Озеро

Розділ 27

— Знайшов, — вигукнув Остерць, який розшукував Вербича у центральному реєстрі населення, старій, але навдивовижу практичній і сучасній системі. Для того, щоб знайти особу, потрібне було лише її імʼя, і якщо після введеного імені система видавала дванадцять Матеїв Вербичів або, що було ймовірнішим, тридцять пʼять Антонів Новаків, треба було вказати рік народження або якісь інші відомі дані; коли поле пошуку звужувалося, система пропонувала всю картину про розшукуваного: всі коли-небудь зареєстровані адреси, діти, куплені або продані автомобілі.

— Матей Вербич, вул. Ґорицька цеста, 12, Айдовщина.

— Айдовщина? Я колись бував там у ресторані, як же ж його... — згадував замріяно Брайц. — А як ми... — Брайц замовк, перехопивши Тарасів погляд.

— Тарасе, ану вгадай: на якій машині їздить наш Вербич? — запитав Остерць і, не чекаючи відповіді, продов­жив: — Автомобіль зі знаками GO U2-17Pі — бінго — «хюндай» 2016 року...

Остерць подивився на Брайца, який уже готував запит на отримання ордера на арешт, і заздрісно додав:

— Непогано для людини на державній роботі. Брайце, а коли ти востаннє купував нове авто?

Через півгодини Тарас паркував службову «шкоду» на стоянці факультету біотехніки, повз який він регулярно бігав, коли виходив на довшу, одинадцятикілометрову пробіжку. Коротший маршрут не пролягав біля факультету, і Тарас докоряв собі, що вже давно тут не бував. Може, сьогодні ввечері, коли підмерзне крупа, яка нападала за день. Або завтра вдень, якщо сьогодні виявиться, що справу закінчено.

Біля будівлі вивісили чорний прапор.

— Ти що, не радієш, що розкрила свій перший злочин? — запитав Тарас Тіну, коли вони йшли містком через річечку Глинщицю, а тоді дорогою, яка вела до входу у круглу будівлю, зведену зі скла і металевих конструкцій.

Тіна похитала головою.

— Мушу зізнатися, що я трохи розчарована.

Тарас запитально глянув на колегу. Дівчина всміхнулася.

— Може, я передивилася серіалів. Я не знаю, чого я очікувала, але в будь-якому разі не звичайного божевільного.

— Нічого не очікуй — і збережеш багато чого в житті.

Тіна засміялась, а з нею і Тарас. Він і сам був радий, що слід вів до божевільного Вербича, а не до Міхелича чи три­дцятирічних скелетів. Так усе простіше. Із самотнім душевнохворим менше клопоту, ніж зі змовою.

Вони показали посвідчення і запитали, як пройти в деканат. Не мусили пояснювати навіщо, бо й так усе було зрозуміло. Тарас спиною відчував цікаві очі, які проводжали його довгим коридором.

Їх зустріла секретарка — жінка віком біля шістдесяти років. Тарас спершу впізнав її голос — коли вона голосно вигукнула «Заходьте» у відповідь на стукіт у двері. Він і їй продемонстрував посвідчення, роздивився кабінет і вказав рукою на столик з двома стільцями у кутку.

— Ми можемо поговорити?

Секретарка підвелася з-за столу і сіла на стілець, не випускаючи інспектора з поля зору.

— Як ви, мабуть, здогадуєтеся, ми тут через убивство професора Хлеба...

Звісно, вона знала про злочин. Прапор перед будівлею, публікації в газеті — вбивство стало головною подією у новинах на телебаченні, яких Тарас, щоправда, не дивився. Старший інспектор не встиг завершити речення, бо жінка розплакалась і ридала безперестанку. Тарас радів, що взяв із собою Тіну — вона витягнула з куртки серветки і простягла секретарці. Тарас чекав, поки жінка заспокоїться, відчуваючи суміш різних емоцій: задоволення, що подібні ситуації затупили його відчуття і по-справжньому йому бувало боляче лише тоді, коли таку звістку мав повідомляти дружині чи, не дай Бог, дітям, а також смуток, ностальгію за тими часами, коли він іще був здатний витирати сльози такій секретарці і співчувати їй. Тепер він просто чекав, поки жінка заспокоїться.

