Озеро

Розділ 44

— Що з ним сьогодні? — запитала Тіна після того, як Тарас зачинив за собою двері.

— Що?

Брайц здивовано на неї подивився, а Остерць чекав, коли йому встановлять на комп’ютер нову програму замість тієї, яка полетіла.

Тіна збентежено розвела руками.

— Не знаю...

— Ми вже до нього звикли, — обізвався зі свого кутка Остерць. — До тих моментів, коли він думає, що йому от-от стане все ясно.

— Чому він не ділиться з нами?

Брайц зареготав.

— Бо він не знає. Але насправді ділиться. Хіба він не говорив щось про ненависть?

Тіна розчаровано подивилася на нього. Зрозуміло ж — якщо комусь відрізали голову, то його однозначно ненавиділи. Принаймні їй це було зрозуміло.

— Що тебе непокоїть? — запитав Брайц.

Тіна похитала головою. Що він мав на увазі, коли говорив про конкретну ненависть? Невже буває інша?

— Нічого, забудь.

У неї є своє, яке не яке, але завдання. Вона вбила у пошуковик «RTV SLO» й у віконечку з лупою написала «Зідар». Дівчина нарахувала двадцять три публікації, відкрила останню, де розповідалося про те, як Зідар прибув у Доб, і виписала ім’я журналістки, яка робила репортаж перед тюрмою, потім знайшла в інтернеті телефон редакції і подзвонила зі стаціонарного телефону.

— Добрий день, чи я можу поговорити з Танею Коленц? — запитала вона, а голос на тому кінці відповів:

— Хвилинку, перемикаю.

Дзвінки йшли, але Тіна вперто чекала; знов обізвалася телефоністка:

— Ще хвилинку, зв’язую вас.

Після трьох гудків нарешті озвався інший голос, чоловічий. Тіна представилась і знову запитала, чи може поговорити з журналісткою Коленц.

— Хвилинку, — сказав і цей голос, а Тіна розчула: — Таню, з поліції, тебе...

— Таня Коленц, я слухаю, — почула врешті-решт Тіна, яку на момент охопило відчуття розчарування й сорому водночас. Негарно ж бажати, щоб хтось не підняв слухавку, бо помер. Тіна сподівалася, що її голос цього не зрадить. Вона представилася...

— Ми б хотіли з’ясувати деякі деталі у справі Зідара, я телефоную всім, хто мав хоча б якийсь стосунок до нього.

— Будь ласка, — відповіла журналістка, — що ви хочете знати?

Що вона хоче знати? Вибачте, може, ви знаєте, чи розшукують дівчину вашого віку і схожу на вас?

— А ви могли б зі мною зустрітися особисто?

— Звичайно. Ви б хотіли сьогодні?

Вони домовились о восьмій, після випуску новин.

Чому вона це запропонувала? Які ідеї могли у неї з’явитися до вечора? Тіна розглянулася по кабінеті. Брайц і Остерць сиділи зі спокоєм людей, яким за двадцять років роботи це приміщення стало таким рідним, що вони в ньому могли перебувати абсолютно спокійно, навіть не роблячи нічого важливого. Остерць клацав мишкою, втупившись в екран, аж їй захотілося зайти з-за спини і подивитися, що ж він там таке робить. Брайц, умостившись у своєму кріслі, читав позавчорашній випуск газети «Дело», що якимось чином опинилася в їхньому кабінеті. Здавалося, вони чекають на Тараса і його нюх. Так, здавалося, що всі на нього сподіваються.

— Про що ви розмовляли з Балажичем? — запитала Аленка, коли вони з Тарасом у вечірній темряві їхали додому.

— Про те, що це неправда, що Прелц не спав з його дружиною.

Аленка мовчала. Тарас повторив.

— Тебе це так мучить? — запитала вона за якусь мить. — Чи було в мене щось із Прелцом, чи ні?

— Схоже, мучить не лише мене, — сказав Тарас, глянувши на дружину. Вона дивилась у передню шибу. Подружжя ще з кілометр проїхало мовчки.

— Я не починав цієї теми, я просто слухав. Балажич навіть припускає, що Прелца вбив хтось із одинадцяти, точніше, дванадцяти чоловіків, які були тоді в Бохині, бо Прелц їм наставив роги, вірніше, використав право першої ночі.

— Прелц помер від інсульту. Запитай Цвілака.

