Озеро

Розділ 20

Кабінет Міхелича був саме таким, яким годилося бути кабінетові директора фармацевтичної компанії. Директора старої школи. Робочий стіл, шкіряне крісло, акварель над столом. На столі — африканська статуетка з ебенового дерева і біля неї — така ж завбільшки матрьошка. За метр від столу — низький круглий журнальний столик і два імпозантні шкіряні крісла. А ще за кілька метрів — великий овальний стіл, довкола якого стояло сім крісел, а на стіні поруч — визнання, які отримала компанія. І серед усіх цих зображень у центрі тієї стіни красувалася велика кольорова фотографія Міхелича з маршалом Тіто. Тарас, розглядаючи Тіто, зробив висновок, що фотографію було зроблено наприкінці сімдесятих, за якийсь рік до смерті маршала. У кімнаті було також кілька шаф зі скляними дверцятами, і в них стояли декоративні книги, яких, мабуть, ніхто давно не гортав. Коли секретарка запросила Тараса у кабінет, Міхелич підвівся і як на сімдесятирічного чоловіка на диво жвавим кроком попрямував назустріч, наче перехоплюючи відвідувача перед робочим столом.

— Добрий день, добрий день, пане інспекторе!

Тарас привітався, і Міхелич кивнув секретарці. Тарас попросив еспресо лунго. Міхелич воду і сік.

— Де сядемо?

Господар кабінету дивився на кабінет так, наче вперше його бачить.

— Там? — і показав на журнальний столик.

Тарас кивнув і обрав крісло.

— Як минули вихідні?

— Добре.

— Я чув, ви спортсмен.

— Звідки?

Міхелич перелічив кілька Тарасових альпіністських подвигів, і було неприємно, що речення він продовжив, називаючи пізніші інспекторові спортивні заняття, хоча Тарас про себе ніколи не розповідав як про марафонця чи лижника-бігуна. Міхелич при цьому заглядав у папірець на столі.

— Я завжди готуюся до...

Старий наморщив чоло, а тоді видув повітря з губ, ніби докоряючи собі, що зробив щось не так.

— Я хотів сказати, що я завжди готуюся, перш ніж братись за якусь справу, але це ж не справа?

— Для мене ні, — відповів Тарас. — Ми у поліції називаємо це опитуванням.

Секретарка принесла напої й запропонувала до кави цукор і молоко. І від цукру, і від молока Тарас відмовився. Міхелич зробив ковток соку, запив водою і відкинувся на спинку свого фотелю, чекаючи, коли Тарас ковтне кави.

— Отож що вас цікавить, пане інспекторе?

Але ж це ви мене попросили приїхати до вас. Ви начебто хотіли щось мені розповісти.

Міхелич усміхнувся.

— Маєте рацію. Я справді просив вас зустрітися зі мною.

Він переплів пальці рук і звів докупи великі пальці.

— Я хочу вас попросити вести розслідування скромно. Не тільки тому, що я був у Бохині з... подругою, ні, ні, це не ­бо­зна-яка новина. Тиждень тихої мстивої мовчанки вдома, але я й так часто у відрядженнях. Ви ж не читаєте жовтої преси.

— Навіщо?

— Так, ви маєте рацію. Я теж не читаю. Але тут дещо інше... У вас є час для трохи довшої розмови, пане інспекторе?

Тарас кивнув головою.

— Розмова довга, бо... У грі такі високі ставки, що було б безвідповідально з мого боку, якби через слідство, яке ви мусите провадити... ми все втратили. І тому... — Він підняв руки, розкриті долоні повернулися до Тараса. — ...правда і нічого, крім правди. Ну ж бо. Від Адама. Ви, може, цікавитесь трохи медициною? Краще, якщо так, бо інакше наступні п’ять хвилин вам видадуться дуже нудними.

Міхелич не чекав відповіді, швидко ковтнув соку, тоді води, знову відкинувся на спинку і почав, прикривши повіки:

— Ви знаєте, людство... — він усміхнувся і на мить розплющив очі. Рівно настільки, щоб додати: — Я ж попереджав — від Адама.

