Озеро

Розділ 13

— Сподіваюсь, я нічого не зіпсувала, — озвалася Тіна, урвавши мовчанку, коли вони їхали до озера.

— Що саме?

— Коли я втрутилася у розмову з директором.

Тарас похитав головою.

— Ні, тільки спочатку дай мені закінчити, бо я працюю за певною системою, яку диктує інтуїція, а тоді — будь ласка, роби, питай що хочеш. В усякому разі, поки ми не звикнемо одне до одного. Та боюся, — продовжував він, коли вони проїжджали біля станції підйомника на Воґель, — що сьогодні для нашого притирання не буде багато нагод. Майже всі власники дач в Уканці вже в Любляні. Принаймні ті, кого я знаю.

Інспектор зупинився на узбіччі, де пройшлася снігоприбиральна машина і з’явилося місце для кількох автівок, звідки швидше впізнавався, аніж виднівся перший будинок. До нього із засніженої дороги, яка вела до літніх будиночків, було якихось сто метрів вузькою доріжкою. На цьому імпровізованому паркінгу вже стояла одна машина, вкрита снігом ще з новорічного снігопаду. Під’їзна дорога була засніжена, тож Тарас, мабуть, поїхав би собі далі, коли б у дерев’яній хатинці з мансардою посеред дня не горіло світло. Інспектор з помічницею ще не встигли наблизитися до дверей, як вони відчинились і на поріг вийшла старша пані, а їй попід ноги вискочили біла кішка і дворняга. Справжня тобі чарівниця з казки про Янка і Метку.

— Добрий день, — привіталася вона запитально.

— Добрий день, — відповів Тарас, витягуючи з кишені поліцейське посвідчення. — Старший інспектор Тарас Бірса і колега Тіна Ланц. Ми збираємо свідчення в одній справі, яку зараз розслідуємо, і були б вам вдячні, якби ви нам виділили трішки вашого часу.

— Труп у Саві? — поквапилася запитати жінка, а її очі заблищали.

З нею клопотів не буде, подумав Тарас, і справді, через хвилину вони з Тіною сиділи у, мабуть, найбільшому приміщенні хатинки на лавці, що у формі літери Г огинала стіл, під лавою стояв іще один стілець. Перед ними на тарілочці опинився завиванець, а господиня вже метушилася біля плити. Собака бігав під ногами, і Тарас почухав його за вухами.

— Будете каву, чай?

— Ми поспішаємо. Нам іще треба опитати всіх інших власників довколишніх дач.

— Тоді ви не поспішаєте, — сказала вона. — Сьогодні тут нікого нема... Окрім одних. А до них вам варто навідатися.

Вона зиркнула на Тараса через плече, наче щойно звірила якусь таємницю, поставила кип’ятити воду і сіла за стіл.

— Її вбили, правда?

— Так, — підтвердив Тарас і продовжив, не даючи старій вставити слово. — Тепер ми намагаємося встановити її особу, і я хотів би запитати, чи зможете ви мені допомогти.

До нього на лавку вистрибнула кішка і стала вивчати гостя своїми бірюзово-зеленими очима.

— Дивно, — вигукнула стара. — Окі, що з тобою таке? Вона ще ніколи не робила нічого подібного. У вас особлива енергія.

Тарас усміхнувся і хотів погладити кішку, вона зашипіла, проте не зрушила з місця і продовжувала сидіти навіть тоді, коли Тарас провів долонею їй по голові. Коли він обережно відвів руку і витягнув з піджака нотатник, кішка знову зашипіла. Однак і далі завмерло сиділа на лавці й непорушно водила за ним зеленими очиськами.

— Як вас звати?

— Марія Стропник. По чоловікові Стропник, чоловік уже покійний.

— Як часто ви сюди приїжджаєте, Маріє?

Стара засміялася. Тарасові вона справді подобалась.

— Я не приїжджаю, я тут живу. Тут мій дім. Коли чоловік був живий, ми жили в Любляні і цей будинок мали за дачу. А потім ми переїхали сюди на постійно. Звідси мене лише винесуть.

— Тож ви знаєте сусідів?

— Я всіх знаю. Я тут єдина, хто живе постійно, тож ми домовилися, що я трохи пильнуватиму за їхніми хатами і подзвоню, якби були якісь проблеми. Дотепер нічого не ставалося, та ніколи не відомо.

— І ви маєте їхні телефони?

— Маю, — відповіла жінка і поквапилася до плити, на якій закипіла вода. Вона відставила каструльку і всипала в неї трохи засушеного зілля.