— Балажич думає, що інсульт хтось спровокував.

— Ох...

Вони під’їхали до будинку, Тарас пультом відчинив двері гаража, в’їхав досередини, вибрався з автівки, почекав на Аленку й замкнув машину. Вони піднялися у квартиру, чоловік сів перед телевізором, узяв пульт, але передумав і поклав його назад на стіл.

— Я хотів би знати, як усе було.

— Що?

Тарас мовчав.

— Навіть якщо тобі не сподобається?

Аленка сіла на диван, а Тарас пересів у крісло перед столом.

— Значить, приїхали, — сказав він. — Деталей можеш не розповідати.

Тарас підвівся... Людина, яка не п’є, в подібних випадках має дуже обмежений вибір. Підійшов до шафки над кухонною мийкою, відчинив її і став роздивлятися пляшки з алкоголем. Тут було всяке різне — від горілки до віскі і домашнього шнапсу, все, що він за ці роки отримав у подарунок і не встиг передарувати. Зачинив шафку і заглянув у холодильник. Там стояла пляшка вина для гостей.

— Після другого чи третього курсу ми були разом на екскурсії, — сказала Аленка, мов не чуючи. — Тоді він уже довго заглядався на мене, я про це знала, і мене це не бентежило, зізнаюся...

— Будь ласка, не треба.

— ...і того вечора ми танцювали, я випила, а ти знаєш, як швидко я п’янію, і потім ми пішли в кімнату...

Тарасові хотілося крикнути, що досить, але він не зміг. Ніби до останньої миті сподівався, що вона скаже: «Я була п’яна і заснула...»

— ...і там, як ти кажеш, ми трахнулися.

Аленка замовкла і подивилася на чоловіка, чекаючи, що він щось скаже, запитає.

— Тепер ти знаєш.

— Прелц каже «трахнулись», а не я.

Тарас натиснув на пульт, і на екрані з’явився якийсь футбольний матч.

— А потім? — почув він свій голос.

— А потім ми ще кілька разів зустрілися.

Тарас намагався стежити за тим, як бігають чоловічки в синьому і чоловічки в зеленому, але не зміг навіть прочитати, які команди грають.

— А твоя приятелька Карін? Вони ж уже були разом, хіба ні?

Аленка не відповіла, Тарас перемкнув на інший канал.

— Ти говорила, що вона знала про подвиги Прелца?

Тарас перемикав далі.

— То що?

— Знала. Не примушуй мене, будь ласка, говорити далі.

Аленка розплакалась.

— Ага...

Тарас вимкнув телевізор й увімкнув знову.

— Лише одне запитання...

— Кажи, — мовила жінка, бо здавалося, Тарас передумав питати.

— Ти знала... Звичайно, ти знала, що Прелц скаче на все, що рухається. Тебе це ніяк не спиняло?

Аленка мовчала.

— Ви пробували утрьох?

Тарас не дивився на неї, але чув схлипування. Він сів за кухонний стіл, сперся ліктями і заховав голову в долоні.

— Ти знаєш, як я почуваюся в цей момент? Так, ніби підклав бомбу під наші останні двадцять років.

Жінка, ридаючи, вигукнула:

— А ти ніколи в житті не робив помилок?

Тарас підвів голову й подивився на Аленку:

— Тепер я не знаю, була це помилка чи ні.

Тарас поставив перед собою на стіл пляшку вина і якийсь час на неї дивився, потім пішов по штопор і вставив його у пробковий корок.

— Що ти робиш? — запитала Аленка.

За довгі хвилини, які вони просиділи кожен окремо, вона на дивані, він — за кухонним столом, Аленка перестала плакати, але сльози залишили сліди на обличчі. Тарас налив по вінця вина у дві склянки.

— Твій екс-коханець, якщо не вживати слово, яке більше було б у його стилі, казав, що ця моя чортова абстиненція має психічну природу. Настав момент позбутися проблем. Будеш?

Тарас подав склянку, Аленка не взяла.

— Добре, ну що ж, перевіримо.

Тарас перехилив склянку і зробив ковток, перекотив вино у роті, а тоді спорожнив двістімілілітрову склянку червоного вина. Десять років минуло від моменту, коли він легко пив алкоголь, наполовину менше — від останньої спроби. Недостатньо, щоб забути, як алкоголь стікає горлом і водночас тече у мозок.

