Озеро

Розділ 11

— Значить, ось як усе було, — сказала Тіна майже розчаровано. — А нам в університеті цю справу представили коронним доказом того, як холоднокровний слідчий завдяки правильно обраній тактиці примусив підозрюваного розколотися.

— Не було жодної тактики, і якщо вона й була, то в Пенци, а не в мене.

Тарас уже пошкодував, що взяв її з собою. Він звик їздити сам, і всі ці розмови, ентузіазм, що випромінювався із сусіднього сидіння, видавалися йому зайвими.

— У нас був викладач, на мою думку, нереалізований криміналіст, — продовжувала Тіна, яка, здається, не вловила Тарасового настрою. — Половину занять ми розбирали тільки таке. Можливо, я тут і через нього. Може, я налякалася, що все життя буду розповідати про речі, які я хотіла б робити, але не роблю.

Тіна була вдягнена в джинси і взута в гірські черевики, на заднє сидіння поклала гамаші, і то не якісь там туристичні, як для походу на Шмарну гору. Дівчина помітила, що Тарас їх зауважив.

— Я тільки одного не розумію. Ім’я справі дала батарейка, яку ви знайшли біля першого трупа. Яка її роль?

— Батарейки? Ніяка. Я цілий тиждень розпитував по кіос­ках і магазинах про тих, хто нещодавно купував батарейки «Varta», і нічого не дізнався. Звичайно, тоді всі купували батарейки — для кишенькових ліхтариків, для CD-плеєрів, для всього. Думаю, батарейка не мала жодної ролі, вона лежала там давно.

— Тобто тиждень роботи нанівець?

— Так... Або ж ні. Як подивитися.

Тарас усміхнувся. Він не розповідав про це нікому, і навіть Пенці, навіть тоді, коли той був у лікарні й так чи інакше було все одно, Тарас не зміг розповісти. Якби у нього було більше досвіду, якби він знав усе те, що знає зараз, вони затримали б убивць раніше. Коли молодий поліцейський розпитував про батарейку, люди, звичайно ж, підозрювали, про що йдеться. Справа стала гучною, про неї знали і багато говорили. Нісенітниці, такі теорії, сякі, та він наосліп шукав покупця тієї батарейки, котрий міг би бути лісником або мисливцем, — така тоді була версія, і сам був сліпим... Точніше, не міг подивитися ширше.

— Продавчиня в кіоску у Шкоф’їй Лоці розповіла, що вбитий нещодавно купив нову машину і що декому це годі, — Тарас запам’ятав, що вона сказала «годі», — пережити. З’ясувалося, що так і було. Заздрість, жадібність. Ватажок банди був сусідом жертви та колишнім партнером, він вирішив вийти з бізнесу і за отримані від фірми гроші відкрив ресторан, але справа не пішла. Щодня із зачиненого ресторану він мусив дивитися на розкішне життя сусіда, і придбана нова машина стала останньою краплею. Ти розчарована?

Дівчина стенула плечами.

— Ну, це не Кевін Спейсі з фільму «Сім».

— Не переоцінюй злочинців. Вони зазвичай тупіші, ніж поліцейські.

Тіна засміялась.

— А в тебе вже була така справа?

— Яка «така» справа?

— Ну, така...

Вона знітилася.

— З обезголовленим тілом?

Він збирався сказати, що не ділить справ відповідно до того, яка частина тіла зазнала пошкодження чи була відокремлена, але питання було зрозумілим і не було жодної потреби мудрувати.

— Ні, нічого такого, в усякому разі, не було схожих випадків, у яких задіювали криміналістів. Ще коли я був простим поліцейським, стався нещасний випадок, коли одна людина пневматичним пістолетом ненавмисне відстрелила собі голову. Але ти ж не це мала на увазі?

Тіна похитала головою.

— Ні, не це.

У Тарасовому списку вже були «русалоньки», серед них — чоловік у річці Саві без документів, якого ніхто не розшукував. Ані у Словенії, ані, як засвідчив розширений пошук по іноземних базах даних, принаймні в тих державах, які їх мали, за межами Словенії.

— І що ти думаєш про це?

— Я не знаю.

Він нічого не думає.

