Озеро

Розділ 23

Тарасові було страшно заходити у приміщення. Він не боявся мертвих, та безмежно співчував стражданням живих. У дитинстві сімʼя, яка дбала про нього, відвезла його до тітки (вона не була його тіткою, її просто так називали), яка мала інсульт. Стара лежала на ліжку і могла лише нечутно ворушити губами. Йому здавалося, що вона благає його широко розплющеними очима, повними німого жаху, як у людини, котра жадає, щоб усе нарешті закінчилося. Він не міг знати, чи відвідувачі приносять їй полегшення, чи люди, які рухаються й розмовляють, не вганяють її у ще більшу безнадію. «Благаю, почуй мене...» — читав він по її губах, і, хоча минуло сорок років, та жінка дотепер стояла йому перед очима.

Якби там лежало тіло Прелца, Тарас мусив би дуже постаратись, аби натягнути на обличчя маску співчуття і жалю. Ставлення інспектора до Прелца не було пов’язано з минулим Аленки, навіть якщо між лікарем і його дружиною щось було. Прелц просто не належав до кола людей, без яких Тарас не міг жити. До того кола належали лише три особи. Тих трьох Тарас би оплакував, а Прелца — ні. Прелц не був членом його групи, не висів на тому кінці мотузки на скелі, не був у палатці, яку при мінус тридцяти з усіх боків шарпав ураган, погрожуючи скинути у Калі Гандакі, на п’ять тисяч метрів нижче.

Відчинивши двері, Тарас побачив дружину Прелца. Карін, якщо правильно запам’ятав. Він тихо ввійшов, зачинив за собою двері і ледь чутно кашлянув. Жінка обернулася й усміхнулася — спробувала всміхнутися. Від сліз під її очима розповзлася туш, і обличчя нагадувало гротескну маску. Тарас усміхнувся у відповідь, підступив ближче і помітив, що Карін обома руками вхопилася за руку чоловіка, мляву й нерухому, як у сонної людини. Ні, не таку, як у покійника. Жінка поклала руку на ліжко, підвелась і обняла Тараса. Інспектор погладив її по спині; навіть якщо зважити на всі обставини, йому було ніяково, адже його обіймала жінка, яку він бачив лише раз.

Кинувши погляд через плече жінки, він побачив обличчя Прелца, яке настільки відрізнялося від того, яке Тарас бачив востаннє, що він майже не впізнав лікаря. Колишній Прелц був засмаглим життєрадісним старим плейбоєм зі світло-сивим, майже білим і, як на його вік, навдивовижу густим волоссям. Зараз же в ліжку лежало посіріле тіло, з якого, здавалося, витекла вся кров, перехід між обличчям і посивілим волоссям був майже непомітний. Буйна колись шевелюра потухла і лежала зімʼятими прилиплими до чола пасмами. А найгірше було те, що посередині обличчя, яке б пасувало мерцеві, світилася пара очей, живих, як і раніше, але тепер вони горіли, закуті у мертве тіло. Ті очі зустрілися з Тарасовими, поки він плескав Карін по спині і слухав ридання:

— Ти бачиш, Тарасе, ти бачиш?

Безперервно, одне й те саме.

— Ти бачиш, ти бачиш?..

Коли жінка нарешті його відпустила й осіла на стілець, Тарас продовжував стояти і раптом зрозумів, що краще вона б його не відпускала. Стоячи біля ліжка, він не знав, що робити. Коли він дивився на Прелцове обличчя, то стрічався з тими страхітливими очима, коли ж відводив погляд, йому ставало соромно.

— Наскільки все погано? — запитав інспектор й отримав у відповідь нові схлипування.

— Дурне запитання, так, бачу...

Карін взяла з приліжкового столика пачку паперових хустинок, витягнула одну й витерла очі, розмазавши макіяж іще більше. Тарас не знав, казати про це чи ні.

— Лікарі не знають, — обізвалася Карін, — поки що не можуть нічого сказати, ще зарано. Не знають або не хочуть сказати. Це ж лікарі.

