправо, вліво...

— Сказати, що, на мою думку, найкраще чи що мені більше сподобалося?

— Що сподобалося.

— Несбьо, — сказала Тіна, одразу ж пояснивши: — Так, знаю, той його Харрі, чи як його там, — супермен і неймовірно відданий своїй роботі, а разом із тим алкоголік, якому вдається або затягнути в ліжко кожну свою колегу-помічницю, або закохати в себе... Чому ти смієшся?

— Я не сміюся, — відповів Тарас, бо він і справді не сміявся.

— Одне слово, коли б я мала вибирати, який детектив взяти з собою у відпустку, я б узяла його. Крім того, романи Несбьо товстіші, ніж книжки Агати Крісті. А на пляжі часом буває нудно. А ти читаєш детективи?

— Агату Крісті я дійсно читав, і маленькі сірі клітини підказують, що наша куля, на щастя, почала надуватися і рано чи пізно лусне.

Тіна запитально глянула на Тараса.

— Я маю на увазі наше розслідування.

Іва Паска виявилася пунктуальною, охоронець зателефонував у кабінет за дві хвилини до восьмої. Тіна пішла по дівчину і вернулася в товаристві засмаглої кругленької брюнетки віком десь тридцяти п’яти років. Тарас привітався з нею, потиснув руку і запропонував стілець перед своїм столом. Іва Паска сіла, схрестивши ноги і вперши погляд у Тараса — вона очікувано почувалася незатишно.

— Ви не здогадуєтесь, чому ви тут? — запитав Тарас.

Жінка заперечно похитала головою, а тоді, ніби цього було не досить, додала:

— Ні, не знаю. Справді не знаю.

— Це ви власниця автомобіля... — Тарас підсунув до себе аркуш паперу і зачитав реєстраційний номер автомобіля.

— Ні, — сказала вона і цього разу доповнила відповідь хитанням голови.

— Це як?

— Ну, так... Це не моя машина... Тобто більше не моя, і я думала, що з паперами все гаразд, але боюся, що ні... Що він накоїв?

— Постривайте, — мовив Тарас, намагаючись голосом і жестами заспокоїти жінку, бо скидалося на те, що вона от-от розридається. — Не поспішайте, розкажіть мені все по порядку. Ніхто нічого не зробив, ми просто знайшли покинуту машину, зареєстровану на вас. Це все.

Тарасові вдалося заспокоїти відвідувачку, принаймні так здавалося секунду-дві, поки її страх не змінився гнівом.

— От кінчений покидьок! Пробачте.

У неї був хлопець, котрий через місяць знайомства переселився до неї, і якийсь час усе було гаразд, а тоді якось у її дверях з’явилася поліція з ордером на обшук квартири, де у їхній, тобто її спальні у шафі з його речами знайшли наркотики. Героїн, кокаїн, марихуану, всякі таблетки... все що завгодно. Іва мусила поїхати в поліцію, де її допитували, але не в такому кабінеті, як той, де вони зараз, а в спеціальній кімнаті, вони склали список знайденого, затримали її на двадцять три години і відпустили аж тоді, коли втрутився адвокат, якого їй знайшла мама.

— Ви тільки уявіть, як на мене дивились на роботі! Я й нині чую перешіптування за спиною в коридорі: «Це та наркоманська принцеса». А я ж нічого, абсолютно нічого не підо­зрювала. Я сьогодні нікому не казала, що мене викликають у поліцію. Всі думають, що я лежу вдома з грипом.

Історія тривала півроку і закінчилася, на щастя, умовним ув’язненням для хлопця, а її визнали невинною через брак доказів. Вона примусила його виїхати, і він пішов, прихопивши авто, яке вони нібито разом купили за час спільного проживання.

— І це цілковита брехня, це була моя машина, я її сама купила, але мама мені порадила віддати її, аби лишень він вступився геть.

— Коли це було?

— Десь... десь рік тому. В лютому вона б мала продовжити реєстрацію.

Іва Паска розридалась, і Тарас сподівався, що жінка плаче не через автівку.

— Що він знову накоїв?

Тіна запропонувала їй паперову хустинку, яку відвідувачка вдячно взяла.

— Чи ви знаєте, через кого ваш тодішній хлопець діставав наркотики?

Жінка заперечно похитала головою.

— А що він міг робити в Бохині? — знову хитання головою.

Вони відпустили Іву Паску близько дев’ятої, і коли Тіна провела її до виходу, то мусила тричі на коридорі пообіцяти: попри те, що автомобіль зареєстрований на неї, у неї не буде жодних клопотів, що б там не вчинив її колишній хлопець, якого звали Робі Лап.

Коли Тіна повернулася в кабінет, Тарас уже висів на телефоні.

О дев’ятій вони сиділи у службовій «шкоді» і їхали у Верхню Крайну.

— Ми поїдемо через Вршич? — запитала Тіна.

— Через Предел. У Вршичі лежить сніг, і мені не хочеться знову натягати ланцюги.

