Озеро

Розділ 33

Ніч була абсолютною протилежністю ранку — ясна і світла, яскраве сяйво місяця підсилював ще й сніг, тож Тарас роздумував, чи вмикати китайський налобний ліхтарик, чи пуститися на лижах так, але все ж засвітив ліхтарик. Сніг був фантастичний — давніший, добре влежаний; підтанувши вдень і замерзнувши вночі, він був дуже ніжний і ласкавий до Тарасових лиж, які власник ніяк не зібрався змастити. Правда, навіть коли їх змащував, особливої різниці не помічав. Можливо, було б по-іншому, якби він краще бігав, а так... Та він не бігав на лижах заради рекордів.

— Ти що, зараз підеш кататися? — запитав його Цвілак, глянувши на годинник на руці. Цвілак був одним із небагатьох Тарасових знайомих, хто досі носив годинник. Крістан ще, ну, і так, Дрварич теж. — Ти знаєш, котру годину показує ця штука?

— Це щоб не погладшати.

Цвілак спрямував на колегу жалісливий погляд.

— Ти погладшаєш?

Як цікаво іноді буває — навіть найрозумніші люди, люди науки, можуть сплутати причину і наслідок, коли дивляться на щось з погляду своєї професії. Тарас був худорлявим через те, що рухався, і рухався, щоб бути худорлявим. Він не раз усміхався, коли чув: «Добре тобі, такому худому, можеш їсти все що захочеш». Ніби їжа проходила крізь нього транзитом.

— Ну, то вважай, це для того, аби мені потім у буфеті краще пішло пиво.

Цвілак усміхнувся.

— Ти хотів сказати — кока-кола? Ну, мені добре піде і без катування спортом.

— Ні, — сказав Тарас, — повір, не так, як мені.

Трасу від Рибчевого Лазу до Бохинської Бистриці, точніше місцевість, по якій вона пролягала, Тарас знав назубок, і коли на ній було багато снігу, вона здавалася Тарасові найкращою у Словенії: вигиниста, але без убивчих підйомів, прокладена колами, довжина найбільшого становила десять кілометрів, і дуже часто на ній було не так багато людей, як у якомусь іншому, більш відомому лижно-біговому центрі. Він міг бігти на лижах і не ухилятися від фрустрованих спортсменів, які не досягли успіху в змаганнях і задовольняли своє его за рахунок таких, як Тарас. Найбільшою небезпекою було натрапити на сліди безневинних собачників — їхнє взуття залишало на трасі діри, в яких ламалися палиці, а послизнувшись на собачому лайні, можна було полетіти сторч. О цій порі Тарас був тут сам.

Він любив біг на лижах понад усі види спорту. По-перше, тому, що було задіяно все тіло: мʼязи ніг, звичайно, від литкових до сідничних, мʼязи живота, мʼязи спини і рук. А також серце, легені, артерії — повна тобі мʼязово-васкулярна комбінація. Їзда на лижах по втоптаному снігу через півгодини переходила у своєрідну медитацію. Непотрібні думки випаровувались; якщо вірити людям, які професійно вивчали тіло, то гормони стресу щезали під навалою ендорфінів, лишався тільки ритм, почергове піднімання то правої, то лівої лижі, відштовхування то лівою, то правою палицею, дихання, краплини поту... Під час бігу він забував про все. Були часи, коли Тарас не міг спати, коли через стрес болів шлунок, і, якби він тоді не займався спортом, особливо лижним, власна кислота спалила б йому кишки. А так за годину-півтори болі стихали. Мусило минути трохи часу, поки він зрозумів, що спорт тримає його в формі, тож перестав мордувати себе за те, що у вільний час не робить нічого корисного — бо ж міг щось домурувати або помити машину. А так — що може бути кориснішим, аніж не довести себе до біди?

Було холодно, та потім, коли він розігрівся, стало терпимо. Мінус шість-сім. Інспектор роздумував про мертву дівчину, про мертвого Хлеба, про мертвого незнайомця в озері і проїхав не один кілометр, поки образи розчинились і їх замінила порожнеча — самаді. Він ніколи, та й тепер, не тренувався за програмою. Тарас знав, що результат буде рівноцінний докладеним зусиллям, але знав також і те, що не кожен день підходить для того, щоб викладатися до знемоги. Тож вибір робили ноги й легені. А сьогодні який день — той, коли на повну, чи коли просто пошкутильгати?