Вона відклала мокрі серветки на стіл і вп’ялася в інспектора ворожим поглядом.

— Я ж вам казала, що це трапиться. Казала. І що ви зробили? Нічого.

Вона знову залилася слізьми, Тарас цього разу не чекав, поки вони закінчаться.

— Кому і що ви казали?

Секретарка вихопила з рук Тіни нову серветку і втерла сльози.

— Після того, як почали надходити перші погрози, я подзвонила в поліцію і все розповіла. Мені сказали прислати листи, і я їх теж надіслала. І коли погрози перестали приходити, я подумала, що поліція все владнала, а виходить — ні.

— Куди ви телефонували? Куди ви переслали повідомлення?

Секретарка підвелася, підійшла до свого столу, сіла за комп’ютер, пошукала в ньому, клацнула мишкою, і через секунду загув принтер. Жінка почекала, поки з нього вилізе папір, взяла його і повернулася до столика.

— Сюди, пане інспекторе, я послала сюди.

Тарас подивився на адресу: «Республіка Словенія, Міністерство внутрішніх справ, вул. Штефанова, Любляна...» Він обернувся до Тіни:

— В Головне поліційне управління, вона послала дані в ГПУ.

Ґорицька цеста — головна дорога, яка тягнеться через Айдовщину в напрямку Італії й, відповідно, Ґориці. За адресою Ґорицька цеста, 12 було зареєстровано фірму з надання геодезичних послуг і гончарну майстерню. Два приміщення містилися на першому поверсі, а на другому поверсі було помешкання Матея Вербича. О другій годині дня на парковці неподалік стояли три службові поліцейські автомобілі, один непримітний бус білого кольору із затемненим склом і, як передбачив Тарас, авта трьох телекомпаній. Репортер національного ТБ фліртував з двома жінками-колегами і чекав, поки шеф поліції, старий знайомий словенських медіа і його приятель (Андрей — так він його називав, аби підкреслити приятельські стосунки), вділить йому трохи уваги. Зрештою, як розповідав він репортеркам, котрих називав дівчатками, саме журналісти зробили голову поліції відомим. Тому, коли той нарешті підійшов до них, журналіст удав образу.

— Андрею, я вже думав, що ти забув про нас, — докірливо мовив журналіст.

Крістан, як і його група, що зібралася біля білого буса, був одягнений в уніформу, мав хелерівський автомат і каску, хоча в цьому не було жодної потреби, бо він і не збирався брати участь в операції, яку мали провести шестеро підготованих поліцейських зі спеціального підрозділу. Для того, що його чекало, було достатньо карантанійської пантери на рукаві чорної уніформи — знака спецпризначенців.

— Робота — насамперед, — мовив Крістан і усміхнувся кудись повз журналіста.

Він знав, як поводитись, і, на відміну від своїх попередників, яких кидало в холодний піт при згадці про камери, обожнював софіти. Не лише через те, що швидко зрозумів, наскільки вони можуть бути помічними у карʼєрі: люди мають обмежену здатність пам’ятати, тому все спрощують. Він десь колись прочитав, що зі ста випадково обраних людей незалежно від частини світу на прохання назвати одного фізика всі сто назвуть Ейнштейна. Половина з них знатиме, що його звати Альберт. Хіба Альберт Ейнштейн — єдиний фізик, який коли-небудь жив на Землі? А Пабло Пікассо — єдиний художник? Йоже Плечник — єдиний словенський архітектор? Звичайно, ні. Він прагнув добитися лише одного: щоб журналісти, які хотіли чого-небудь від поліції, подумали насамперед про нього. Тільки про нього. А вслід за журналістами і ті, хто ухвалював рішення про карʼєру і посади в поліції. Андрей Крістан у сорок чотири роки став наймолодшим генеральним начальником поліції й одним із небагатьох, чиї амбіції були набагато більшими. Для їх задоволення йому була потрібна любов газет і телебачення. І ця любов була, мусив він визнати, взаємною. Начальник любив виступати.

