Озеро

Розділ 39

Він пройшов повз охоронця за п’ять дев’ята — в цей час у кабінеті мали би бути всі — і Брайц, і Остерць, і Тіна. Тарас не хотів зустрітися з нею віч-на-віч. Хоча мусив би: щоб запросити на каву й сказати те, що повинен, вони мали б залишитися наодинці.

Відчинивши двері й побачивши Аленку з валізою і лижами у полотняній сумці, він від несподіванки і думки про те, що сталось би, коли б вона приїхала на п’ять хвилин раніше, жахнувся. Як би він зміг коли-небудь подивитися їй у вічі? Ні, це більше ніколи не повториться. Він не образить її, не зруйнує все те, що вони збудували разом за ці понад двадцять років. А коли Тарас себе опанував, то сказав собі, що не піде винаймати якусь кімнатчину. Він застарий для таких жартів, і діти, яких він буде глядіти, пеленати і з якими їхати в швидку серед ночі, будуть його онуками.

Отож він пройшов повз охоронця, який, помітивши інспектора останньої миті, в спину гукнув, що про нього питав Дрварич, минув довгий коридор, зітхнув, підійшовши до дверей кабінету, і з відчуттям трепету, жалю і сподівання водночас відчинив двері. Ніде нікого, приміщення було порожнім. Підійшовши до свого столу, Тарас помітив записку, написану Тіною. Це не був почерк ані Брайца, ні Остерця, тож мусив бути її.

«Ми в Крістана на Штефановій вулиці. Я тобі телефонувала, але ти був поза зоною».

Тарас витягнув телефон з кишені і ввімкнув звичайний режим, випорпав з гаманця сорок центів, пішов до автомата по каву, кинув монети, вибрав еспресо-лунго і почекав, поки склянка наповниться. Без кави він нікуди не піде.

До Штефанової вулиці було десять хвилин повільної ходи, і по дорозі він висьорбав свою каву. Ранок був ясним і свіжим, а вдалині, вийшовши на Дунайську вулицю, чоловік побачив сніг у Камникових Альпах. Чи небезпека снігових лавин уже знизилася до другого ступеню?

Він увійшов у будівлю, яку затьмарював вищий хмародер «Неботичник», помахав охоронцеві посвідченням, той кинув байдужий погляд на документ і кивнув. Тарас продовжував свій шлях сходами на четвертий поверх до кабінету з табличкою «Генеральний директор маг. Андрей Крістан». Інспектор постукав, привітався з секретаркою, яка йому всміхнулась і зробила знак іти далі. Перехопивши Тараса на півдорозі до наступних дверей, секретарка все ж провела його, постукала.

— Прийшов Тарас Бірса...

Герой поліції нашого часу сидів на краю великого чорного столу, біля нього ліворуч розташувався Дрварич, а праворуч — троє Тарасових колег. Коли він увійшов, хтось, хто перед тим говорив (інспекторові здалося, що це був Брайц), замовк і всі якось збентежено чекали, поки Тарас візьме крісло для себе і сяде поруч з Остерцем. Він не дивився на Тіну, хоча відчував її погляд, поки входив і вітався — наскільки міг безтурботно.

— Буде краще, якщо ми повторимо, — мовив Крістан, здивувавши Тараса, — той уже мав готову відповідь, яка, здавалося, була непотрібною.

— Цілий день у Бохині, а ввечері в ІСМ... — збирався сказати інспектор, і коли він подумав про це, йому стало соромно, що навіть через тридцять років роботи в нього й далі спрацьовує цей прислужницький рефлекс. З якого дива доповідати Крістану й Дрваричу, як він провів п’ятнадцять ранкових хвилин?

— Тарасе... — почав Дрварич, а Крістан поруч, як завжди, мовчав, наче спостерігаючи, наскільки влучно Дрваричеві вдасться донести його думки підлеглим, — я не знаю, як почати, щоб ви мене правильно зрозуміли. Нам би не хотілося, щоб справа, яка вже прояснилася, знов ускладнилася.

