Озеро

Розділ 6

При вході до медичного факультету, на третьому поверсі якого містився Інститут судової медицини, сидів охоронець, якому випало чергувати на Новий рік. Із відчуттям легкої симпатії до людини, яка вступила в ту саму собачу бомбу, Тарас постукав у зачинене віконечко. Чоловік за склом розмовляв по телефону, обернувшись спиною до можливих, але в новорічний день нежданих відвідувачів. Охоронець не відреагував. Тарас постукав іще раз, трохи гучніше. Чоловік ледь розвернувся на своєму стільці, рівно настільки, щоб інспектор розпізнав студента, який, мабуть, заміняв постійного працівника, показав на мобільний у руці і відразу ж усміхнувся. Та усмішка, правда, призначалася не Тарасові, а мобільнику, тобто телефонному співрозмовникові. Потім хлопчина знову крутнувся на своєму стільці, обернувшись до Тараса спиною. Тарас підійшов до дверей будки й спокійно, обережно, але рішуче вийняв мобілку з рук чергового. Вираз на його обличчі вже був не таким привітним.

— Професор Цвілак? Де?

Студент здивовано глипав на Тараса, не знаючи, як повес­тися. У його погляді інспектор прочитав підлітковий протест, який, однак не толерував, навіть коли йшлося про його дочок, а тим паче про дорослого на вигляд чоловіка.

— Цвілак. Нагорі? Унизу?

— Унизу... — швидко відповів студент, чи хто він там був, і тим самим уникнув... ну, того, що могло статися.

— Дякую.

Тарас обернувся і спустився у підвал, хоча правильніше було б назвати його цокольним поверхом, де стояли холодильні камери — фіксовані й переносні. Там був іще один холодильник — велика темна скриня, яка вже з першого погляду наганяла страх і призначалася для «насипного вантажу»: решток тіл, постраждалих у сильних аваріях, вибухах і тому подібному. В холодильному залі з одного боку був відкритий заїзд для транспорту, темно-синіх бусиків, які доставляли тіла, а з іншого боку — вихід у коридор, точніше, коридор перетинав холодильну і вів у наступне, не менш моторошне приміщення — секційну. В коридорі між холодильною і секційною Тарас помітив кількох людей, а за скляною стіною надворі курили двоє чоловіків. Серед тих, хто був у коридорі, інспектор упізнав голову Інституту д-ра Цвілака, Шпаровця, теж з Інституту, й одного знайомого молодика, рентгенолога з Клінічного центру, чийого імені не пригадував; там були також фотографиня Хатлак, секретарка Майда і ще один молодший чоловік, якого Тарас не знав. Навіть менш посвячені впізнали б у всіх цих людях членів групи, які прийшли на розтин і, вочевидь, іще когось чекають. Цвілак неспокійно переминався з ноги на ногу.

— Добрий день, — озвався Тарас, — що нового?

Ніхто не відповів, Цвілак іще раз переступив з ноги на ногу. Цієї миті відчинилися двері в секційну, звідти вийшов Марн, штовхаючи перед собою візочок з обладнанням, і кивнув Тарасові:

— Ми закінчили. Вона ваша.

За його спиною Тарас на секунду побачив стіл, на якому лежав труп, голий жіночий труп, ноги були повернені у його бік, а там, де мала би бути голова, зяяла неприродна порожнеча. Хоча двері до секційної відчинилися лише на кілька секунд, звідти відразу потягнуло знайомим запахом гнилизни.

— Чорт, Тарасе, де тебе носить? — кинув Цвілак, і перш ніж Тарас встиг запитати, що означає «чорт, де тебе носить», озвався хлопець, який стояв біля голови Інституту.

— Я тут новенький, — почав він, — і знаю, що ще мушу навчитися маневрувати між тим, що пишеться на папері, і тим, як усе, так би мовити, відбувається насправді, та хіба це не занадто, навіть з огляду на Новий рік?