— Трав’яний, я сама збирала.

— Гарно пахне, — сказала Тіна.

— Перцева м’ята, ромашка, вербова кора і ще дещо, але це мій секрет. Помагає від простуди і головного болю.

— Ви можете дати мені список сусідів і номери їхніх телефонів? — попросив Тарас.

— Звичайно, звичайно...

Вона поставила до шафки коробку з чаєм, відсунула другу шухляду, витягнула блокнотик і поклала перед Тарасом на стіл, розгорнувши на якійсь сторінці. Перед Тарасом замиготіли записані олівцем імена і цифри.

— Перепишеш?

Тіна кивнула головою, витягнула з кишені куртки телефон і кілька разів натиснула іконку фотоапарата.

Неподалік надворі щось голосно бахнуло, собака, заскавучавши, вибіг з-під столу і заліз у кошик біля шафи. Кішка зашипіла.

— Я не знаю тільки оцих, — сказала господиня. — Це якісь нові. Я вже з ними говорила про ті петарди, але до них не доходить.

— І як довго вони нові? — запитав Тарас.

— Сьогодні дев’ятий день, відколи вони тут. І почали стріляти, тільки-но приїхали, ще перед Різдвом. Тоді вони стрельнули лише раз чи два, тому я не знала про них, але перед Новим роком було як на фронті. Молоді люди, і постійно тут товчуться. Не знаю, чим вони взагалі займаються.

— Ми до них навідаємося і поговоримо про стріляння петардами у Триглавському національному парку.

Стара вдячно посміхнулася.

— Ви ще скажіть, чи останнім часом не помічали чогось незвичайного?

— Незвичайного?

Вона наморщила чоло і якийсь час роздумувала.

— Залежно від того, що ви маєте на увазі під «незвичайним».

— Те, що відрізняється від звичайного.

— Марколі купили нову машину. Це, мабуть, не те?

Тарас стенув плечима.

— А що сталося зі старою?

— Віддали дочці. Тепер у них нова машина. Перед тим у них була...

Жінка назвала марку і модель старого і нового авта. Тарас її спокійно слухав, нічого, однак, не нотуючи.

— ...Ага! — мало не закричала вона. — У Балажича вкрали човен.

— Ви говорите про д-ра Балажича? Такого товстого мужчину?

Стара кивнула головою.

— Човен?

— Так, дерев’яний човен, нічого особливого. Але може бути, — сказала вона майже пошепки, — що вони його погано прив’язали і човен віднесло водою.

— Коли вкрали човен?

— Десь тиждень тому.

— Хто заявив у поліцію?

— Не знаю. Мені здається, ніхто не заявляв. Це був старий, досить понищений дерев’яний човен.

Стара скочила на ноги і поквапилася до плити, перецідила чай і налила у горнятка. На Тарасовому був напис: «Усюди добре, а вдома найкраще».

— Ніхто з тих, кого ви знаєте, не зник?

— Ні, — сказала вона і мало не з жалем похитала головою, — ні, першого січня всі поїхали назад у Любляну. Люди зазвичай заходять до мене на чай, перш ніж повертатися, були всі. Принаймні ті, хто приходив. Одна велика сіра машина проїхала повз мій будинок рано-вранці першого січня. Я її бачила вперше.

— Це моя, — сказав Тарас, — ми святкували у д-ра Прелца.

— Ага, ваша...

— Повз ваш будинок проїжджають усі, хто їде на свої дачі? — запитав Тарас.

Стара кивнула.

— Тоді ви, може, знаєте, хто тут був приблизно двадцять другого — двадцять третього грудня?

Стара наморщила чоло і похитала головою.

— Якби все було добре, то знала б. Однак я ті дні пролежала в ліжку. У мене піднялася температура, і, якби не ті петарди, я б не знала, що взагалі хтось є біля озера. Заходив тільки Мілан... Тобто Мілан Балажич. Він із сім’єю збирався на різдвяні свята за кордон і заїхав поглянути, чи все гаразд. Саме тоді він побачив, що немає човна. Він мені перед тим дзвонив, чи не перейшлася б я до дачі, та я не могла.

— Коли це було?

— Дайте подумати. Мілан подзвонив на другий день, відколи я злягла. А хворіла я чотири дні. Вперше вийшла на Різдво, тобто...

— Двадцять другого?

— Так, напевно тоді.

Тарас підвівся з-за столу і вже збирався попрощатись, коли згадав про запорошену снігом машину.

— Це ваше авто?

— Яке?