Він знову прикрив очі і продовжував:

— Отже, людство має багато проблем, проблем зі здоров’ям, які можна за інтенсивністю зобразити у вигляді кривої. На тій кривій буде невелика кількість людей з нагальними проблемами, потім розмір тих проблем зменшується і тягнеться довгий хвіст клопотів, які з часом стають тільки більшими. Я маю на увазі нові патогени, які через глобалізацію поширюються світом. Наприклад, Ебола. Якщо зими ставатимуть теплішими, вони перезимують і будуть розмножуватись. Якщо були інфекції у Великій Британії, то вони з великою ймовірністю будуть і в нас. Так само і з вірусами, які завжди жили у лісах, де ніколи не було багато людей, а тепер ці території заселяються...

— ВІЛ? — запитав Тарас.

— Так, ВІЛ — один із таких перших випадків. Якогось дня на ті території прибуває багато людей, у яких народжується багато нащадків, які знову ж таки розселяються по планеті. Уявляєте? У лісі, де споконвіку не було жодних змін, з’являється щось нове, уявляєте, яку гостину влаштували собі комахи і паразити? Це ж така нагода для стрибка захворювань, про існування яких людство навіть не підозрювало, тим більше про наслідки, що їх вони провокують. Щось схоже нещодавно трапилося в Бразилії, де вирубали ліс, побудували міста, і в тих краях діти раптом стали хворіти на страшну хворобу. Що відбувається? Маму кусає комар, переносить у її тіло вірус, який при вагітності передається зародкові й починає розмножуватися у його мозку. Народжуються дефектні діти, і якщо вони виживуть, то з недорозвиненим мозком. Це приклад хвороби з хвоста тієї кривої.

— Ви маєте на увазі вірус Зіка?

— Звичайно.

Директор зробив коротку паузу, ніби хотів дати Тарасові час на роздуми й усвідомлення сказаного.

— І ті маленькі проблеми, яким ніхто не надає уваги, розмножуються, ніби жаби. Якщо не з’їсти супу з пуголовків на сніданок, коли вони маленькі, ввечері буде ціла кімната жаб.

Міхелич подивився на інспектора, наче викладач, який пильнує, чи студент стежить за матеріалом.

— Та пуголовки, про які я говорю, для нашої історії не важливі.

— А жаби — так, — ствердив Тарас.

— Так, жаби. Проблеми з іншого боку кривої.

Міхелич усміхнувся і відразу ж посерйознішав, став говорити швидше, наче за ним гналися.

— Ще одна гостра проблема людства — антибіотики, тобто резистентність до них. Це не проблема з хвоста, бо вона стосується мас. У західному світі населення старішає, за останні п’ятдесят років не було жодної серйозної епідемії грипу, яка вдарила б по людях, котрим понад шістдесят п’ять — сімдесят років. У Японії, наприклад, майже шістдесят відсотків населення становлять особи за п’ятдесят. Найбільше грошей іде на охорону здоров’я саме цієї групи.

Міхелич похитав головою.

— Тобто моїх однолітків. Від препаратів для зниження холестерину і цитостатиків до віагри. Це все ліки, яких ви, приміром, ще довго не потребуватимете.

— Дякую, — сказав Тарас і подумав про свого лікаря, який на останньому обов’язковому огляді брав аналіз крові.

«У тебе підвищений холестерин, — бурмотів він, — але, знаючи твій стиль життя, думаю, нема сенсу мучити тебе якимись таблетками».

«Я б їх не приймав», — відповів Тарас.

— Чи знали ви, — продовжував Міхелич, — що найбільша частина грошей, які держава витрачає на лікування, припадає на останній рік життя людини?

Тарас цього не знав.

— Можу проілюструвати: у випадку чоловіків це означає, що від першого і до сімдесят сьомого року життя вони здорові, а за останній рік життя хворіють і використовують вісімдесят, а може, й дев’яносто відсотків з медичного бюджету за все життя. Частина йде на знеболювальні, тоді на лікування раку і, зрештою, інфекцій. Інфекції слизових, дихальних шляхів, сечовивідних, шкіри, післяопераційні інфекції. Одне слово, бактерії.

Міхелич помовчав і кілька секунд дивився Тарасові в очі.

— І в цей момент в історію вступаємо ми.

Директор випив сік і знову сполоснув рот водою.