— Хто в нас сьогодні на порядку денному? — запитав журналіст невдоволено, бо Крістан занадто довго жартував з репортерками, а не з ним.

— Матей Вербич, колишній дослідник на факультеті біотехніки, який посварився з деканом і, наскільки нам відомо, вчора ввечері навідався на його дачу в Тренті...

Розповідаючи про події, Крістан розглядав журналісток. Такі молодесенькі; їм уже є двадцять пʼять? — запитувався він. Тепер на зйомки посилали щоразу молодших, і часом йому здавалося, що добирають їх за тим самим принципом, що і власники буфетів своїх офіціанток — за посмішкою і довгими ногами. Він і не скаржився.

— ...одне слово, особа, по яку ми йдемо, — небезпечна і, наскільки нам відомо, має зброю великого калібру. Це означає, що всі, крім спеціального підрозділу, залишатимуться на безпечній відстані, поки злочинець не опиниться в наших руках.

— Та ну, Андрею, ми ж не діти, — втрутився журналіст, повертаючись до юних колег. — Я не знаю, як ви, але я в Любляну повинен привезти кадри, якими наприкінці перекриємо твою нудну заяву.

Журналіст засміявся, задоволений, що і дівчата засміялись.

— Ну, так... Наприкінці, — мовив Крістан. — Це не дитячі забавки.

Схопивши підозрюваного, спецпідрозділ про це повідомить, тоді він увійде досередини і власноручно виведе ареш­тованого перед камери. Тоді...

Начальник витягнув смартфон і вбив адресу, за якою мала б перебувати їхня здобич. Відкрилася карта, яку Крістан показав журналістові та його юним колегам, вказав місце, де вони мають стояти з камерами і виконати роботу, — так він це називав. Він сам обрав місце. Красива алея, на ній будинок підозрюваного, ріг будинку. Світло було хорошим, не било просто в обличчя, і коли він робитиме заяву, не мружитиметься. На дальньому тлі виднітиметься будинок підозрюваного, який оператор під час інтервʼю захоче збільшити... Треба ще з ним поговорити, — подумав Крістан.

— Панянки, пане...

Крістан ледь уклонився, сів на пасажирське сидіння білого буса, в якому вже чекала група, і вони проїхали повз локацію. Перед будинком стояло кілька автівок, серед них — зелений «хюндай TUCSON», новісінький і бездоганно чистий. Начальник простежив за заштореними вікнами на другому поверсі, тоді наказав відвезти його на стоянку перед готелем через дорогу, звідки, мабуть, можна було навіть щось побачити. Він відчинив двері і швидко пересів у поліцейське авто, припарковане з самого краю, — підозрюваний зі своєї квартири не міг бачити це місце. Його невдоволення викликав один із телевізійних автобусів, який став посередині стоянки. Вони хоча б колись дотримуються інструкцій?

Спецгрупою керував високий брюнет віком за тридцять років, який зрадів, позбувшись Крістана. Він не вбачав нічого мудрого в тому, аби парадно товктися туди-сюди перед операцією. За півгодини до приїзду Крістана в Айдовщину вони з помічником, обоє у цивільному одязі, пройшлися до будинку, навідалися до гончарної майстерні і поцікавилися, скільки коштує покласти квадратний метр керамічної плитки, поскаржилися, що не змогли припаркуватися перед майстернею, бо хтось так неакуратно поставив зелений «хюндай»...

— А, це Вербич, — покивав головою майстер. — Краще мені про нього не згадуйте. Так добре, що його нема вдома...

— Нема?

— Цей чоловік хворий, — пояснив майстер. — Можете будь-кого запитати. Він тут з усіма посварився і погрожував нас усіх повбивати. Ви бачили машину? Цей ідіот щороку їх міняє, бо переконаний, що ми їх нищимо. Він кидається на всіх, хто торкнеться його авта. А на цій стоянці інакше неможливо, тут же так мало місця. Він уже двічі заявляв на мене в поліцію, бо я нібито розмальовую його машину. Двічі поліція приїжджала і дивилася, щó тут робиться. Ну, я підходжу до нього — підходжу, бо була поліція, інакше я б нізащо, я ж не божевільний, і кажу йому: «Ну, покажи, покажи, де я тобі понищив машину!» — а він кричить: «Ось тут, ось тут», — а там — нічого. Поліцейські попередили, що наступного разу випишуть йому штраф за... Я не знаю, що вони йому там сказали. Але той шизофренік не дає нам спокою.