Стояв сонячний день, і Тарас уявляв собі, як зараз гарно в Поклюці, а ще краще в Тамарʼї, де він більше любив бігати на лижах через хороші траси. На Поклюці спуск ішов поміж товстими смереками. Вони прекрасні, але десять кілометрів самих смерек... Хоча могло бути гірше. Через дві години він отримає відповідь — імʼя особи, яка вже десять днів лежить у холодильній камері Інституту судової медицини і про яку відомо лише, що це жінка приблизно тридцятирічного віку й більше нічого. Він навіть не знав, чому був таким упевненим, що розмова, яка його чекає, проллє світло на цю справу. Зрештою, то могла бути випадкова знайома, яка зупинилася в тому самому готелі і Хлебові не спало на думку згадати її, бо вона жива-здорова, і все ж...

Хтось щось мусив помітити, було занадто багато збігів, і інспектор мав відчуття, що настане, мусить настати момент, коли клубок почне розплутуватися. Чи це лише його бажання?

Чи страх? Бо, попри гору сяких-таких нотаток, він не мав у руках нічого конкретного? Бо в його команді була молода колега, яка чула про нього в університеті, а справа не рушає з місця?

— А як Лап із цим пов’язаний?

— Не знаю. І оскільки я не знаю, і оскільки в нас нема нічого конкретного, жодного серйозного сліду, жодного ­пі­дозрюваного, жодного мотиву, ми рухаємося кривою, шукає­мо все незвичне, що завгодно, що є не таким, яким би мало бути. Авто дрібного люблянського торговця наркотиками за дев’яносто кілометрів від його робочого місця — вже дуже непогано. Де і чому він лишив машину?

Чи розповідав би він про криві і графіки Брайцові й Остерцю? Звичайно, ні. Й чоловікові-асистентові теж.

— Кому ти телефонував?

— Колегам з відділу наркотиків. Я хочу знати, на кого він працював.

Гірськолижні курорти в Кранській Горі, судячи з численних крапочок, які рухалися по трасах, були переповнені. Тарас намагався згадати, чи зараз не час шкільних зимових канікул, але напевно ні, канікули мали бути пізніше, не відразу після Нового року.

— Катаєшся на лижах? — запитав Тарас.

— Так, звичайно, — відповіла Тіна.

Вони їхали через Ратече і колишній кордон з Італією, перед Трбіжем повернули у бік Селлі Невеї і Предела.

— Я ніколи не їздила цією дорогою через Тренту, — озвалася дівчина, коли вони минали покинуті прикордонні будівлі — спочатку словенські, а тоді італійські.

Тарас пам’ятав часи, коли треба було щоразу показувати закордонний паспорт.

— А ти?

— Я — так.

У період скелелазіння Тарас, мабуть, разів сто перетинав кордон на своїй тодішній «рено-п’ятірці».

Удень, уночі, дорогою туди переборюючи сон, а дорогою назад — і сон, і втому; тоді його на ногах тримала лише думка про пиво на першій відчиненій заправці — отій, у Єсеницях.

Поки не ввели в дію закон Кебера про заборону алкоголю, а холодильник з пивом о девʼятій не накрили якимось полотном. У той момент Тарас з одним із побратимів-альпіністів спускалися пологішим, південнішим схилом гори. І він мусив вертатися до Любляни, сьорбаючи якийсь дешевий замінник «редбулу».

Тарас і Тіна минули Раблє, спорожніле італійське шахтарське місто, яке після закриття шахти вже десятки років намагалося звестись на ноги, а тоді після чотирьох поворотів виїхали в Предел, звідки дорога стрімко спускалася до Лога під Мангартом, увесь час маючи попереду величні скелясті стіни найменш досліджених проваль і урвищ Словенії.

— Тут я також уперше, — зізналася Тіна, — я й не підо­зрювала, що існує щось подібне.

Дівчина не уточнила, що вона мала на увазі: скелю по той бік вузької долини, дорогу чи все це разом.

— А ти знала, що першого «Кекца» знімали тут, над Стрм­цем, а не у Верхній Крайні? — сказав Тарас і на секунду застановився, чи вона взагалі знає, хто такий Кекец, цей герой дитячої словенської літератури і кінематографа.

— Справді? А я завжди думала, що на Вршичу, тобто десь там, над Кранською Горою.

— Там знімали другу частину.

Вони їхали через Лог під Мангартом, повз кнайпу, де Тарас святкував свої альпіністські перемоги, скаржився на поразки або просто вбивав дощовий день. Зараз на дверях висіла табличка, а на ній великими літерами було написано «ЗАЧИНЕНО», та й скидалося приміщення на таке, в якому вже давно нічого нікому не подавали.

Далі їхня дорога вела до австро-угорської фортеці Клуже, що здіймалася на місці злиття двох річок, Коритниці і Бавшиці, там Тарас повернув ліворуч і вузькою асфальтованою дорогою під гострим склепінням східної частини Лошкої скелі їхав до мети: закритої, Богом, але не дачниками забутої Бали. Тарас доїхав до повороту, де лежала велетенська каменюка. З десяток років тому від стометрової скелі відкололася частина, і її найбільший уламок, величезний правильної форми квадрат, упав прямо перед дорогою. Угорі й досі зяяла заледеніла жовта рана.