— Антибіотики. Для лікування інфекцій ми використовуємо дуже багато антибіотиків, чия ефективність неймовірно швидко знижується. Зростає кількість культур, стійких до антибіотиків. У лікарнях є культури, резистентні майже до всіх антибіотиків, окрім єдиного, дорожезного, що його виробляє одна компанія і продає за неймовірні гроші, а призначають його пацієнтові лише після консиліуму, на якому оцінюється вартість продовження життя людини, витрати на лікування... Одне слово, якщо вам більше сімдесяти років і сімейний лікар, який ухвалює рішення, — не ваш знайомий, не сподівайтеся, що вам його дадуть. Ага, я забув згадати про ще одну групу тих, хто приймає антибіотики. Через тривалу дегенерацію населення західного світу, де вже не працює природний відбір, народжуються діти з муковісцидозом і схожими захворюваннями, які потребують антибіотиків. Lifelong-програма[22] означає, що ви повинні безперервно приймати антибіотики. Всі вони і мільйони, мільярди інших живуть... живемо за антибіотик до смерті.

Тарас дещо про це читав, але завжди вважав, що це журналістські перебільшення.

— Чому ж нема нових антибіотиків? Чому їх не роблять, якщо їх можна продавати за чисте золото? Тому, що їхнє виробництво — ще дорожче, не по-людськи дороге; я говорю про десятки мільярдів доларів чи євро. А їхній патент триває десять років. І через десять років після того, як ви в нього вклали тонни грошей, з’являються дженерики, як ми. Три­дцять першого грудня о двадцять третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин і п’ятдесят дев’ять секунд там, унизу, вже стоять вантажівки, — директор махнув рукою у бік вікна, — набиті препаратами, необхідними дозволами і ввімкненими двигунами, й опівночі вони — гоп!

— Ви говорите про аналоги? — запитав Тарас.

— Так, про дженерики. Їх не так важко зробити, коли в тебе на столі лежить оригінал. Але оригінальний препарат — це інша історія, і тому я обома руками за державу. У цьому й завдання держави — фінансувати речі, яких приватний сектор ніколи не зміг би, поміж іншого — науку, яка потім продає патенти виробництвам, на яких виготовляють радіо, телевізори, айфони, гортекс, титанові пластини для зламаних кульшових суглобів та колін і антибіотики. Якби ми чекали на возвеличуваний приватний сектор, нічого ніколи не з’явилось би, бо це невигідно. Ви знаєте «Novartis»?

— Компанія, яка купила «Lek» і є вашим конкурентом?

— Не тільки нашим. Її оборот становить шістдесят мільярдів американських доларів. А «Novartis» теж виробляє дженерики. Ніколи б не подумали, правда?

Міхелич зупинився, ніби вкусив себе за язик.

— Ви бачите, я старий комуніст. — Директор показав на фотографію на стіні. — Комуністичної партії більше нема, нема комунізму, але я дотепер червоний... Демократія? Та ну... Наша компанія годує цілий регіон, половину держави. І, думаєте, так би було, коли працівники вибирали б директора? І хто має тоді його обирати — підприємство чи держава?

Директор махнув рукою у повітрі.

— Повернімось до нашої теми. Уявили собі картину: вантажівки, які вишикувалися перед шлагбаумом серед ночі? Це не метафора. Вони справді там стоять і ведуть зворотний відлік.

— Приблизно уявляю.

— А тепер від загального до конкретного. Те, про що я вам розповідаю, не є жодним секретом. Всі про це знають, навіть уряди, й останнім часом ведеться багато розмов про ініціативи для розвитку нових антибіотиків, але ви ж знаєте, як це все відбувається — дуже поволі. Попри це ми, фармацев­ти, зарухалися. Не дуже сильно, не дуже амбітно. Скажімо, генеральне прибирання перед початком ремонту у квартирі. Нещодавно, десь рік тому, і ми в «Салубрісі» вирішили оживити наші старі ліофілізовані культури, які зберігаються при мінус вісімдесяти градусах...

Тарас, звичайно, не мав поняття про те, що таке оте «ліофілізовані», та Міхелич розповідав не для того, аби Тарас розумів.

—...і дозволити студентам мікробіології та біотехнології займатися ними. Мета? Оживити культури бактерій, довес­ти їх до кондиції, проаналізувати середовища для їх вирощування, нашу апаратуру для вимірювання, перевірити, чи клітини ще виробляють основні природні діючі речовини... Тобто просто провести підготовчу роботу, без якихось очікувань, нічого особливого.

Тарас випив свою каву і похитав головою, коли директор запитав, чи не приготувати ще одну.