— Насамперед треба з’ясувати, хто ця жінка. Для початку.

Якщо з цим не виникне труднощів, то й далі їх би не мало бути. Ім’я, тоді мотив, який приведе їх до чоловіка або, швидше за все, до колишнього чоловіка чи коханця. Зазвичай так усе й відбувається. І якщо це так, то сьогодні у них буде ім’я і мотив, а коли ти це знаєш, то знаєш і хто вбивця. Далі треба буде лише це довести, що не завжди просто, та, як правило, злочинці ламаються у момент, коли по них приходять.

— Лише...

Тарас замовк, ніби вагаючись, чи варто говорити про те, що роїться йому в голові.

— Лише що?

— Нічого, сьогодні ми дізнаємося, хто ця нещасна у воді, через день-два — у кого був мотив для її смерті, а тоді будемо повільно, скрупульозно, не пропускаючи жодної деталі, збирати докази. Так зазвичай відбувається, і я не бачу причин, чому в цьому разі має бути інакше.

Треба лише врахувати той факт, що, коли розлючений чоловік у стані афекту береться за свою жінку, відбувається бійня. А в них дівчина, якій хтось холоднокровно відрізав голову.

Як там казав Цвілак?

«...ніж, великий і гострий ніж, судячи з розрізу. Між третім і четвертим хребцем. Гладенько й рішуче, ніякої пацьканини».

Треба лише врахувати, що для того, аби відрізати голову, потрібні місце й інструмент, і те, що в людини у стані афекту цього під рукою нема.

І ще треба врахувати, що хтось би вже подав у розшук, але не подав.

Тіна засміялася.

— А я думала, що ти зрадієш, я думала, криміналісти раді, коли така справа потрапляє їм до рук.

— Бо?

— Бо ця справа відрізняється від інших.

Тарас подивився на неї, і вона ніяково всміхнулася.

— Я маю на увазі, хіба це не цікавіше, ніж ганятися за дрібними злодюжками? Ти ж розумієш, що я маю на увазі.

Вже якийсь час Тарас сприймав свою професію як роботу. Напевно, вона приносила користь, раз її оплачували, й не була найгіршою на світі, та якби він міг вибирати, він би обрав щось інше. Що? Він не знав і щоразу лякався, що він стає схожим на більшість його земляків, котрі люблять упевненість, надійність, незмінність, частиною чого є постійні сорок передбачених законом годин на тиждень. Котрі ходять на роботу, наче до свого другого дому, багато хто з них ходить туди навіть охочіше, ніж до першого, бо там нема дружин і дітей, які завжди чогось очікують, питають, вимагають... Скільки разів Тарас по обіді чи ввечері повертався в кабінет з необхідності чи по забуту річ і натрапляв на Брайца або Остерця, які сиділи за комп’ютером і щось там робили. І завжди лунали такі фрази:

— Ого, невже так пізно? Пора вже закінчувати...

І Остерць чи Брайц вимикали комп’ютери, і, ніби їх зловили на чомусь забороненому, поверталися додому.

— Злодюжки не вбивають.

— Так, це не найкращий вислів, визнаю, але ти ж розумієш, що я маю на увазі.

Злодюжки ніколи не крали в нього часу ввечері і навіть після обіду.

Тарас кивнув. Це було найлегше.

— Але чому їй відрізали голову? Це ж мусить щось означати.

Тарас міг запропонувати змінити тему, та йому не хотілося. Він десь читав, що серед американських морпіхів, які на своїй довгій дорозі до Токіо чекали на висадку, лише новобранці розмовляли про битви, досвідчені солдати — ні.

— Ти мені скажи. Твій диплом усе ж свіжіший, аніж мій.

На мить дівчина замовкла, мовби обмірковуючи відповідь, ніби від відповіді багато що залежало.

— Організований убивця — а той факт, що він відрізав голову, вказує на певну організованість, не потрібну для досягнення основної цілі, тобто вбивства, — отож організований убивця свої дії планує, контролює себе, зазвичай убиває жертв в одному місці, таємному, а тіло кидає в іншому, — говорила дівчина, втупившись у лобове скло авта. — Так стверджує наука, як і те, що у них інтелект — вище середнього, вони вибирають ідеальну жертву. Жертва сама по собі для них не має значення, жертви об’єднані якоюсь спільною зовнішньою ознакою. Чому голова? Можливо, він не хотів, щоб її ідентифікували, і це йому наразі вдається. Для таких убивць характерно те, що вони знають патологоанатомічні обмеження і тому або спалюють трупи, або, як у нашому випадку, кидають у воду.