Він не був схожий на останнього паскуду і мав набратися сміливості, аби перед усіма зробити закид старшому криміналістові. Він, правда міг бути ідіотом, але на такого теж не скидався.

— А ви?.. — запитав Тарас, дивлячись хлопцеві спокійно у вічі, поки той не знітився і не став шукати очима підтримки в інших, які, проте, не збиралися приходити йому на поміч. Їх, як і Тараса, викликали несподівано, і молодик отримав від колег лише погляд, який говорив: «Розберіться між собою, і то вже, щоб швидко закінчити й забратися звідси».

— Мар’ян Долес, — нарешті витиснув він, — слідчий суддя у цій справі; мушу сказати, що така поведінка... я ще раз по­вторюю, я не хочу дозволяти собі зайве... але така поведінка неприпустима...

Інспектор, хоча й не був із ним знайомий, уже з першого речення зрозумів, хто це. Правду кажучи, навіть раніше. Під час розслідування злочинів, які належали до компетенції Тараса, слідчі судді мусили бути присутні і він мав спів­працювати з тими, хто вів процес на папері, відповідав за проведення огляду з місця події, пильнував за дотриманням процедур, хоча зазвичай їхня робота зводилася до того, щоб стежити за роботою криміналістів і судмедкспертів. Якщо вони були присутні на місці події, проведений спеціалістами огляд мав юридичну вагу в суді. І коли з’являлися надто активні хлопці, які свої обов’язки брали близько до серця й лише заважали поліції, їм треба було, як казав колись Брайц, дати доброго копняка.

— Дивіться, надворі перше січня, я збирався піти з дочками, яких рідко бачу, на прогулянку містом, і я це зроблю. У нас мало часу. Хтось може мені в двох словах розповісти, в чому справа, бо інакше я забираюся звідси?

Тарас витягнув з кишені телефон.

— Правду кажучи, я вже спізнююся!

— Це ви інспектор, який веде справу, пов’язану з отим на столі, чи ні?

Молодий слідчий суддя верещав, аж розчервонівся, всі інші, від Цвілака до секретарки, втупились у підлогу.

— Ні, — відповів Тарас.

— Що?

Він іще раз повторив своє «що?», дивлячись на інших, які й далі розглядали підлогу й стіни, і Тарас бачив, що, попри всю їхню вдавану байдужість, вони йому не вірять.

— О’кей, у мене сьогодні вихідний. Учора, коли я повертався з Воґеля, з лиж, я натрапив на поліційний патруль: два хлопчаки, в яких на плечах по зірочці, виявили цю жінку, і я їм допоміг. Це все.

— Все? А хіба не ви наказали витягнути тіло з води, не ви розмовляли зі свідком, який знайшов тіло, не ви наказали його відпустити, не ваше ім’я стоїть на протоколі?.. І це все? Коли ми туди приїхали, місце не охоронялося належним чином... З нами навіть судмедексперта не було, бо підозрювалося утоплення. Нам ніхто не повідомив, що труп без голови!

— Не повідомив?

Тарас зітхнув і усміхнувся. Якщо він колись вирішить спровадити когось на той світ, він це зробить у надвечір’я Нового року.

— Мабуть, сталась якась помилка. Не знаю, як і чому, але якщо коротко, то було так: я вертався з Воґеля, зупинився, бо дорогу перегородила поліцейська машина, і підійшов до поліцейських, які виявили труп у воді. Я допоміг цей труп витягнути і зробити все, що можна було на той момент. І за Бохинь відповідає поліційне управління в Крані, а не ми.

Цвілак кивнув головою. Тарас вказав на двері до секційної за спиною слідчого судді.

— Тоді я справді поговорив із дівчиною, яка мала щастя знайти тіло, і порадив поліцейським відпустити її додому, точніше, ми з дружиною самі її відвезли. Це не моя справа. До того ж я чітко пояснив поліцейським з Краня, що жінка померла неприродною смертю. І тому вона тут.