— Отож ми звернулися до факультету, факультет нам прислав чотирьох студентів, яким ми вручили «non-disclosure agreement»[23] і відправили їх в наше розпорядження. Ви знаєте, що означає така угода?

— Що результати вашої співпраці становлять таємницю, — відповів Тарас.

— Так, тобто це означає, що вони — наші. Про всяк випадок. Ви цікавитеся хімією, інспекторе?

— У цей момент чи взагалі?

Старий чоловік усміхнувся і кивнув головою.

— Вас зацікавить те, заради чого я вас запросив сюди...

Міхелич узяв у руки фломастер, щось підкреслив на картці і віддав її Тарасові.

— ...ось воно.

Перед Тарасом простяглася низка літер і цифр, між якими стояли тире, дефіси і дужки. На одну-дві секунди, а тоді Міхелич поклав папір назад на стіл.

— Я сподіваюся, що у вас не фотографічна пам’ять, бо інакше я мусив би наказати вас убити.

Директор засміявся і замовк, глянувши на незворушного Тараса.

— Вибачте, невдалий жарт.

— Це формула нового антибіотика, якщо я все правильно зрозумів?

Міхелич кивнув.

— Не нового антибіотика, а найефективнішого нового антибіотика на планеті.

Він замовк і дивився на Тараса.

— Ну, принаймні ми вважаємо, що він може бути найсильнішим.

— Я підозрюю, що ви відкрили його не в Бохині?

— Ні, ні... Я попрошу ще трішечки терпіння. Після цього ви все зрозумієте, побачите всю картину, щоб зрозуміти, щоб не втручатись у проект, більший, аніж що-небудь у вашому, моєму, чиєму-небудь житті.

Міхелич постукав суглобами пальців по столі, потім стулив їх у кулак.

— Ви вірите в дива, пане інспекторе?

Тарас заперечно похитав головою.

— Радше у випадковості.

— А скільки має бути випадковостей, щоб сталося диво?

Тарас не відповів, і директор витягнув із шухляди ще один аркуш паперу, поклав його на стіл і продовжив, дивлячись то на нього, то на Тараса.

— Що станеться, коли зачинити в лабораторії чотирьох студентів, які з часом втомлюються? Один із них вирощує культуру XPZ79.1989.FTC14 у середовищі А, клітини якої відфільтровує, бо антибіотик за рецептом зв’язується в оклюзивні тільця всередині клітин...

Міхелич говорив швидко, без пауз та інтонацій, ніби наговорював текст для телевізійної реклами про медпрепарати, у якій актор, що читає текст, намагається в якнайшвидшому темпі прочитати оте визначене законом «порадьтеся з лікарем або фармацевтом».

— ...інші середовища він зібрав у пляшечку Шотта і поставив її за лінію, яка розмежовує матеріал, призначений для утилізації, і свіжі матеріали. Він її не позначив, а середовища в усіх пляшечках однакового кольору. Вночі хтось, швидше за все прибиральниця, тобто пані, яка перед цим десять років пропрацювала в Німеччині і звикла там до порядку, протираючи полиці, непозначену пляшечку з використаним середовищем А переставила через лінію до інших пляшечок.

Директор усміхнувся.

— Бідолашна, десять років пропрацювала в Німеччині, поки в неї не закінчилась віза і вона не мусила повертатися назад, на південь. І якщо б вона якогось наступного дня не запитала, чи мусить прибирати на столах, ніхто нічого й не зауважив би. Отож, відповідно до протоколу, той другий студент у використане середовище А в непозначеній пляшечці прищепив свою культуру. Результат: швидке розмноження при тридцяти семи градусах Цельсія, не в мікроаеробних умовах, і коли він виміряв продукцію ефективної речовини за допомогою детектора HPLC, хроматограф виявив чотири додаткові штуки, яких там не повинно було бути.

Директор нахилився до Тараса і довірливо прошепотів:

— Якщо сказати по-простому, то він завалив експеримент.

Міхелич випростався і шпарив далі.