Тарас рушив поволі, щоб відчути рівновагу, щоб серце, мʼязи і зв’язки запрацювали на відповідних обертах, і коли відчув, що готовий, узяв розбіг. Йому пішло так добре, що мусив стримуватись, аби не переборщити, щоб не забракло повітря на одному з численних підйомів, так добре, що він насолоджувався спусками і зовсім не боявся вилетіти з невидимого повороту, так добре, що він навіть не встиг роздивитися довкола, як уже проминув вихід і пустився в наступне коло. Настільки добре, що на другому колі без потреби знизив темп, погасив ліхтарик і насолоджувався мандрівкою нічним краєм.

«Is it getting better or do you feel the same... — зринуло йому в думках, — ...will it make it easier on you, now...»[29]

Вони слухали радіостанцію Val 202, Цвілак задрімав на пасажирському сидінні, і Тарас, який знав половину слів, нечутно підспівував. Коли зазвучали найулюбленіші рядки, Тарас подивився в дзеркальце і помітив, що Тіна теж тихенько підспівує. Дівчина знітилася й усміхнулась.

«...have you come here for forgiveness, have you come to raise the dead...»[30]

Скільки років їй було тоді, на початку девʼяностих, коли «U2» видали той альбом? Пʼять, шість?

«...have you come here to play Jesus to the lepers in your head...»[31]

Цікаво... Чому її обличчя спочатку видалося йому негармонійним? Через півгодини він її побачить і мусить запитати, звідки вона, наприклад, знає цю пісню.

«Як з усією цією історією повʼязаний новий труп?»

Це питання так несподівано урвало всі його думки, що Тарас аж потрусив головою, ніби проганяючи його.

«Як з усією цією історією повʼязаний новий труп?»

Однак питання не хотіло йти геть, воно привело за собою інші образи. Обличчя Тіни, яка знічено всміхається, продовжуючи наспівувати слова пісні, замінюється знімком білого жіночого торсу, який його рука витягує з води, і там, де би мала бути голова, він бачить гладенький зріз на шиї, а через мить, ніби виринаючи у відеопроекції в павер­пойнті, — обличчя, точніше, те, що залишилося від обличчя застреленого декана факультету біотехніки. Він спробував відігнати ці картини, згадати, як Тіна наспівує пісню, яку вони слухають по радіо, але йому це не вдалося. Він лайнувся і мало не зупинився, а тоді зітхнув і продовжив рухатися далі, змирившись із образами, які постали між ними; знав, що не зможе їх позбутися.

«Спробуймо, — сказав він собі, — спробуймо, як учив Пенца, подивитися здалека, ніби з супутника, помацати, перевірити, чи картини пов’язані між собою. Чи вбивця доктора Хлеба той самий, що й обезголовленої дівчини? Що каже інтуїція, моє жіноче шосте чуття? І як з усією цією історією повʼязаний новий труп?»

Він добіг до рогу, на якому траса, сягнувши Бохинської Бистриці, повернула назад. Його очікував довший і стрімкіший підйом, що на цій трасі означало двісті метрів інтенсивного руху. Коли Тарас нахилив корпус уперед, два образи розсіялися, і перед ним постала замерзла ребриста поверхня, виорані на підталому вдень снігу лижами інших бігунів скиби. Відірвати ліву ногу, відірвати праву ногу, ліва палиця, права, тепла волога пара з рота, яка затуманює погляд, краплини поту, які збираються на краях шапки і скляними сльозами замерзають на кінчиках волосся, і, коли траса збігла в рівнину, перед ним знову зринув перший труп, тоді другий, перший і другий образ... І все... Він нічого не побачив, ці образи нікуди не вели. Вони розпливалися, крутилися щораз повільніше, аж поки не згасли. Коли він уже майже про них не думав, коли картини зблідли, перед очима виринула ще одна: теща Хлеба дивиться на Тіну...