Тарас, звісно ж, не сказав, що він допоміг поліцейським за те, щоб йому натягнули ланцюги на колеса. Запанувала неприємна тиша, тоді очі присутніх поповзли вгору і вперлися у слідчого суддю, який почервонів іще більше.

— Ну що, що? Коли нас викликали, нам сказали, що криміналіст на місці і що справу передано в управління поліції в Любляні. Ми з лікарем поїхали туди, а ті двоє поліцейських сказали, що криміналіст усе зробив і поїхав геть.

— Вони так сказали?

— Ну... Сказали, що ви там були.

— Дозвольте, — втрутився Цвілак. — Тарас, слідчий суддя і всі решта розвернулися до нього. — Там у нас тіло, напрочуд свіже, як на таке, що тиждень пролежало у воді, і все одно запах від нього не найприємніший. Та гірше те, що за стінами — народ, який от-от прокинеться і дізнається, що в поліції й Інституті рік почався з повного бардаку. Тож я пропоную вже і негайно зробити нашу частину роботи і поводитися так, ніби нічого не сталося, ніби ми про все домовились, а ви потім собі удвох сядете і любесенько все обговорите. Мені до пенсії лишилося кілька місяців, мені нічого не буде, а вам іще не так скоро.

Цвілак подивився на слідчого суддю, Долеса, якщо Тарас правильно запам’ятав. Той знову почервонів. Тарас зачекав трохи, а тоді заперечно похитав головою.

— Цвілаку, це не моя справа. Якщо я зараз увійду, мені її з горба не скине навіть Бог, а я не хочу її брати.

— Чому ти не хочеш її брати? — здивувався Цвілак.

Тарас знову похитав головою.

— Бо не хочу.

Що він мав сказати? Що пообіцяв Аленці тиждень лиж в Австрії, і що дотепер йому вдавалося щасливо уникати такого відпочинку, і коли його зараз призначать на це розслідування, Аленка ніколи не повірить, що він не сам це влаштував?

— А ти не хочеш піти з нами лише для того, щоб ми весь перший день Нового року не чекали, поки знайдуть когось, хто б підписав клятий протокол? Тобі нас анітрохи не шкода?

Цвілак показав на присутніх рукою, і Тарас хочеш — не хочеш провів її поглядом. Самі кислі обличчя.

Він зітхнув, видобув з кишені телефон і рушив з холодильної до скляних дверей, які відчинились автоматично, кивнув курцям і перевірив, чи на його телефоні з’явилися рисочки, що означали появу сигналу. Коли повернувся, група далі стояла перед зачиненими дверима секційної. Тарас подав руку Долесові.

— Тарас Бірса, старший інспектор управління поліції в Любляні... Коли на роботі.

Долес вдячно потиснув його руку й усміхнувся.

— Тепер мені здається, що це мій прокол... хоча з Краня доповіли, що криміналіст на місці, й попросили, щоб ми взяли цю справу, бо в них роботи по горло через ДТП...

Через годину Тарас і Цвілак сиділи у кабінеті патолого­анатома на четвертому поверсі медичного факультету і пили каву з автомата. Цвілак видавався втомленим.

— Я застарий для такої фігні, Тарасе, розумієш?

— Ти ж через це і йдеш на пенсію, хіба ні?

Цвілак нахмурився.

— Я сподівався, що ти скажеш: «Ніхто не може бути застарим для такої справи».

Колега подивився на Тараса, а тоді перевів погляд кудись за вікно свого кабінету.

— Ні, повір. З роками... Розумієш, спочатку тобі здається, що ти витягнеш. Працюєш, працюєш, а тоді виявляється, що до певних речей ти не готовий. Тоді твій світ перевертається з ніг на голову, ходиш сам не свій. З часом стає не так страшно, бо вже всякого надивився. Вмиваєш руки, зачиняєш кабінет, ідеш додому, кажеш собі: «Зараз я поїм, вип’ю склянку вина, а ввечері стягну з жінки труси»... і зовсім не згадуєш про те, що розрізав двадцятирічне дівча від шиї до симфізу, тобто до лобка. Працюєш наче робот, тобто уявляєш собі, ніби працюєш як робот. Ти бачив оте сьогодні? Виголений пах, вона їхала до когось на побачення, а тоді хтось відрізав їй голову. Курва...