Чоловік замовк і голосно зітхнув.

— Вибачайте, згадаю про нього — і мене заносить... — чоловік рукою покрутив над головою, показуючи, щó має на увазі.

— То що, ви кажете, вас цікавить?

Проте Вербич, схоже, таки був удома. Відколи його звільнили, він часто залишався вдома. Якщо його мучили докори сумління, а з людиною, яка недавно когось убила, так і повинно було би статися, він міг би час від часу виглядати у вікно і запитувати себе, що тут робить бус із затемненим склом і чому він тричі проїжджає біля його помешкання. І чому це — єдина машина, яка за останні десять хвилин проїхала по дорозі із зазвичай активним рухом. Малоймовірно, але міг би.

Вони припаркувалися на вулиці, погляд на яку влітку закривала густо засаджена липова алея, а тепер голі віти ховали машину не так добре, проте Зупан, керівник спецгрупи, вирішив, що це місце таки найкраще, тож вони крадькома, але швидко і впевнено вирушили до будівлі на Ґорицькій цесті, яку оповивала цілковита тиша — проїзд дорогою з обох боків було перекрито. Останні кілька метрів до зовнішньої стіни, яка б захистила їх від поглядів згори, поліцейські перебігли і, притиснувшись до стіни, просувались уперед. Двоє залишились біля входу, а четверо потайки піднялися по сходах на другий — єдиний — поверх і розподілилися біля вхідних дверей із табличкою «Д-р Матей Вербич». Зупан приклав до дверей вухо і знаком наказав трьом чоловікам затихнути. Він затримав подих, спробував сповільнити биття серця, щоб почути, чи підозрюваний удома, і раптом зсередини щось вдарило так потужно, аж Зупана відкинуло від дверей. Він інстинктивно впав на землю і відкотився.

Крістан залишався в автівці; увімкнув двигун, щоб не змерзнути, і чекав повідомлень по рації. Якщо все піде за планом, через п’ять хвилин підозрюваного буде нейтралізовано, операцію знімуть так, що здалеку буде видно поліцейських в уніформах, а обличчя він позичить своє: ледь стомлено (ох, ну так, позаду ще одна справа, хтось же ж повинен виконувати цю роботу) ступить перед камери і повідомить глядачам трьох телевізійних каналів, що небезпечний злочинець, підозрюваний у жорстокому вбивстві всесвітньо знаного науковця, яке сталося якраз напередодні неймовірного відкриття... Може, він все-таки не буде вживати слово «неймовірного».

У нього на самого себе були чудові плани, і він знав, що це — найважливіше. Більшість людей їх не має, бо у них нема амбіцій чи вони хибно думають, що для того, аби бути успішними, досить знати те, що вони вивчали, або ж виконувати ту чи іншу роботу. Тактика без стратегії. Він усміхнувся. Наївні. Якщо хочеш бути хорошим криміналістом, мусиш працювати в цьому напрямку, але не сподівайся, що зробиш карʼєру. Ні, якщо ти збираєшся робити карʼєру, то мусиш робити карʼєру. Наприклад, Тарас. Він був найкращий їхній криміналіст і застряг у місцевому поліцейському управлінні, навіть у головне не пробився. А навіщо, коли він приносив найбільше користі на тій посаді, на якій перебував? Він розкривав найскладніші справи, і все, що отримував навзамін, — іще складніші розслідування і ще більше справ. А його начальником був Дрварич — схожий на Крістана, та без Крістанової елегантності й Крістанового таланту. Невже Тарасові байдуже, що його Попелюшка — насправді принцеса? Він такий наївний? А може, настільки тупий? Чи таки байдуже?