Тарас уже взяв себе в руки і тепер дивився у вічі чоловікові на ліжку. Прелц не міг кліпати — Тарас так подумав, бо очі хворого були постійно розплющені, а на столику біля ліжка стояла баночка з піпеткою, про яку Карін, напевно, забула.

— А ця піпетка, це щоб?..

— Так, так... — жінка дбайливо зволожила очні яблука.

Прелц не моргнув.

— Це так несправедливо, — скаржилася Карін, — це так несправедливо... Я чекала сорок років... усе життя, щоб... і це несправедливо... чому так... усе життя...

У палаті стояла задуха. Запах ліків змішувався із запахом людських виділень — поту, сечі. Єдине вікно було серед зими, звичайно, зачинено.

— Аленка обіцяла прийти, — обізвався Тарас, коли жінка замовкла. — Не знаю, чому її досі нема. Ми мали прийти разом, але вона мусила зайнятися клінікою після того, як... ну, ти розумієш...

Тарас замовк, Карін теж мовчала. Інспектор стояв біля ліжка і дивився нерухомому Прелцу в очі, які так само нерухомо дивилися в його. Кілька днів тому вони сиділи на терасі, Прелц курив траву, розповідав про свої постільні подвиги і був живим. Він ходив, бігав, розмовляв, сам підтирався... Пив вино, яке Тарас не міг пити. А тепер нічого з цього робити не може. І Тарасові не був потрібен лікар, аби пояснити, що так і залишиться. Чи здатен він думати? Може, Прелц цієї миті дивиться на нього і жахається, бо читає у нього на обличчі, наскільки все безнадійно? Чи може думати про таке людина, яка не контролює повіки? А може, він сподівається, що Тарас, ніби в якомусь фільмі, витягне з внутрішньої кишені куртки свою службову «беретту» і випустить милосердну кулю в лоб?

Карін сиділа, тримаючи в обох долонях руку чоловіка, і час від часу закапувала йому в очі рідину, час тягнувся, і коли Аленка нарешті ввійшла в палату, Тарас був виснажений, ніби... Направду, він навіть не знав, з чим порівняти.

Жінки обнялися, й абсолютно так само повторилися сльози й ридання. Тарас мимоволі подумав, чи її жаль часом не награний, та відразу ж спохопився і засоромився через такі думки. Аленка розплакалася відразу, як обійняла Карін, неперервний потік сліз лився по обличчю і скапував на підлогу. Якою безрадісною і тяжкою не була б зустріч обох подруг, Тарас зміг передихнути. Як головний актор у виставі, який на секунду отримує перепочинок перед наступною сценою — у тіні на краю сцени, поки світло рефлектора вихоплює не його, а когось іншого, того, хто грає другорядну роль. А тоді він подивився на Прелца і пересмикнувся.

Його очі... Його очі дивилися прямо на Тараса, здавалось, у цей погляд було вкладено надлюдські зусилля. На його чолі з’явилися дрібні краплини поту, застигла поверхня шкіри напружилася, наче мʼязи, сховані під нею, шукали звʼязок із мозком і щоразу капітулювали перед тим, як його налагодити. Тарас нахилився над хворим, поки Карін хлипала, а Аленка плескала її по плечах і спині, примовляючи:

— Все буде добре, Карін, от побачиш...

Аленка видобула зі своєї сумочки хустинки і промокала сльози на обличчі зламаної жінки, хоча їй самій було ой як нелегко.

Тарас взяв мляву руку, погладив її...

— Ну, що, друже, — мовив ніжно і тихо, звертаючись лише до Прелца, якби той міг чути, і нахилився, ніби сподіваючись, що той відповість пошепки.

— Ґлллххх... — вилетіло з губ Прелца, і Тарас рефлекторно відсахнувся.

— Ви чули? — запитав він, хоча питання було зайвим.

Карін поквапилася повз Тараса, відштовхнула його, обняла чоловіка за шию і притиснула до себе.

— Райко! Що ти сказав? Що ти сказав?

Жінка обіймала його так міцно і так сильно трусила його головою, що Тарас злякався, щоб вона не заподіяла чогось хворому: вона ніби збиралася витрусити з нього слова.