Ну, так, кинули його левам на розтерзання, а тепер їх гризе нечисте сумління. І ні, вони не відберуть у нього розслідування.

Дрварич подивився на Тараса і перевів погляд на Крістана, який сидів нерухомо, та Дрварич, очевидно, розібрав якийсь невидимий кивок головою.

— Справа складна з самого початку, — мовив Тарас. — І я не розумію, хто це ми і яка справа прояснилася?

Крістан і Дрварич перезирнулися, цього разу вже помітно.

— Ми — це ми всі, — відповів Дрварич. — А що прояснилося? Ясно, хто вбивця в нашій історії.

— В якій історії?

Крістан відкашлявся, і п’ятірка в кабінеті розвернулася до нього.

— Не будемо про це... А тепер, Дрваричу, скажи те, що збирався.

— Ми отримали виписку дзвінків Вербича... — сказав Дрварич і знову замовк, дивлячись на Тараса.

— І що? — запитав інспектор?

— Брайце, розкажеш ти? — Дрварич обернувся до Брайца, і той кивнув головою.

— Ну, ми отримали виписку дзвінків, і є дві речі. Перше — це те, що його не було в Бохині в грудні і його взагалі там ніколи не було. Ніколи.

— Що не є беззаперечним доказом того, що його там не було, а лише того, що там не було його телефону, та все ж... — без будь-якої потреби пояснював Дрварич.

— А в нього був телефон при собі, коли він убив Хлеба? — запитав Тарас.

— Так, — відповів Брайц. — І ще одне — він телефонував комусь перед Різдвом, 23 грудня, комусь у Бохинь.

— І той хтось — не Хлеб?

— Звідки тобі відомо? — здивувався Дрварич. — А знаєш, кому він дзвонив?

— Ну, якщо він телефонував у Бохинь і справа може ускладнитися, — говорив Тарас насмішкувато, — то він міг телефонувати лише панові Міхеличу.

Від нього не сховалося те, як Дрварич і Крістан ледь помітно перезирнулися.

— А що це означає, розкажете ви.

Ще один коротесенький зоровий контакт, і знову почав Дрварич.

«Вони наче телепати», — подумав Тарас.

— Міхелич наскаржився на тебе, ти про це не знаєш, правда ж?

Тарас стенув плечима.

— Коли ми востаннє розмовляли, він, здається, був у гарному гуморі. Подарував мені торбинку глюкозамінів.

— Він телефонував у Головне управління, — нарешті озвався Крістан. — Він погрожував, що — цитую — «все тут рознесу, якщо ви того … інспектора не заберете з-перед очей». Припустімо, що він висловився так. Я пообіцяв, що він більше про нього, тобто про тебе, не почує.

— Ха, ну так, — сказав Тарас і пирхнув. — І чому він цього не сказав тоді, і ми обидва уникнули б радості зустрічі?

— Тарасе, дещо ти мусиш таки усвідомити. — Крістанів голос тепер змінився, став офіційним і на кілька тонів вищим.

— Що я мушу усвідомити? — запитав інспектор, очевидно ігноруючи відстань, яку намагався встановити директор.

— Існує те, що ми називаємо «суспільним інтересом», і ще те, що у поліції називається«ієрархія».

Його обличчя набрало загрозливого виразу, сірі очі вп’ялися в Тараса, який на мить затерп, але, покрутившись трохи на кріслі, всміхнувся.

— А також те, — через кілька секунд тягучої тиші обізвався Тарас, — що ми називаємо «Законом про обов’язки та повноваження поліції», який гарантує працівникові захист у тому разі, коли начальник схиляє його до дій, які суперечать положенням цього закону. Я чомусь переконаний, що, відповідно до цього закону, після таких дзвінків я мав би навідатися до Міхелича або навіть викликати його на інформативну бесіду, і якщо він відмовиться...

— Ми вже це зробили, — обірвав його Крістан.

— Що зробили?

— Ти про все дізнаєшся, але перед тим іще трохи про закони, права і так далі. Тарасе, якщо я тебе завтра звільню й натякну твоїм друзякам з радіотелебачення Словенії, що я мусив тебе звільнити, бо працювати з тобою стало неможливо, як думаєш, скільки з них за тебе заступиться?