Він розповів про засніжену машину на узбіччі шосе.

— Я не знаю, чиє воно. До шосе я дуже рідко ходжу. Якщо мені потрібно в село, я йду іншим берегом озера, там красивіше. А з того боку нема нічого, що було б мені цікавим.

Коли Тарас і Тіна пішли, стара стояла у дверях і махала їм услід, собака і кішка стояли кожен зі свого боку. Перш ніж виїхати, Тарас старанно занотував у свій записник номерні знаки, марку і колір засніженого автомобіля. Роботи було рівно стільки, аби він, всівшись за кермо, кілька разів подихав на руки.

Вони рушили далі, та натрапили лише на замкнені двері і затулені вікна. Дача Прелців теж була такою.

— Тут я святкував Новий рік.

— Та ну, — сказала Тіна і раптом посерйознішала. — А де ти був минулого тижня?

Вона засміялась, і тієї ж миті пролунав іще один вибух — іще одна петарда. А тоді ще одна, дві... п’ять.

— Настав час виконати обов’язки поліційного відділка Бохинської Бистриці, — сказав Тарас і виїхав автом на дорогу, яка повертала за північно-західною частиною озера. Вони в’їхали на подвір’я великої дачі, справжнього будинку, де стояли дві машини — джипи з місцевими номерами, а перед будинком веселилася група з чотирьох молодих людей віком двадцять-тридцять років, дві пари. Вони стояли довкола великого сніговика і передавали з рук у руки пляшку, з неї пив і бородатий чоловік, який стояв навколішки перед сніговиком і намагався приліпити до нього велику подовгувату сніжку, яка, мабуть, мала бути пенісом. Коли Тарас вийшов з авта, чоловік підвівся й агресивно розвернувся до нього.

— Що таке? — закричав він.

Тарас повільно, ніби у нього попереду всенький день, витягнув посвідчення і помахав ним у повітрі. Найголоснішого це не зупинило.

— Якщо маєш ордер на обшук... інакше греби звідси.

Дівчата за його спиною захихотіли.

У той час з-за машини вийшла Тіна.

— О-о-о, а це хто? Поліцейська... підстилка. Та ні, їх тут дві... — хлопець обернувся до своєї зграї і верещав на все горло. — Дві поліцейські шмати. Одна для траху, а друга для пиждження.

Компанія реготала, наче поведінка їхнього товариша була найприроднішою річчю в світі. На їхній землі поліція їм нічого не зможе зробити. Тіна стояла біля дверей машини і запитально дивилася на Тараса. Тарас підійшов до крикуна, і той перестав сміятися, нахмурився, намагаючись двома ногами міцніше втриматися на землі, на снігу, хоча при цьому й похитувався.

— Нам треба лише поговорити, — сказав Тарас спокійно, ніби не чув його криків.

— Я не маю про що з тобою говорити, — закричав його співрозмовник і замахнувся. Удар був слабким, радше п’яне розмахування руками, а не серйозна загроза, тож Тарас ледь відхилився, вхопивши при цьому його руку, шарпнув до себе і заламав за спину. Чоловік застогнав і повалився на коліна.

— Тіно, в багажнику лежать наручники.

— Грьобаний коп...

Він пробував викрутитись, але Тарас тримав міцно, чоловік завив, застогнав, коли інспектор натиснув сильніше, і завмер. Троє друзяк, хлопець і дві дівчини, стояли розгублені. Тарас спокійно на них дивився, чекаючи, поки Тіна принесе наручники.

— Ви збираєтеся вдягнути йому наручники? — запитала одна дівчина.

Тарас не відповів. Застебнув наручники, підштовхнув молодика до машини, відчинив задні дверцята і турнув його на заднє сидіння. Замкнувши машину, інспектор розвернувся до трійці.

— На чому ми зупинились? Ага...

Він іще раз показав посвідчення.

— Тарас Бірса, старший інспектор-криміналіст. Ви нам зможете виділити п’ять хвилин?

Молоді люди розгублено перезирнулись, і тоді дівчина, яка першою озвалася, кивнула головою.

— Дуже добре. Зайдемо всередину, там тепліше?

Тарас вказав на будинок, і компанія знову переглянулась, а тоді всі вирушили до дверей.

У будинку, у вітальні, в яку вів маленький передпокій, панували хаос і сліди святкування. Всюди лежав розкиданий одяг, на столі валялися порожні й напівпорожні пляшки з-під алкоголю, поруч склянки, деякі з них перевернуті. Не чекаючи запрошення, Тарас сів за маленький столик зі скляною поверхнею і показав на стільці довкола нього. Тіна стала у колеги за спиною.