Цвілак висунув шухляду робочого столу і видобув звідти пляшку.

— У тебе нема з цим проблем?

— Ні.

Цвілак потримав пляшку перед очима.

— Віскі. Ірландське, воно ніби трохи краще, трохи м’якше, ніж шотландське.

— «Bushmills». Два чи три роки тому ми там були з Аленкою.

Спочатку була екскурсія узбережжям, де стоять оті знамениті восьмикутні природні колони, а потім їх відвезли до винокурні на лекцію про ангельську частку[5]. Там вони придбали пляшку особливої суміші, з чорною наліпкою, хоча Тарас знав, що навіть не куштуватиме її. Все, що треба знати про те, як Тарас і Аленка не дозволяють собі нічого у житті.

— Серед патологоанатомів купа алкоголіків. Ти знав Брезника?

Тарас кивнув.

— У нього була звичка охолоджувати напої в камерах разом із трупами. А коли пив, пригощав присутніх. «Скуш­туєш гнилятинки?» — запитував. Прикрий був чоловік. Він уже давно відійшов, доконала його гнилятинка. Я іще живий, але тільки тому, що не пив. На роботі — ні, вдома перед восьмою — теж ні, жодного алкоголю. Лише завдяки цим правилам я не спився. Цю пляшку мені подарували на мої п’ятдесят, зараз мені п’ятдесят шість, а я її навіть не відкоркував. Завжди відкладав до якоїсь гарної святкової нагоди...

Цвілак відкрутив корок.

— Тепер мені до пенсії лишилося півроку, і бодай стану алкоголіком за тих шість місяців, тож... Окрім того, святкова нагода завжди була поруч, я просто її не помічав. Я живий, а вона — вже ні. Як і всі мої клієнти... Земля їм пухом. Якщо це не привід для святкування... Ну от, а склянок у мене нема.

Цвілак ковтнув з пляшки.

— Ти далі не п’єш?

Тарас кивнув головою.

— Далі алергія?

— Востаннє, коли пив, була реакція.

Цвілак запитально глянув на колегу.

— П’ять років тому. Одна склянка.

— І не пробував відтоді? Може, минулося?

— Останній раз мені було дуже погано. Звідси близько до станції швидкої, але хіба то радість — пити з думкою про можливі наслідки? Я вже відвик від питва.

Цвілак іще раз перехилив пляшку, зробив ковток, облизав губи і поставив її на стіл.

— А ти пив би, коли б міг?

— Якби мене не підводив шлунок чи якби алкоголь не був шкідливим?

— І те, й інше.

— Тоді я б не просихав.

Цвілак засміявся, подивився на пляшку, закрутив корок і поставив її назад у шухляду.

— Ні, Тарасе, тільки не ти... П’ятнадцять років чекати на ось це? Пхе-е...

Кілька митей вони просиділи у тиші, Цвілак провів руками по своєму сивому волоссі.

— І чим ти заміняєш?

— Чому я маю щось заміняти?

— Бо так, — сказав Цвілак. — Ніхто не годен витримати життя таким, як воно є. Може, ти щось куриш? Як теперішні підлітки.

— Ти вже другий, хто мене про це запитав за два дні. Ні, я не курю.

— То що?

— Нічого.

Цвілак покрутив головою, мовляв, не вірю, аніскілечки.

— Ну, о’кей, я бігаю, займаюся спортом і все таке.

— Це допомагає?

Тарас стенув плечима.

— Ти не полюєш?

— Полюю... де?

— На дівчат?