— Кажи, кажи... — повторювала вона, мов непритомна, і Тарас ледь поплескав її по плечі.

— Карін, спокійно, спокійно...

Аленка стояла позаду. Тепер це була не надломлена подруга, а лікарка. Тарас уже бачив це несподіване перевтілення, і найкраще в ньому було те, що ота раніша Аленка нікуди не дівалася, залишаючись так само щирою. Вона махнула головою, відкликаючи Тараса вбік.

— Що сталося?

— Він щось сказав. Спробував сказати.

— Ти впевнений?

Тарас кивнув.

— Я йду по лікаря, — вирішила Аленка, даючи пальцем і губами знак пильнувати за Карін.

Та це виявилося необов’язковим. Коли Аленка вийшла, а Тарас обернувся до ліжка, Карін спокійно сиділа і тримала чоловікову руку у своїх долонях, як і тоді, коли інспектор уві­йшов у палату. Прелц лежав нерухомо, лице його було непорушним. Він хотів щось сказати... але дротики не зʼєдналися.

— Як він? — запитала Аленка, коли Балажич повернувся з палати.

Балажич похитав головою. Товстун Балажич, за чиєю дружиною, єдиною, не впадав Прелц, якщо вірити його словам. Коли Аленка привела Балажича в палату, лікар бадьоро кивнув Тарасові, і якби чоловікові довелося вибирати наймилішого лікаря на тій новорічній забаві, він би вибрав саме Балажича.

— Мілане, скажи щось, — попросила Аленка. — Ти вчився сім років не для того, щоб хитати головою.

Балажич зітхнув і заговорив, прикриваючись латинськими термінами. Тарас не зрозумів і половини, однак здогадувався, що лікар не каже нічого доброго.

— Інтрацеребральний крововилив... — перелічував він, — ...гіпертензія... аневризма... таламус... васкулярна вада... — чи щось схоже, — ...васкулярна фістула...

Балажич утомився, виголошуючи діагноз, і він, і Аленка мали змучений вигляд. Якийсь час вони мовчали, а тоді Балажич обізвався, дивлячись на Тараса:

— Я не знаю, що він хотів сказати, але ви були останньою людиною, яка чула його голос.

— Він не зможе говорити чи...

— Прелц мертвий, — пояснила Аленка. — Сьогодні, завтра, через рік...

Вона знову заплакала.

Балажич кивав головою і зітхав.

— Це швидше станеться завтра, а не через рік. І якщо чесно, коли б мені довелося зазнати чогось подібного, я просив би тільки, щоб це швидше закінчилося. Того, що сталося з бідолашним Райком, я б нікому не побажав.

Балажич поплескав Аленку по спині, потиснув Тарасові руку і рушив коридором. Через кілька кроків обернувся і мовив:

— Інспекторе, я знаю, що зараз не час, та все ж... Ви вже знайшли вбивцю тієї жінки?

— Ні, — відповів Тарас.

— Нехай щастить.

Аленка і Тарас опустилися на крісла, і кілька секунд по тому, як затихли кроки лікаря, було чути лише хлипання жінки. Тарас почекав, поки дружина заспокоїться, і простягнув їй хустинку.

— Під очима чорно.

Аленка з вдячністю взяла її і як змогла, так витерла косметику.

— Наш відпочинок, ми мусимо... — заговорила жінка.

— Все гаразд, я розумію, — сказав Тарас.

— Ні, ми нічого не відмінимо. Ми цього року поїдемо, хай навіть світ завалиться. Ми його просто скоротимо, добре?

Тарас кивнув. Хоча б так.

— А ти знаєш, де це сталося? — запитав він.

— Мабуть, на роботі. В кабінеті чи де... не знаю.

— Я не зрозумів, що сказав Балажич. Чому з ним стався інсульт?

Аленка зітхнула, вона вже взяла себе в руки.

— Ніхто не знає. Тріснула судина. Чому? Тисяча причин.

Жінка підвелась і подивилася на нього.

— Ходімо, попрощаємося з Карін?