— Ось це потрібно, а не бігати!

Тарас подивився на дружину. Вона видавалася втомленою, а коли вона була втомлена, ніхто в їдальні не просив, щоб вона показала студентський квиток. Так само, як і його вже добрий десяток років про це не просили. Він налив іще одну склянку, хоча міг обійтися.

Біль був настільки несподіваним і, попри попередній ­до­свід, таким сильним, що його на кріслі скрутило в дугу і він ледь зміг відсунутися від столу, щоб не тріснутися чолом. «Ну чому знову?» — встиг він іще розчаровано подумати, а до болю у шлунку додалося ще дещо, ніби удар у живіт, такий різкий, що він навіть не встиг покликати на допомогу, такий різкий, що він швидше здивувався, ніж злякався. Двічі-тричі хапнув повітря, захрипів і звалився зі стільця у темряву.

Тіна показала посвідчення й отримала бейджик «відві­дувач», який заховала до кишені. Дівчина чекала на журналістку, яка підійшла, всміхаючись, з іншого боку розсувної скляної перегородки і відчинила її з внутрішнього боку своїм посвідченням.

— Піднімемося в кафе на каву, чи в нас щось більш формальне?

— Кава буде в сам раз, — відповіла Тіна і пройшла вслід у ліфт.

У ліфті Тарасова асистентка спостерігала за журналісткою, поки та розводилася про тисячу кав, які вона вже випила цього дня, і вип’є ще одну, бо що ж.

— Половина цієї роботи — чекання... — говорила вона.

Вона була... Ну, не такою вродливою, як на кадрах, де не було видно, що її голова непропорційна до сідниць, а під пудрою не було видно прищів. Вона говорила словенською з відчутним штирійським акцентом, якого в репортажах, на диво, зовсім не було чути. Вона говорила багато, весь час, поки ліфт повільно повз угору на п’ятий поверх.

— І що вас цікавить? Ми можемо на «ти»? — продовжила журналістка, коли вони сіли кожна зі своїм горнятком.

Тіна кивнула головою.

— Мене цікавить те, як ти відстежувала процес над Зідаром. Мене цікавлять люди, які його оточували, які приходили на засідання, насамперед жінки, його жінки...

На мить співрозмовниця замислилась, а потім почала говорити, і слова посипалися, наче дощ, наче літня злива, яка припиняється на момент і знову припускає. Тіна трохи втомлено слухала і намагалася вхопити кінці, а це було нелегко серед слів про труднощі журналістської роботи, про суддів, які не розуміють, що ми всі в одному човні, і створюють тисячу й одну перешкоду жертовним журналістам, передовсім телевізійникам, які намагаються з судових залів якомога автентичніше, об’єктивніше і ще й цікаво розповісти про події глядачам. Про редакторів, які хочуть прямої трансляції, хоча в суді ще нічого не відбулось або все йде за зачиненими дверима...

— А тоді ти, прочекавши чотири години в якійсь кімнатчині без кондиціонера, маєш вийти перед камеру свіжа і квітуча й дати двохвилинний репортаж. Уявляєш? А тоді тобі дзвонить мама, щоб запитати, чи все з тобою гаразд, бо щось у тебе поганий вигляд...

...про те, що звинувачені не розуміють журналістів, хоча журналісти — останні гаранти того, що їх усіх не вишикують під стінкою...

...ми, журналісти, а не судді та їхні адвокати...

...і як важко було добитися від них заяв, особливо від Зідара.

— Я тому злочинцеві разів з десять пропонувала сказати щось на свій захист, але він жодного разу не захотів говорити на камеру.

Тіна не знала, чи то співрозмовниця її втомила балаканиною, чи то вона не виспалася, та вона ледь стежила за розмовою, проте остання репліка привернула її увагу.

— Як, я ж у репортажах бачила, як ти розмовляла із Зідаром?

І не просто розмовляла, розмова була дуже розслабленою.

— А, ні, це була не я. Багато людей плутає.

Тіна запитально подивилася на неї.

— Її прізвище справді Коленц, як і моє, але ім’я не Таня, а Таша. І ми не родички, смішно, правда? Я її замінила десь посередині слухання.

— А куди вона поділася?