Тіна зненацька обірвала монолог.

— Ти сказала — жертви.

— Так, і що?

— В нас тільки одна.

— Ну, так...

Вона задумалася, ніби щойно усвідомила факт, якого бракувало.

— Звичайно, я не знаю, чому, але я подумала про серійного вбивцю.

— Обережно зі словами, — порадив Тарас. — Ця країна мала лише одного такого, і то тільки тому, що він убивав жінок з соціального дна, жінок, до яких нікому не було діла. Якби він убив жінку, в якої було помешкання і хтось, хто її там чекав, він би не добрався до цифри, необхідної для вступу в почесний клуб серійних убивць.

Як сталося, що ніхто не розшукує дівчину, яка лежить в Інституті судової медицини? Тарас звернув з траси на звичайне шосе, минувши бетонну гармошку — пам’ятник у цент­рі дорожнього кола по дорозі до Бледа.

— Отже, що там з відрізаною головою? — запитав Тарас через хвилину.

Дівчина подивилася на інспектора і ніяково всміхнулася. Він уперше затримав погляд на її обличчі на якусь мить довше, ніж було потрібно. Може, їй справді нема ще три­дцяти, та вона здавалася ще молодшою, і він вдруге за день подумав, чи годиться вона для цієї роботи. Дотепер це був чоловічий світ, і жінки, які сюди потрапляли, мусили пройти через певні трансформації. Брайц любив розповідати пригоду колеги, який вклав у ліжко одну з таких (цілком можливо, що історія, яка стала місцевою легендою, — абсолютна вигадка) і попросив, щоб вона трохи покусала пеніс... Жінка підвела голову: «Ти мене будеш вчити, як робити підсос?»

У свіжіших версіях тієї історії замість колеги виступав уже сам Брайц.

— У таких випадках ідеться про ненависть... — сказала Тіна. — Людину, якій відрізують голову, мусять дуже ненавидіти.

— І що роблять з головою?

— Може, вона в річці і ми її ще не знайшли.

Тарас похитав головою.

— Не вірю. Нема жодної логіки в тому, аби завдати собі такої мороки, щоб комусь відрізати голову і тоді викинути її в те саме озеро. Голова — це трофей.

— Як в ІДІЛ?

— Приблизно.

— Є імовірність, що це ІДІЛ?

Тарас знову похитав головою.

— Я в це не вірю. Звичайно, все можливо, але не все ймовірно. І якщо через тиждень нам доведеться розслідувати версію з ІДІЛом, це означатиме, що в нас великі труднощі.

— Твоє припущення?

— Не знаю. Якщо жертва місцева, не мало б виникнути проблем. Рано чи пізно її оголосять у розшук. Якщо ж це іноземка... Приміром, вона — повія і в неї закохується місцевий Янез із Єсениць. Якийсь час ходить до неї як клієнт, потім пробує переконати її перестати цим займатися, вона відмовляється, він застає її з іншим...

— І де в такому разі голова?

— Не знаю. Та навіть якщо все розгорталося приблизно так, великих труднощів не мало б виникнути. Протверезівши, середньостатистичний Янез мав би скочити за нею в озеро.

— Чому ти думаєш, що це — повія?

— Я так не думаю, але припускаю, що так може бути.

«Виголений пах, — диктував Цвілак секретарці, оглядаючи труп, перш ніж зробити розтин. — Волосся на лобку видалено за винятком вузької смужки над клітором завширшки один сантиметр і завдовжки чотири...»

— Це ще не означає, що вона повія.

— Ні, але є велика ймовірність, що вона приїхала в Бохинь...

Як це сказати?

— Шукати пригод? — сказала Тіна замість нього.

— Наприклад. Дякую... Так, або розраховувала, що так станеться. Ви, жінки, не робите ж там укладку щодня?

Вона засміялася.

— Як хто. Тарасе?