«Може бути, що вони були коханцями?»

І очі, які питали натомість: «Чи це важливо?» І що насправді важливо? Чоловік мертвий, як одного дня буде мертвим Тарас... Прелц, звідкілясь узявся Прелц, губи, які намагаються щось сказати, пояснити, напружене обличчя... Що? Вони ще вчора разом сиділи на терасі його дачі по той бік темного озера і дивились, як падає сніг. Прелц курив травичку, пив вино і заявляв, що переспав з усіма жінками, які були в будинку, крім товстої Балажичихи. І він уже мертвий, хоча ще дихає, хоча в нього б’ється серце... Образ Аленки, яка їде в чужому автомобілі й навіть не обертається...

«З Аленкою теж?»

Зріз на шиї, очі, які вилізли з очних ям, очі Тіни, Аленчине «То з Балажичкою він не спав?», очі Прелца, стогін, попеляста шкіра... Все закрутилося, і крутилося, крутилося, та без результату.

Він випадково сказав оте «з усіма» чи зумисне? Це був ляпсус? Це старий усе влаштував? Це батько Аленки підсунув їй Прелца?

Перед ним здіймалася низка коротких підйомів, які вели до найвищої точки кола. Тарас помчав туди в шаленому темпі, швидше, швидше, ще швидше, і, досягнувши місця, звідки траса спускалася донизу, не витримав. Задихаючись, упав на коліна, а тоді завалився на бік і зарив лице у сніг.

Коли прийшов до тями, серце билося спокійніше, нерівномірне болісне хапання повітря змінилося глибоким диханням; він перевернувся на спину і задивився у нічне небо з мільярдами зірок, які можна розгледіти лише там, де їх не заступає штучне освітлення чи забруднене повітря. Як тоді, коли він вийшов уночі зі свого намета за потребою у базовому таборі під Дхаулагірі, а потім іще довго-довго не міг вернутися назад. Він стояв під білим куполом, який здіймався перед ним на чотири кілометри, і вдивлявся в зорі, вслухався у вітер, який уночі тягнув з Прихованої долини до Французького перевалу, й усвідомлював, наскільки все неважливе. Він сам, його напарник у наметі, інші в інших наметах, люди у селах в долині, той мільярд людей трохи південніше від Індії — всі і все на світі.

Тарас звівся на ноги, все ще спираючись руками на стегна, і вже зібрався спускатись, аж його погляд зачепився за озеро, що виблискувало вдалині сріблом. Це якесь світло на поверхні? Він став приглядатися. Щось блимало, розбившись рівномірно на численні іскорки... Ні, це не світло, це відблиски місяця на поверхні води. Тарас іще трохи постояв, поки серце не втихомирилось, і вслухався у тишу довкола. Звідти, де він стояв, було видно велику частину озера, але жодного знаку присутності людини. Стара Фужина ховалася за одним із пагорбів, а готель на цьому, ближчому боці озера заступав інший. На його західному краї, в Уканці, густішала молочна пара, туман, який до ранку, мабуть, накриє все озеро, хоча цієї миті він нерухомо висів над дачними будинками люблянських лікарів. Ніде жодного світла, крім отого вгорі, ніде жодного автомобіля і навіть собачого гавкоту. Влігся навіть ледь чутний вітерець, і в рівнесенькій гладіні озера відбивалися місяць і зорі, які вже й не миготіли, тому не було видно, де озеро закінчується, а де починається його берег. Якби зараз на поверхню виплив труп, якби що-небудь піднялося з дна, він би це помітив, він би помітив дрібні хвильки, які ширяться концентрованими колами з крихітною точкою посередині. Йому стало шкода, що він так зіпсував собі враження.

Звідки всі ці думки? Виріс рівень толерантності? Чи відтепер навіть біг не поможе? Його останній антибіотик перестає діяти?

Дурниці, мовив чоловік сам до себе, дай собі спокій, дай спокій Аленці. Що б там не сталося... це все дурниці. Лиши трупи там, де вони є.

Йому стало холодно, і він трасою спустився донизу.