Крістан дивився так, ніби справді чекав на відповідь. Звичайно, не чекав, і Тарас навіть не збирався відповідати.

— Жоден. Тому не випендрюйся тут і слухай. Ми всі в одному човні. Отож вчора ми з Дрваричем поїхали в Словенські Кониці... так, не тільки ти працюєш у неділю... і провели найприємніше опитування в історії словенської поліції. Саме в цей момент секретарка передруковує відповідь, і до дванадцятої години вона буде в тебе на столі. Ми можемо так домовитися?

Тарас якусь секунду розглядав патрона, нахабно дивлячись йому в очі. Крістан не ворухнувся, і Тарас мусив визнати, що він добре тримається, а Тарас же щойно йому пригрозив.

— І в протоколі нашої розмови буде написано, що він розмовляв з Вербичем, Вербич сам йому телефонував і намагався переконати, нібито винахід якихось ліків — його заслуга. Але ти ж про це все знаєш?

Тарас не відповів.

— Ми перевірили. Справді, телефонував лише Вербич.

— Навіщо мені... — почав Тарас і відразу виправився. — Навіщо моїй групі цим займатися?

Крістан усміхнувся — мовляв, невже не зрозуміло?

— Бо ми подумали і продовжуємо думати, що це — найкраще для нашої справи. І якщо нам доведеться змінювати думку, то чорт тебе забирай, Тарасе.

Браво, похвала, і ще й підкріплена лайкою. Крістан вислухав би немало нотацій удома, якби його внучка раптом залишилася без лікарки.

— Мене ось що цікавить, — продовжував Тарас, ігноруючи приятельський тон, яким заговорив Крістан. — За ці чотирнадцять днів я мав відчуття, що лише нам трьом, прошу пробачення, чотирьом, — він усміхнувся до Тіни вперше, відколи зайшов у кабінет; вона здавалася розгубленою, — отож тільки нам важливо дізнатися, хто вбив нашу дівчину.

— Тарасе, як ти смієш щось таке... — обізвався Дрварич, але Крістан його зупинив.

— Ти ж не думаєш, що поліція і Міхелич змовилися? Ти ж не думаєш, що це він її убив чи наказав убити?

— А чому він не міг убити чи наказати вбити?

— Тому, — відповів Крістан, розтягуючи те «тому», — що він займається мільярдним бізнесом, який може витягнути цю державу з лайна і забезпечити зарплату таким, як ми. Не у всіх є багаті дружини, як у тебе, щоб не звертати на таке уваги.

— Вибач, — сказав він за кілька секунд. — Мене занесло.

Тарас підвівся й попрямував до дверей.

— Тарасе, дідько, — майнув за ним Дрварич, а Тарас усміхнувся. Та лайка була нарешті чимось щирим, що злетіло Дрваричу з вуст.

— Я дочекаюся протоколу, гаразд? І допишіть список недоторканих, аби я не гаяв на них часу.

Інспектор зачинив двері за собою й глибоко вдихнув. Багата дружина... А ті двадцять років, коли вона не була багатою, не рахуються?

До кабінету, де він всівся за своїм комп’ютером, щоб прочитати новини, його група повернулася хвилин за п’ять. Кожен мовчки сів за свій стіл. Минуло ще кілька хвилин, поки першим не озвався Брайц.

— Чого ти так нервуєшся?

Тарас підвів погляд з-за комп’ютера. Брайц, Остерць, Тіна — всі на нього дивилися.

— Ну, нехай Дрварич з Крістаном і збирають докази замість нас. Ти думаєш, нам хтось розповість більше? Мені це здається просто прекрасним.

Щоб підкріпити свою думку, Брайц розвів руки, обернувши долоні до шефа і поглядаючи на Остерця й Тіну, ніби сподіваючись на їхню підтримку. Остерць навіть кивнув головою.

— Ти маєш рацію. Йдемо на каву?