— Так?

— Я досить доросла і можу без проблем чути такі слова, як «трахатися» і схожі.

— Добре, — сказав чоловік і подумав, чи не розповісти їй історію Брайца. Він би, напевно, все одно не розповів, та задзеленчав телефон. Тарас натиснув на кнопку і якийсь час слухав.

— Дзвонив Брайц, — повідомив інспектор, поклавши телефон у нішу на дверцятах машини. — Як я і думав. Ким би не був наш хлопець, він, найімовірніше, правша, інших вихідних даних нема, він нічого після себе не залишив. На відбитки пальців я й не розраховував, сподівався, що, може, знайдеться щось під нігтями, але нічого. Нічого. Відбитків пальців жерт­ви нема в базі, принаймні у словенській, ДНК також, дані з-за кордону чекаємо, також чекаємо на результати токсикологічних аналізів з ІСМ. Коротше, на тепер — нуль інформації.

Приблизно через півгодини, протягом якої вони їхали мовчки під звуки рок-н-рольних хітів сімдесятих і вісімдесятих, Тарас припаркував авто перед збудованим у зруб дерев’яним рестораном у Бохинській Бистриці, де вже стояла машина зі знаками Національної лабораторії судової експертизи. Паркінг перед рестораном був мало де почищений від снігу, і Тарас доклав чималих зусиль, щоб умістити свою машину між дерев’яною огорожею і купою снігу, якою був, мабуть, укритий сусідній автомобіль. У порожньому ресторані сидів Ґолоб із двома співробітниками, на їхніх куртках виднілися поліцейські значки, а коли інспектор наблизився до їхнього столу, то помітив також зелений робочий комбінезон. Тарас волів би їх зараз бачити у цивільному, але забув про це сказати. Він усівся на єдиний вільний стілець, і тієї ж хвилі з сусіднього столу приплив іще один, для Тіни. Тарас представив нову колегу, всі потиснули руки, і Тарас упі­ймав кілька виразних неприхованих поглядів, значення яких ніколи не розумів. Вони справді думали, що жінки поведуться або хоча б оком моргнуть на таку поведінку? На «привіт», потиск руки і підморгування Тарасові?

Тіна, якщо навіть це зауважила, не реагувала. Отож вони сіли за стіл і Тарас коротко переказав історію про те, як у річці знайшли жіноче тіло, що воно зачепилося за гілки кущів і що тоді падав сильний сніг.

— Що знайдемо, те й буде, — сказав Ґолоб. — Щось завжди знаходиться, хоча зі снігом проблемно. Якби її вбили там, де ви її знайшли, ми б щось придумали, а так... Ми постараємось, але я б на твоєму місці не надто сподівався.

— Я й не сподіваюся, — відповів Тарас.

— Ми викликали водолаза, він має бути через годину. Про всяк випадок, якби у воді знайшлося щось годяще, — сказав Ґолоб, подивившись на годинник. — О першій він має бути там.

Тарас кивнув. Він зателефонував до Брайца і, дізнавшись, що вони з Остерцем уже за якийсь кілометр від Бохинської Бистриці, наказав їхати на місце події. Він уявив собі розчароване обличчя Брайца, коли той після короткої заминки відповів «так, добре», бо залишився без своєї кави з молоком і рогалика. Ну, він надолужить.

Перш ніж вони вирушили, Тарас підійшов до барної стійки, розрахувався за каву і нібито між іншим звернувся до офіціантки:

— Кажуть, там у річці наші знайшли якусь жінку, так?

— Так, вона втопилася. Так говорять.

— А хто це? Знаєте щось?

— Вона не звідси.

Тарас запитально глянув на неї. Жінка дала йому решту і рахунок.

— Якби вона була звідси, всі б уже знали. А інші нас не цікавлять.

Місця біля засипаного снігом авта було так мало, що Тіна мусила почекати, поки Тарас виїде; колеса ковзали на снігу і машина ледве викотилася на так-сяк почищену частину парковки. Тарас зачекав, поки Тіна сяде в авто, і виїхав на дорогу.

— У мене таке відчуття, — сказав він, коли вони вирушили в бік озера, — що ми цього разу зрадіємо навіть старій батарейці.