Тарас засміявся. Цвілак похитав головою, відсунув шухляду, знову видобув пляшку і відкрутив корок.

— Ти ніколи не був говірким, правда? Я вивчив тебе за всі ці роки. Я ж бачив, що тебе мучить, я ж не якийсь ідіот, і я теж не з Любляни.

— Це ти до чого?

Цвілак усміхнувся.

— Ти працюєш і намагаєшся доскочити до тих, які відпочивають на таткових дачах у Тренті і на мамусиних у Порторожі. Ти все життя на роботі розбираєшся з покидьками і нічого не отримуєш навзамін, а вони катаються на лижах в Австрії. І не кажи мені, що це не достатня причина для поганого гумору.

— Ну, зараз я маю все, — сказав Тарас, — і за тиждень ми з Аленкою їдемо на лижі. Вгадай, куди.

— Але травми вже завдано, хіба ні?

— Бад-Кляйн... — він мусив повторити оте «Кляйн», щоб змогти повністю вимовити назву Кляйнкірхгайм. — Апартаменти, вісімсот євро за чотири дні, джакузі і краєвид на трасу.

— Ти й без мене все знаєш.

Тарас усміхнувся. Що він може відповісти? Що Цвілак і має рацію, і не має її? Що в нього був би інший настрій, навіть коли б ті двадцять років не були такими, якими їх описав Цвілак?

— Не в тому справа, — нарешті озвався інспектор.

— Я тобі це кажу, бо маю тебе за товариша, хоча ми й не бачимося часто... Ти стаєш мовчазним, тож вибач, що набридаю.

— Люди міняються.

— Ні, — пробурмотів Цвілак, який зібрався відпити ковток віскі і сперечатися водночас. — Не міняються. — Він ­за­хлинувся і закашлявся. — Ми не міняємося, просто стаємо прикрішими.

Поставивши склянку на стіл, він подивився співрозмовникові у вічі.

— Що робитимемо, Тарасе?

— Це не моя справа. Навіть якби я й захотів її взяти, вона моєю не стане. Завтра, коли всі прокинуться після новорічних забав, справу заберуть федерали, бо в кранському управлінні забагато роботи і замало людей, бо в нашу компетенцію не входить розслідувати вбивства, скоєні північніше від району Медводи, бо не щодня на стіл потрапляють обезголовлені трупи.

Цвілак продовжував, ніби нічого й не чув:

— Хто здатний відрізати голову молодій жінці, дівчині?

Лікар подивився на пляшку.

— Вона була живою в той момент?

Цвілак заперечно похитав головою, взяв пляшку, а тоді поставив її назад на стіл.

— Ні, вона не кривавила, серце зупинилося ще до того.

— Ти не знаєш причину смерті?

Цвілак знову похитав головою.

— Я віддав тканини на гістологію, але, здається, тут запитань не буде. Кров і часточку м’яза відправив на аналіз ДНК, результати отримає твоя група, тож зможете пошукати в базах. Усі інші сліди, як ти й сам здогадуєшся, змила вода.

— А знаряддя вбивства?

Цвілак, удавши подив, глянув на інспектора, а тоді на пляшку, що наче запрошувала скуштувати її вміст.

— Певно, тра охолодити. Таке тепле заливати в себе — то велика шкода.

Тарас усміхнувся. Цвілак останні сорок п’ять років прожив у Любляні, та окремі словечки з горянської говірки, які проскакували то тут, то там, викривали його походження. Такі, як оте «тра» й інші.

— Чому ти смієшся? — запитав Цвілак.

Йому бракуватиме цього лікаря, коли той піде з Інституту. Спочатку Пенца, а незабаром Цвілак. Сивочолий пан, чудовий спеціаліст, який у своєму житті і на своєму столі бачив усе, що людина може побачити і чого не мала б. Який завдяки своєму спокою й вихованості надавав справі — розтину мерт­вих людей — сенсу і гідності. І мав почуття гумору.