— Ми хотіли б відібрати у вас свідчення у зв’язку з випадком, про який ви вже, мабуть, чули...

— Давайте на цьому зупинимося, — озвався приблизно тридцятирічний чоловік, який сидів між двома дівчатами. — Я достатньо довго вчив право, щоб знати, що ми можемо відмовитись давати свідчення.

Він озирнувся довкола, мовби чекаючи схвалення. Здавалося, що він його не отримав, та все ж продовжив:

— Я маю рацію? І якщо я маю рацію...

Він показав рукою на двері.

— Якщо ти маєш рацію, то тут через півгодини буде відділ із запобігання поширенню наркотиків, — сказав Тарас і пальцем тицьнув на рештки білого порошку на столі. — А я залишуся в будинку і простежу, щоб нічого не опинилося в озері. А тепер заткнися.

Він витягнув з кишені записник і подивився на першу дівчину. Через десять хвилин він мав їхні імена, адреси, телефони, дані про роботу — студенти. Вони тут були вже десять днів, залишаться ще на три, їх було лише четверо і нікого більше, ніхто не пропадав і вони нікого не бачили.

— Це ви вкрали човен у Балажичів?

Компанія перезирнулася.

— Ми справді каталися озером на одному човні, — сказала дівчина, яка, очевидно, взяла на себе роль головної.

— І?

— Ми каталися два-три дні, і все. Але ми його ні в кого не крали, бо він лежав на землі. Потім ми хотіли повернути його туди, де знайшли, але не змогли пригадати місця, тому прив’язали його на березі до одного стовпця.

— Стовпця?

— На причалі, — пояснив хлопець. — Як мінімум, ми його повернули... комусь повернули.

— Ви зможете показати це місце?

Дівчина кивнула.

— Їдете цією дорогою, на першому повороті, який веде до головної дороги, треба повернути до озера, і коли виїдете на берег, причал буде десь за сто метрів праворуч або ліворуч, я вже точно не пам’ятаю.

— Покажеш моїй колезі, добре?

Дівчина подивилася на Тіну, ніби вперше її побачила.

— Але туди зараз не проїдеш машиною.

— Ми перейдемося пішки, — сказала Тіна і вказала на двері. — Будь ласка...

Тарас і двійко інших сиділи в тиші. Він на них спокійно дивився і чекав. Недовго.

— Нас підозрюють? — запитала дівчина.

— Ви маєте на увазі в чомусь іншому, крім нападу на поліцейського, вживання наркотиків і викрадення човна?

Обоє здригнулися.

— А хіба ви не сказали...

— Що?

— Що ви заплющите на це очі?

Дівчина показала рукою на стіл.

— Сказав, — відповів Тарас. — І дотримаю свого слова, якщо ви мені трохи допоможете.

Вони обоє слухняно нахилилися до нього.

— Дівчину вашого віку, ймовірно, не місцеву, тиждень тому, коли ви вже тут забавлялися, хтось жорстоко вбив. Включіть голову і розкажіть мені щось... Що-небудь.

— Що? — запитала дівчина.

— Що-небудь, — відповів Тарас і подивився на чоловіка.

— Що? — видушив той у відповідь на погляд.

— Дівчина була досить приваблива. Чоловіки таких запам’ятовують. Розкажи мені про десять дівчат, яких ти цього тижня зауважив поблизу — в готелі, на лижах, де-небудь...

Молодик стенув плечами.

— Не знаю... Я бачив групу англійок на Воґелі.

Тарас йому кивнув.

— Я їх запам’ятав, бо мені здалося, ніби вони вперше стоять на лижах.

Тарас кивав.

— Я пам’ятаю офіціантку в готелі...

— Високу фарбовану блондинку?

— Так, її.

Тарас уже мав її в записнику.

Хлопець стенув плечима.

— Не знаю, ми тут... ну, як сказати... в цій дірі, і, крім того...

Тарас кивнув, так, вони приїхали парами.

— А ти? — обернувся він до дівчини.

— Я?

— Ага.

— Я не дуже розглядаю жінок... Ну, не знаю, тут і так нікого нема. На лижах я теж зауважила тих англійок, офіціантку я не пам’ятаю, в готелі ще були якісь малі шмаркачки. Ти пам’ятаєш, ми ще їх жартома назвали...

— Тюльками, — сказав чоловік.

— І... більше нікого...

— А привиди рахуються? — запитав хлопець.

— Привиди?