— Продовження тієї історії — такий самий детектив, як мікробіологія і хімія. Як діятиме людина, котра помилилася? Може визнати помилку, може спробувати перекласти провину на іншу людину. Наш студент зібрав клітини, які виросли, бо це була остання віала і він мусив мати хоча б якісь клітини. Навіть якщо експеримент не вдався, бактерії слід зберегти. І оскільки основного, двічі використаного середовища А з основними трьома культурами й додатковими чотирма він викинути не міг, бо воно не відповідало стандартним операційним процедурам і фармакопеї, і не міг його поставити на місце, бо всі знали, що він працює саме з ним, то вилив його в колбу третього студента, чиїм завданням було за допомогою ензимів змінити компоненти, вирощені в середовищі. Так третій студент, який щойно в понеділок прийшов у лабораторію, піддав концентровану фракцію у своїй колбі ензимній реакції в мікроцентрифузі, та помилився і приготував розчин, удесятеро сильніший...

Міхелич підвів голову й останні кілька слів сказав із нормальною швидкістю і навіть дещо збентежено.

— Він навіть не був винен. Йому для роботи підсунули дешеву суміш складників. Оригінальний чистий розчин коштує чотири тисячі п’ятсот євро, а двісті міліграмів, які він отримав від нас, коштують п’ятдесят чотири. Ви ж розумієте, для магістерської роботи цього достатньо.

Директор знову перейшов на повчальний тон.

— У процесі реакції з середовища, в яке він висіяв свою культуру, почали виділятися речовини зеленого кольору, а не очікувані світло-жовті. Він у паніці кинув центрифугу у ванну, нагріту до шістдесяти п’яти градусів.

— У паніці? — запитав Тарас.

— Люди так роблять, — сказав Міхелич. — Це не логічно, але так є, наприклад, палимо докази, щоб їх позбутися. Коли він жбурнув центрифугу в гарячу воду, до нього дійшло, що цим він нічого не доб’ється. Тому він виловив центрифугу і побачив, що вона стала рожевого кольору. Не зеленого, а рожевого. І що йому робити? Вилити вміст він не міг, бо всі центрифуги обліковані, крім того, в лабораторії нема зливів. Через колір він не міг накрапати отримане на тестові культури, бо це кожен би помітив. Отож що він зробив? Перш ніж одягнути скафандр, він пішов у лабораторію, покликав студента номер чотири і запитав, чи не можна скористатися його запасними пластинами, на які він би накапав воду. Результату не буде, а пластинки з рожевим кольором він потім нишком очистить в автоклаві і все буде шито-крито. І якби той четвертий студент погодився, наша історія на цьому обірвалась би і ви б нами не зацікавилися.

Тарас терпляче чекав.

— Тому студентові саме прооперували грижу...

Директор розсміявся.

—...бачите, існують люди, яким доводиться заглянути до каси мінохорони здоров’я трохи раніше, ніж їм виповниться сімдесят вісім. І оскільки в травматології, де студент номер чотири лежав кілька днів, водилися лікарняні інфекції, він, як мікробіолог, зібрав зразки з кількох милиць, а також зі своєї руки і потім у лабораторії без відома директорки займався культурами, які виростив. Серед них — necrotizing fasciitis, відома як flesh-eating bacterial disease[24], а також neisseria gonorrhoeae... Супербактерії, які він на ніч залив рожевим розчином. Просто з цікавості. І коли наступного дня прийшов подивитися...

Міхелич підвів голову і відклав аркуш паперу.

— ...там було, якщо відкинемо спеціалізовані терміни, все мертве.

Директор замовк і, наче втомившись від пояснень, відкинувся на спинку шкіряного фотеля.

— Ми витратили півроку, поки розшифрували експеримент і повторили його.

— І що ви робили в Бохині? Ви ж, мабуть, не готували рожевих розчинів?

Міхелич усміхнувся.

— Ні, ми домовлялися про умови non-disclosure agreement-у.

— Про гроші?

— Ні, зовсім ні. Грошей буде достатньо, тільки щоб не розгулялася заздрість. Ми домовлялися про те, кому приписати заслуги і як представити всю історію. Ми ж не можемо розказати, як усе було насправді, так, як я зізнався вам. Ви ж знаєте, як це звучатиме? «Після багаторічної співпраці між...» і бла, бла, бла.

— Ага...

— Саме так, пане інспекторе, саме так: ага!

— Ну, все ж, про які суми йдеться?

— Якщо клінічні дослідження дадуть такі самі результати, в чому ми майже не сумніваємося, і після всіх міжнародних перевірок і дозволів... Я думаю, для початку сто мільярдів євро.

— Сто мільярдів?

— Щонайменше. Витрати неістотні — ензими, виконані процедури, виробничі моменти. А ефективність — висока. За наступні десять років, поки препарат не скопіюють.