— Ох, — відповіла журналістка, водячи очима десь по стелі. — Якщо я не помиляюся, її перевели кудись у науку і техніку. Робити документалки. Ходили чутки, що між нею і Зідаром щось було, а я...

Дівчина нахилилася до Тіни й зашепотіла:

— ...і я б не заперечувала, що нічого не було. Бо чому він з нею говорив, а зі мною — ні?

Тіна вражено подивилася на неї, а співрозмовниця багатозначно підняла брови.

«Невже в цій будівлі працюють такі дурні люди? — подумала Тіна. — Хоча я не вперше про це себе запитую».

Після уколу фамотидину і двох годин на пересувному ліжку, що стояло біля стіни в коридорі швидкої допомоги, Тарас настільки прийшов до тями, що його прийняв лікар, який видавався таким само вимученим. У коридорі чекало море людей, і якби не Аленка, він би ані хвилини не виділив на Тараса.

— Дякуйте дружині, — сказав він замість вітання. — Якби вона відразу не дала вам антигістаміни, ви були б уже в іншому відділі.

Аленка стояла біля стіни, Тарас не відреагував.

— Вино?

Тарас кивнув головою.

— В людей зазвичай з’являються плями, і все. А напади паніки...

— Це не була паніка. Я не міг дихати.

— Так, звичайно, — всміхнувся лікар, — це ж прояв паніки, а ви як думали? Про всяк випадок залишитеся тут на ніч, а вранці, якщо все буде гаразд, відправимо вас додому.

— Ні, — відмовився Тарас.

Лікар запитально подивився на Аленку. Вона лише втомлено похитала головою.

Тарас був блідий і виснажений, наче щойно пробіг марафон. Аленка хотіла підтримати його під руку, коли він виходив з автівки, але Тарас відсторонився. Вдома він доповз до ліжка, а Аленка впала на стілець біля столу.

— Як ти? — запитала вона.

Тарас не відповів.

— Я можу сісти біля тебе?

Тарас знову не відповів, тож жінка лишилася за столом. У його голові було порожньо... Шкода, що людина не комп’ютер, який при потребі можна перезавантажити.

— Ходи сюди, — обізвався він і посунувся на дивані. Аленка сіла поруч і схилила голову йому на плече. Якийсь час вони просиділи так у тиші, а тоді Тарас підняв руку і погладив її по волоссі. Жінка підвела голову, щоб заглянути йому у вічі.

— Світ такий, яким він є, Тарасе. Ти його не зміниш, хоч убийся, ти нікому нічого не доведеш, хоч розбийся вщент. Нічого не зміниться від того, що ти будеш і далі жити так, ніби не маєш п’яти євро в гаманці, й думати про те, з ким я спала тридцять років тому. Навіть у воєнних злочинів за такий час виходить термін давності.

— Воєнні злочини не мають термінів давності.

Аленка збиралася щось сказати, але Тарас зупинив її.

— Я не хочу про це говорити.

Якийсь час обоє мовчали.

— Цвілак на похороні сказав, що почувається винним у його смерті, — сказав Тарас, навмисне не називаючи імені.

— Він, мабуть, і так був на межі. — Аленка теж уникала імені. — Просто це його підштовхнуло до краю. Рано чи пізно це сталось би.

Тарас відсторонив дружину від себе і подивився їй у вічі.

— Що його підштовхнуло до краю?

— Він запитав Цвілака, чи можна подивитися на труп дівчини з Бохиня. Цвілак показав, і там усе сталося.

— Він помер, бо в нього стався інсульт на робочому місці, в лікарні. Хіба ні?

— Ні, в лікарні, але не на робочому місці. Удар стався, коли Цвілак вів його на огляд трупа, яким ти займаєшся кілька останніх тижнів.

Тарас дивився на неї, наче побачив привида.

— Ти справді не знав?

Чоловік підвівся, підійшов до книжкової полиці, на якій лежав телефон, пошукав у меню літеру Ц, вибрав ім’я, натиснув кнопку і став чекати.

— Здоров, Цвілаку, — сказав голос, який однозначно належав Прелцеві.

— Що нового? Що наш м’ясний може запропонувати вашому?

— Здається, у вас там труп з Бохиня. Можна на нього глянути?

— Навіщо? — запитав Цвілак, швидше щоб набити собі ціну.

Бувало, що розтиражовані у медіа справи викликали цікавість у колег, і такі прохання не були поодинокими.