— Так, три-чотири дні тому ми після обіду їздили в Блед, бо хотіли на Новий рік запустити ракети або петарди, і коли поверталися, а було вже темно, за якийсь кілометр перед озером мало не переїхали жінку, яка прогулювалася вздовж дороги. Вона була в темному пальті і нічим навіть не присвічувала.

— А вам що, їх забракло?

— Чого?

— Петард.

— А, ні. Тілен, той, що в машині, забув їх у Любляні, і ми мусили поїхати по нові у Блед, і коли не знайшли петард у Бледі, поїхали до Радовлиці.

Тарас кивнув.

— Отож та жінка? З нею був собака?

— Так, здається, справді був.

— Маленький, з великою головою?

— Не знаю, його на землі майже не було видно.

— Човен на місці, — сказала Тіна. — Прив’язаний перед садибою.

— Я ж так і казала, але ми взяли його не там.

— Добре, — сказав Тарас, підводячись зі свого крісла. — Дуже вам дякуємо за ваш час. Перш ніж ми поїдемо, я хочу вас попросити віддати мені петарди, які у вас залишились. А щодо човна — ось тут номер телефону його власників...

Тарас видер із записника аркуш і поклав його на стіл.

— Я їм завтра зателефоную і розповім, що сталося. Сподіваюсь, що вони доти вже все знатимуть.

Тарас відчинив дверцята автомобіля і поклав між двома передніми сидіннями коробку з петардами. Потім обернувся до заднього сидіння.

— Ти мені за це заплатиш, підарасе, — сказав хлопець у наручниках, напевно, Тілен.

Тіна сіла на переднє сидіння і подивилась на Тараса.

— Ти і твоя курва. Коли ви потрапите в руки моєму татові, ваші голови полетять, я вам гарантую.

Тарас, відкриваючи дверцята машини, збирався його відпустити. Інспектор не був настільки дурним, щоб ускладнювати собі роботу через розбещеного ідіота, і навіть тепер, коли на нього і Тіну летіла купа лайки, він хотів усе ж зняти наручники, викинути його на сніг і поїхати геть.

— А ти знаєш, хто я такий? Ти, гівнюк поліцейський, знаєш, яке в мене прізвище?

Тарас сів за кермо, завів машину, розвернувся і виїхав з подвір’я.

— Ти ще пожалкуєш, дуже пожалкуєш... — верещав хлопець і, коли Тарас не озвався, почав копати ногами по Тарасовому сидінні.

Тарас проїхав двісті метрів і зупинився за першим поворотом. Вийшов із машини, відчинив задні двері і витягнув хлопця в наручниках, який вигукував щось на кшталт «Рятуйте, поліція мене вбиває...», кинув його перед машиною на землю, притиснув коліном спину і засунув голову у сніг.

Крик перейшов у бурмотіння, а тоді в хапання повітря і дике борсання.

— Ти хворий! — кричав тип, коли Тарас дав йому вдихнути. — Ти, ти...

Він не закінчив речення, бо голова знову глибоко занурилась у сніг. Цього разу Тарас не відпускав довше.

Тепер хлопець не кричав. Коли Тарас дозволив йому ­підвес­ти голову, він хапав ротом повітря і пробував перевернутись, але марно — Тарас не дав. Інспектор рахував його похапливі вдихи, спроби наповнити повітрям легені, і коли нарахував п’ять, знову засунув голову в сніг.

— Тарасе, — озвалася Тіна.

Лічив подумки. Раз, два...

— Тарасе!

...сім, вісім...

— Тарасе!

Схопила його за руку.

...дев’ять, десять.

Тарас підвівся і ступив крок назад. Тіло під ним смикнуло головою і звело її над снігом, потім перевернулося на бік. З рота текла слина, перемішана з блювотинням. Тарас підійшов, нагнувся і зняв наручники. Відніс їх у багажник і вернувся на місце перед автомобілем, де хлопець пробував звестися на ноги.

— З тебе досить? — запитав Тарас.

Той устав на коліна і витріщився на Тараса.

— Ти обісцявся.

Коли вони від’їхали, тип далі стояв на колінах і дивився услід автомобілю.

— Нагадай мені, будь ласка, — озвалася Тіна, коли вони доїхали до траси, — не сперечатися з тобою, якщо мені цього захочеться, добре?

Вони навідалися до всіх інших садиб в Уканці, але на місці нікого не було. Всі будинки були зачинені. Тіна весь час мовчала.

«Ну от, маєш свою пісочницю», — подумав Тарас.