Тіна сіла навпроти шефа і стежила за ним. Не відвела погляду, як він, коли вони зустрілися очима. Вона викликала у Тараса збентеження, і він лише сподівався, що ані Остерць, ані Брайц цього не помітили, а якщо помітили, то списали на ранкову нараду. Він узяв каву, другу за ранок, якщо ту з автомата можна вважати кавою.

— Що з тими роздруківками з телефону?

— Ага! — підстрибнув Брайц, вдаривши себе по чолі. — Ти ж не знаєш головного. Ми ж отримали не лише роздруківки розмов того божевільного Вербича...

Брайц переможно дивився на Тараса.

— ...а й розмов Лапа. І що?

Обличчя Брайца розчаровано видовжилося.

— А тепер іще скажи, що знаєш, кому він телефонував за очевидний день до смерті.

— Очевидно, за день до смерті, а не за очевидний день до смерті.

— Що?

— Нічого, нічого. Ну, кажи вже, кому?

— Зідару...

Брайц замовк і дивився на Тараса, й інспектор, бо Брайц, схоже, не збирався завершувати речення, мусив перепитати:

— Тому самому Зідару?

— Тому Зідару, — повільно продовжував Брайц, — який наступні сім років, вірніше, вже п’ять, перебуватиме за відомою адресою. Два він уже відсидів.

Тарас постукував по підборіддю, тоді взяв каву й відпив ковток. Цей жест був несвідомий, та всі, й Тарас теж, уже його знали. Інспекторові знадобилося дві секунди, аби перетравити інформацію і розкласти все на свої місця. Правда, на той момент у нього не було першого місця. З самого початку ця справа опиралася раціональному поясненню. Коли йому вже здалося, що він напав на слід і вже може розгледіти візерунок у мозаїці — орієнтир, який приведе до наступних шматків і зрештою до розкриття таємниці Мони Лізи, як він любив казати, вся справа розсипалася. Він тримав пазли у своїй голові і шукав двері, щоб дістатися думок, та не знаходив.

— Це той самий Зідар, якого засудили за якісь фінансові махінації? — запитала Тіна.

Тарас похитав головою і нарешті глянув на неї. Його відчуття були плутані. З одного боку, йому хотілось, аби її не було, а з іншого — залишитися з нею наодинці, голими. Рішучість, з якою він вирушив з дому, танула, мов квітневий сніг.

— Ні, ти говориш про банкіра Зідара, його засудили, але він подав апеляцію, і, повір мені, в тюрмі він ніколи не опиниться. Тип, про якого ми говоримо, — справжній король наркобізнесу в Любляні і, я думаю, в цілій Словенії, — продовжував Брайц. — Людина, яка видерла владу з рук албанської й сербської мафії і, так би мовити, привласнила її. Браво! Головне управління має список людей, убитих за його наказом, але поліція не може це довести. На нього нічогісінько не було, доки його не спіймали на кокаїні. Сім років за, якщо я не помиляюсь, стільки ж кілограмів.

— Ми ніколи ним не займалися, — сказав Тарас, ставлячи горнятко на стіл. — І зізнаюся чесно, я зовсім не засмучуюся з цього приводу.

Справа не тільки в тому, що було неймовірно складно накопати щось проти Зідара, бо люди, які мали з ним контакт, нічого не говорили. Тараса, зовнішнього спостерігача за розслідуваннями, які проходили перед його очима, неприємно дивувало відчуття, що Зідар, здавалося, випереджає поліцію на крок. Деякі речі він міг пояснити лише тим, що у Зідара в управлінні був кріт, і не оперативник, а хтось, хто стояв набагато вище. Як, наприклад, у Міхелича є Крістан, який довкола нього мурує стіну. Тарас, якого призначили слідчим у цій справі, не може наблизитися до людини, ім’я якої спливає щоразу, щойно з’являються нові дані.

— Можливо, доведеться зайнятися тепер, якщо Зідар теж не опиниться у списку недоторканих.

— Ти не віриш, що Міхелич якось пов’язаний із нашою дівчиною? — запитала Тіна.