Крістан не міг зрозуміти людей, розумних людей, які не бачили, куди їх веде відсутність широкого погляду на речі. Чи можливо, не раз запитував він, що їм байдуже до відчуття влади, яку дає висока посада? Вона приносить більше хорошого і менше поганого. Більше грошей і менше роботи. Більше бонусів і менше відповідальності. Якщо в цій справі щось піде не так, постраждає Тарас. А якщо все піде добре — а схоже, що так і буде, — всі почесті дістануться йому, Крістанові. Це він стане тим, хто розкрив справу, а не мурашка Бірса. Чому люди до цього не прагнуть, чому не докладають зусиль для цього, навіть не зусиль, а просто інакше застосовують енергію? Крок праворуч замість кроку ліворуч.

У Крістана все було сплановано. Йому було п’ятдесят два роки, вісім років він був начальником головного управління поліції і пробуде на посаді ще два роки, а тоді, коли всі думатимуть, що він подасть свою кандидатуру на наступний мандат, який міг би без проблем виграти, він запустить свої щупальця в політику, вибере найкращу за рейтингами партію, а потім в уряді отримає посаду міністра внутрішніх справ. А тоді... Все можливо, навіть крісло премʼєра, особливо якщо ситуація з біженцями на кордонах триватиме. Кого виберуть люди, як не поліцейського, котрий у жодних дебатах не забуватиме додати: «Це питання може бути вирішено завдяки науці» або «Відповідь на це може дати наука»... і таке інше. А Тарас у цей час продовжуватиме копирсатися у людському багні й ворожитиме на прострелених мізках.

Крістан глянув на годинник. Іще хвилина. Він сподівався, що група буде пунктуальною.

— Ще хвилина, — сказав він водієві, але не тому, що йому хотілося поговорити. Начальник перевіряв, як звучить його голос: робив вокальну вправу.

Водій глянув на годинник і кивнув головою.

Чи бували у Крістана колись докори сумління через таких людей, як Тарас? Чи не бувало йому незручно, що він фотографувався тоді, коли все найскладніше було вже позаду? Що він привласнював собі чужі результати? Він поплескав пальцями по підборіддю й відкашлявся. Водій запитально глянув на нього.

— Ще трохи, й кінець, — мовив Крістан, і водій кивнув.

Ні, не мав. Саме це і було його роботою.

— Твою дивізію, — сказав він півголосом, собі під ніс, але не досить тихо, аби терпляче створіння поруч не почуло і не зрозуміло.

— Перепрошую?

Крістан не відповів. За спиною шофера, в бусі національного телебачення посеред стоянки, щось відбувалося. Дверцята відчинилися, звідти вистрибнули репортер з оператором і почали готуватися до зйомки. Водій простежив за поглядом шефа, побачив сцену, лайнувся і став відчиняти дверцята. Крістан торкнувся його плеча.

— Не зважай. Нехай роблять свою роботу.

Його слова розчинились у тріскотінні й у чомусь, що, виблискуючи, промайнуло крізь гілки кущів і дерев між готельним паркінгом і будинком навпроти. А тріск пролунав десь на відстані тридцяти метрів і був схожий на петарду, яка вистрелила досить близько, аби її почути, але й досить далеко, аби не становити загрози. І тому було дивно бачити, як репортер тієї ж миті схопився за голову, від якої щось відірвалось і полетіло на них, — і впав на землю.

Ще один постріл, але не в них, не у двері, а кудись інакше. Зупан дав знак поліцейському навпроти, той відступив і міцним форменим черевиком щосили вдарив у двері з тонкого набіло пофарбованого дерева. Двері розлетілись, і двоє поліцейських, Зупан і його напарник, увірвались у квартиру. З вхідних дверей через передпокій, схожий на короткий коридор, вони побачили постать, яка якраз розверталася від вікна, цілячись у них із велетенського револьвера. Але стрільцеві забракло часу натиснути на курок — у нього вистрелили з відстані двадцяти кроків. Два короткі постріли з геклерівських автоматів прошили живіт і груди, відкинули його на підвіконня, тіло вдарилось об скло напіввідчиненого вікна і полетіло вниз.

— У кого ж він стріляв? — запитав себе Зупан, підійшовши до вікна, щоб пересвідчитись, чи з поліцейськими під будинком усе гаразд.