— Коли це сталося, я був недалеко, — сказав Тарас, і, щойно він закінчив речення, з-за рогу вилетів темно-зелений джип «хюндай» і помчав на них з гори. Тарас зумів ухилитися, викрутивши руль вправо і пробивши стіну зі снігу, яку накидали снігові плуги. Авто зупинилося, його передня частина застрягла в снігу, а задня стояла на дорозі. Тарас лайнувся й озирнувся назад. Зеленого «хюндая» і сліду не було.

— Ти запам’ятала номерні знаки?

— Я встигла лише розгледіти GO — Ґоріца, — сказала Тіна. — Коли він вилетів, я дивилася вгору, на скелі.

Тарас витягнув з кишені телефон і спробував додзвонитися в оперативно-комунікаційний центр і повідомити про темно-зелений «хюндай», та сигналу не було. Він вхопив рацію, ввімкнув її і у відповідь отримав шипіння.

— Чудово, — констатував він, вибрався з машини й оглянув передні колеса. У м’якому снігу, за нагорненою кучугурою, вони проклали глибокі рівчаки. Тарас знову лайнувся і копнув шину. І якби не вийшла Тіна, щоб теж оглянути «шкоду», він би, мабуть, не спинився.

Тарасові знадобилося півгодини, аби в придорожніх кущах наламати гілок, підкласти їх під колеса і, попри те, що зчеп­лення, яке злітало і, підгораючи, жахливо смерділо, виїхати машиною на дорогу. Коли вони подолали два серпантини й вибралися з лісу, перед їхніми очима постала несподівано широка і рівна долина. Тарас знову перевірив, чи є сигнал на телефоні, і якусь мить роздумував про те, щоб усе ж таки повідомити про «хюндай», однак потім махнув рукою і заховав телефон.

— Він уже бозна-де.

Вони повільно їхали і вишукували обіч дороги вказівники, стрілочки на яких були спрямовані праворуч, де було трохи просторіше.

— Ось він, — мовив Тарас, зовсім не здивувашись, що дорогу до будинку очищено так само ретельно, як і ту, якою вони приїхали.

Вони припаркувалися біля білої «тойоти», будинку на колесах, і Тарас уже зібрався кинути саркастичне зауваження, що декому ведеться дуже непогано, але вчасно спохопився, що йому, взагалі-то, теж.

Вони вийшли з авта, і Тіна, видавши «бр-р-р», одягнула пальто. Тарас, як і був, у светрі, рушив до будинку, який не був заміною трейлера, а звичайним колишнім сільським будинком із сателітною тарілкою на даху.

Навіть без антени бездоганно відремонтований будинок натякав на те, що не виконує первісної функції. Можливо, старий будинок навіть знесли, а на його фундаменті побудували новий, з таким самим плануванням. Занадто багато рівних прямокутних паралельних ліній і симетрії свідчили про те, що будівля не така стара. Тарас підійшов до ледь прочинених вхідних дверей, що його теж здивувало, і постукав.

Ані звуку.

Тарас постукав сильніше, і, коли й тепер ніхто не обізвався, увійшов у передпокій, де нічого не вказувало на зв’язок із зовнішнім виглядом будинку. Та не це привернуло увагу Тараса. У приміщенні стояв їдкий запах, добре знайомий кожному поліцейському. Він махнув Тіні виходити і сам покинув будинок, підбіг до авта, відкрив бардачок і витягнув пістолет.

— Стій тут, поки я не покличу, — прошепотів він колезі.

З передпокою крізь напівпрочинені двері Тарас пробрався у світлішу, більшу кімнату, перероблену під вітальню, де в каміні, справжньому каміні на дрова, догоряв вогонь. Тарас нерішуче ступив крок уперед і зупинився. Він мусив докласти зусиль, аби не розкашлятися, коли запах пороху наповнив його легені. Через плече у вхідних дверях він помітив Тіну і долонею дав знак там стояти. Чому вона не слухається?!

Інспектор обережно обійшов великий диван, який почас­ти затуляв погляд на камін, і там, між диваном і каміном, помітив тіло чоловіка, який колись був деканом факультету біотехніки в Любляні професором Хлебом, про якого через щасливі помилки його студентів мали б заговорити всі медіа у цій країні. Схоже, однак, що й тепер він отримає свої п’ять хвилин слави, — кисло, як кислим було повітря в кімнаті після пострілу, подумав Тарас.

Тіло лежало рівно, руки притиснуті до тіла, а на білому килимі довкола голови розпливлася свіжа кров, яка наче щойно витекла з рани. І Тарас лише припускав, що чоловік на килимі — Хлеб, якого він бачив на фотографії на інтернет-сторінці факультету, але знати напевно не міг. Заряд, який влучив у потилицю і вилетів десь на рівні очей, геть розворотив обличчя. Що там з кулею, яка от-от лусне?