Вона була вдягнена, як завжди, в джинси, а сьогодні мала на собі червоний светр у білий норвезький візерунок, настільки ретро, що Тарас подумав, що її ще не було на світі, коли такі светри вперше увійшли в моду. Вона зав’язала волосся у вузол і здавалася молодшою за свій вік. Наче студентка-першокурсниця.

— Чому ти думаєш, що Міхелич не стоїть за вбивствами?

— Бо хіба ти інакше дозволив би, щоб Крістан відрізав тебе від нього?

Тарас усміхнувся, і йому здалося, що Тіна почервоніла. Приїхали, подумав він. І гарна, і розумна, і наївна.

— Мені приємно, що ти так думаєш про мене...

Дівчина ще більше почервоніла і зніяковіло втупилась у свою каву. І що більше вона бентежилася, тим менше Тарасові хотілося вже сьогодні з нею поговорити.

— І так, не вірю.

— Бо? — запитала вона, розглядаючи горнятко, і Тарас задумався, чи відчули Брайц і Остерць, що вони розмовляють не лише про справу.

Інспектор крадькома глянув на них. Брайц, якому, очевидно, нічого не було зрозуміло і перед яким за останні п’ятнадцять років не роздягнулася жодна жінка, тим більше молода, підняв руки над столом, показуючи долоні.

— Навіщо старому це треба?

Тарас подивився на Остерця. Той теж швидше розплутає дітовбивство тридцятирічної давності, аніж до нього дійде, що його шеф переспав з асистенткою. Він випростався на кріслі і тримав перед собою свій чай. Після десяти хвилин перебування в кафе він готувався зробити свій перший ковток.

— Тобто, чи він винен?

Тарас кивнув головою. Остерць роздумував п’ять-десять секунд, не випускаючи з рук горнятко.

— Я думаю, ні.

Тарас подивився на трьох колег, ніби чекаючи, що хтось із них іще щось скаже. Видно, ніхто.

— Я не вірю.

Тіна чекала на продовження, на пояснення, але Тарас, очевидно, не збирався більше нічого говорити.

— Ти не віриш? Але ж він єдиний, хто мав контакт з усіма фігурантами.

Троє чоловіків за столом перезирнулися, Тарас усміхнувся.

— Тіно, ти думаєш, ти де? Поліція мало чим відрізняється від армії. Генерал наказує — солдат стрибає. Так і тут. Генерал сказав, що він поговорив з іншим генералом — це Міхелич у своїй сфері, — і солдат, тобто я, трохи погарячкує, і все. Але хіба те, що Міхелич ідіот, робить його вбивцею? Я так не думаю. Я не думаю, що він відрізав голову нашій дівчині.

— А хто тоді? Зідар?

Тарас поставив порожнє горнятко на стіл, узяв тістечко в целофановій обгортці і поклав його назад на тарілочку.

— Зідар міг послати Лапа розібратися з нею, але, наскільки нам відомо, Лап — дрібний дилер, а не найманий убивця. І хто тоді вбив його?

Тарас іще раз подивився на колег.

— Не знаю, але це зараз навіть не важливо... Ви двоє, закінчуйте в Старій Фужині і в Єсеницях, і ми побачимо, чи нас це кудись приведе. Я беру на себе зустріч із Зідаром.

— А я? Я їду з тобою?

Тарас похитав головою.

— Ні, ти зробиш дещо інше. Подзвони в газету «Дело» і попроси їх зібрати всі матеріали, які вони мають про Зідара. Нехай надішлють на твою скриньку, а якщо в них є щось давніше, піди в редакцію і переглянь.

Тіна запитально подивилася на шефа.

— Матеріали за приблизно останні десять років у них оцифровані, а раніші існують лише на папері. Та я не думаю, що вони в той час писали щось про Зідара.

Тіна вислухала розпорядження і навіть якщо й була розчарована, то цього не показала. Йому не хотілося, щоб вона була поруч. Вже й так усе було складно.

— І що мені шукати?

Тарас стенув плечами.

— Шукай нашу жертву. Ми це постійно робимо... Поки нам не дадуть іншого наказу.