— Тарас питав, чи не міг би я подивитися, — сказав Прелц, і Цвілак відповів, що раз так, нехай приходить, а самому стало навіть трохи образливо: щó Прелц міг сказати про труп, чого не сказав би він сам?

Вони пішли у морг, і Цвілак показав нішу, у якій лежав труп, а сам сів за столик, щоб за той час прочитати результати розтину тіла молодика, якого знайшли мертвим у мансарді будинку в старій частині Любляни.

— Героїн, — припустив він, коли його привезли. І так, це був героїн.

Тієї миті, коли він задоволено відкладав папір, за спиною почувся стогін і ковзання металу. Обернувшись, він побачив, як Прелц з останніх сил хапається за нішу, а тоді, перш ніж Цвілак устиг до нього добігти, розтягнувся на підлозі.

Тарас поклав телефон на полицю, а його обличчя перетворилося на суцільний знак запитання. Він сів на диван, наче не бачив Аленки. Просидів так зо дві хвилини, втупившись у темний екран телевізора.

— Хто такий Райко Прелц у могилі? Син?

— Так, — відповіла Аленка, — їхній син.

Вони були однокурсниками на медичному факультеті, Карін — багатообіцяючий хірург, яка завагітніла відразу ж після захисту дипломної. Дитина народилася з вадою серця, і лікарі прогнозували два, максимум три роки життя. Але вони не взяли до уваги Карін. Вона побувала в усіх клініках на планеті, організувала все можливе й неможливе лікування і продовжила життя дитини на сім років.

— Через рік після смерті малого винайшли лікування. Препаратом, який сьогодні вартує п’ятдесят центів, — розповідала Аленка. — Ті, хто її тоді знав, говорили, що Карін померла разом із сином. Ти не повірив би, коли б я сказала, що вона була красунею, правда?

— Чому ж, повірив би, — відповів він уїдливо.

Жінка замовкла.

— Вона ніколи не працювала лікарем, хірургом?

Аленка похитала головою.

— І вона спокійно дивилась, як Прелц залазить під кожну спідницю?

Жінка почервоніла.

А що сказав Прелц тоді, в Бохині? Що він зупиниться, чи що?

— В нього останнім часом був хтось?

Аленка мовчала.

— Щось серйозніше, ніж зазвичай?

— Я не знаю.

Що ж він говорив тоді, з косяком у роті? Що він осяде, що його дружина брала участь в Олімпійських іграх у Монреалі, що, можливо, йому буде потрібна його допомога...

— Карін займалася атлетикою?

— Карін? Ми разом ходили на йогу, і, повір мені, якщо хтось займався атлетикою, то не вона. Такої дубової жінки я ще в житті не бачила.

— А що тоді? Прелц згадав, що вона виступала на Олімпіаді в Монреалі, як Надя Коменеч, чи тоді, коли й Надя Коменеч... Ти щось знаєш про це?

— Ні, вона ніколи зі мною про це не говорила.

— Що вона виступила, як Джекі Стюарт у Римі за три Олімпіади перед тим. Ні?

— Хто?

Аленка похитала головою. Він підійшов до комп’ютера, увімкнув його, ввів пароль, клацнув на «Ґуґл» і нетерпляче чекав, поки відкриється віконечко, у яке він вписав «Джекі Стюарт вікі...». Тарас прочитав інформацію, і, коли підвів голову, його обличчя знову посіріло. Задзвонив телефон, а він продовжував сидіти за комп’ютером і, наче не вірячи своїм очам, перечитував написане. Аленка підійшла до телефону і подивилася на дисплей.

— Тобі телефонує колега, — мовила вона, простягаючи телефон.

— Тарасе, — почулося на тому кінці, — Тарасе, вибач, що я тобі телефоную, але я думаю, що знаю, хто наша дівчина.

Він слухав, і мовби не чув, і озвався лише тоді, коли вона повторила сказане.

— Дякую, Тіно. Ти мені розкажеш через півгодини у відділку. Подзвони ще Брайцеві й Остерцю і скажи їм про зустріч. Хай візьмуть із собою зброю, і ти також.

— Куди ми їдемо?

— Їдемо по людину, яку шукаємо, — відповів він. — Їдемо по нашого вбивцю.

Поклавши трубку, він побачив спопеліле обличчя дружини. Інспектор одягнувся і пішов у гараж по машину.