«В Інститут я потрапив випадково, — якось розповів Цвілак Тарасові. — Я був молодим, працював лікарем у поліклініці в Мостах, де на наші голови полювали чотири відьми. Це були ще часи колективного спеціалізованого органу, і нас посилали то зашивати якісь маленькі рани на руках, то на швидку, одне слово, куди завгодно. А тоді я побачив оголошення д-ра Мільчинського про те, що він шукає асистента в Інститут, і подав заяву. У мене й так жодного шансу, думав я, бо в оголошенні було вказано, що бажано, аби кандидат мав науковий ступінь або хоча б писав наукову роботу. Я, звичайно, нічого такого не робив, та все ж отримав листа — запрошення на співбесіду, і тоді колеги порадили піти, щоб не затинатися зі старим. Отож я приходжу, а старий сидить у кабінеті, курить цигарку і каже: “Ну, колего, розкажіть мені ваш анамнез”. –“Пане Мільчинський, я з селян...” — починаю я, а старий як вигукне: “Чарівно!”

Тож я написав заяву на звільнення за власним бажанням, а Водебова, так було прізвище однієї з тих чотирьох, не хотіла її підписувати, аж поки я не сказав, що переходжу до Мільчинського, тож вона мусила мене звільнити. А Водебову я хоронив за якихось десять років».

З Цвілаком Тарасові було легше заходити в секційну залу, в єдине відоме йому місце, де все, кожна річ, кожен предмет служили тільки своєму основному призначенню. Жодних декоративних штук, нічого, що могло б олюднити квадратне приміщення, трохи більше за лікарський кабінет. Посередині панувала металева раковина для відтоку крові й інших рідин, за допомогою гачків до неї кріпився металевий стіл, який привозили прямо з холодильної камери, і тому тіло на ньому не треба було ні переміщувати, ні піднімати. В усіх інших робочих кабінетах, які Тарас міг пригадати, було щось, якась дрібниця, яку там тримали не тому, що вона була обов’язковою і необхідною: на Тарасовому столі, приміром, стояв подарунок — Картман з «Південного парку», на інших була якась непотрібна прикраса, інструмент, який був лише наполовину інструментом, малюнок, який намалювала чотирирічна дочка, прес-пап’є, яким ніхто не користується, столи бували завалені паперами, поплямлені кавою, як у Тараса, або з масними слідами сандвічів, як у Брайца, або, навпаки, педантично впорядковані, як в Остерця, де кожен папірець мав своє місце, і все ж це було інакше, ніж тутешній металевий порядок. Пенци теж більше немає, і він побував тут на столі, в стерильній залі, де царював Цвілак, як сонце на вершині Евересту. Тут було так само світло і холодно.

Добру годину тому Тарас підійшов до столу, на якому лежав труп без голови, і вперше уважно оглянув його при світлі, яскравішому за кишеньковий ліхтарик. Тіло жінки середнього зросту, на перший погляд без особливих прикмет, стрункої, з маленькими грудьми, виголеним бікіні. Йому знову на мить здалося, що перед ними на столі лежить дівчинка.

— Отож гляньмо, що у нас тут, — сказав Цвілак і приступив ближче до тіла, натягнувши на руки рукавички. — Це ж не твоя справа, тебе не має обходити, як їй відтяли голову.

Тарас терпляче чекав, оглядаючи пляшку. Вигляд віскі йому завжди подобався. Колір пляшки, простенька етикетка, всі історії довкола солоду — singlemalt, doublemalt[6], бродіння в колишніх бочках для коньяку чи портвейну, ангельська частка і все інше... Та коли він скуштував віскі, вся ця історія випарувалася, лишився смак алкоголю і злаків. Спирт як спирт, за яким Тарас у вимушеній абстиненції не сумував.

— Ніж, великий і гострий ніж, судячи з розрізу. Між третім і четвертим хребцем. Гладенько й рішуче, ніякої пацьканини.