— Сто мільярдів?

— Я знаю, про що ви думаєте, інспекторе.

— Справді?

— Так. Ви думаєте про те, що одне людське життя, яке спіткнеться об такі гроші, небагато важитиме, правда ж?

— Ну, я ще до цього не дійшов. Але так... Особливо, якщо та людина володіє фотографічною пам’яттю?

— Недоречний жарт, я вже говорив і ще раз прошу пробачення. Але ж — браво, я вже й забув про нього...

Міхелич зітхнув, оперся ліктями на стіл і нагнувся до Тараса.

— Ви небезпечний супротивник, інспекторе. Я б не хотів, щоб ви були на протилежному боці. А справа в тому, що я не знаю, чиє тіло у вас в Любляні, але знаю, що до нас воно не має жодного стосунку.

Коли вони прощалися, на Тараса у секретарки чекав невеличкий пакунок.

— Маленький дарунок.

— Ви знаєте, що я не можу цього взяти?

— Це ж дрібничка. Кілька спортивних добавок і мазь, яку ми виробляємо. Для колін і таке подібне.

— Дякую, — відповів Тарас і рушив коридором до ліфта.

— Заждіть, — загукав Міхелич і впіймав його в коридорі. — Я поїду з вами.

Міхелич викликав ліфт і, коли двері відчинилися, повернув перемикач у положення «Стоп». Забрав палець з кнопки, і кілька секунд здавалося, що він збирається з думками, перш ніж заговорити.

— Дві речі... По-перше, ви ж мені вірите, що я не маю нічого спільного з тією мертвою дівчиною?

— Запитайте мене краще про те, що я думаю. Не питайте, у що я вірю. Такої розкоші, як вірити, я в своїй роботі не можу собі дозволити.

Міхелич щиро розсміявся.

— Шкода, — сказав він, пересміявшись, — ми в цьому абсолютно схожі. Я собі теж цього не можу дозволити. Я сподіваюся, що ви не звернете у цю сліпу вулицю, але ж не можу вірити у це, так?

— Якось так, — відказав Тарас.

Міхелич озирнувся, ніби пересвідчувався, чи вони й далі самі на коридорі.

— Ще одне. У вас є діти, пане інспекторе?

— А ви хіба це не перевірили?

Директор лукаво посміхнувся.

— Звичайно, перевірили. У вас дві дочки, двадцять і вісімнадцять років.

І відразу ж змінив вираз обличчя з лукавого на простодушне.

— Ох, то ви мене, мабуть, добряче засуджуєте?

І, не чекаючи на Тарасову відповідь, продовжив:

— Знаєте, я тій дівчині, що була зі мною в Бохині, ні за що не платив. Не вірите? Я маю на увазі гроші. Але я для неї домовляюся то про одне, то про інше. Вона хоче стати співачкою. Від мене вона не піде більш зіпсутою, ніж прийшла.

— Мені байдуже, — сказав Тарас.

— Справді? — усміхнувся його співрозмовник.

— Справді, поки та вісімнадцятирічна — не моя донька.

Тарас увійшов у ліфт і змінив положення перемикача, який затримував ліфт на поверсі. Проте хтось інший устиг викликати його раніше, і ліфт піднявся на поверх вище, де, проте, вже нікого не було. Ще трохи, думав Тарас, їдучи вниз, ще трохи, ще рік роботи, і йому стануть байдужими навіть важливіші речі, ніж те, на кого облизуються хтиві й багаті старигани.

У кабінеті Міхелич сів за стіл, оперся на нього ліктями, сплів пальці і якийсь час сидів у такій позі. Тоді повільно розвів руки, взяв аркуш паперу зі столу, перевернув його і подивився на формулу на ньому.

— Симоно! — загукав він і, оскільки реакції не було, покликав знову.

— Я вас слухаю, — з’явилася у дверях секретарка.

— Подзвони Предаличу.

— Нашому Предаличу? З кадрового відділу?

— Кому? Ні, нащо він мені. Нашому Предаличу з Міністерства фінансів.

Секретарка зникла у своєму кабінеті. Міхелич іще раз заглянув у папір, який тримав перед собою, у цифри й літери, які він наквацяв на папері за п’ять хвилин до Тарасового приходу. Він не був таким дурним, аби випробовувати чиюсь фотографічну пам’ять.