Озеро

Розділ 26

Тарас помилився. Дрварич викликав його не на дев’яту ранку, а на одинадцяту. На нараду були запрошені всі, не лише Тарас. Інспектор прийшов на роботу о пів на восьму, на кілька хвилин раніше, ніж Тіна. За ці кілька хвилин він встиг увімкнути компʼютер і переглянути новини. «Убито декана факультету біотехніки», — було надруковано великими літерами, більшими за ті, якими повідомлялося про нову хвилю біженців на південних кордонах. «Невже це замовне вбивство?» — стояло у підзаголовку.

Тарас прочитав статтю, у якій було багато натяків і набагато менше фактів, і занотував три-чотири припущення, одне неймовірніше за інше, а серед них натрапив і на версію про те, що відповідь може ховатись у відкритті, яке було нещодавно здійснено на факультеті біотехніки і яке могло б похитнути рівновагу у стосунках великих гравців фармацев­тичної індустрії. Стаття завершувалась інформацією про те, що першим на місці злочину опинився Тарас Бірса, той самий інспектор, який веде справу про загадковий труп із Сави Бохиньки. «Схоже на те, що “наймогутніша зброя Люблянського управління поліції” і досі блукає в сутінках», — так завершував свої роздуми автор статті. Вираз «наймогутніша зброя Люблянського управління поліції» було взято в лапки.

Тіна увійшла в кабінет і замість привітання поклала перед Тарасом на стіл коричневий конверт, у якому було зо тридцять аркушів паперу.

— Прочитай, — сказала дівчина. Вона видавалася втомленою і невиспаною. Біля конверта вона поклала ноутбук Хлеба і помахала якимось плескатим апаратом завбільшки як смартфон. — Я скопіювала всю інформацію, яка була в комп’ютері.

Витягнувши з конверта аркуші, Тарас узявся за перший, на якому якийсь matej.verbic@gmail.com (на всіх інших був теж він, matej.verbic@gmail.com) писав:

«Я сиджу в роздумах і вірю в Бога. Бог — великий, він причина усього і керує всім. Ти — його інструмент, і я його інструмент, і хай сповниться воля Його. У світлі цього я розумію, що твоя воля Його воля, а твої діяння — Його діяння і випробування моє. Чи був я достойний цього? Чи був я посланий на цей світ, аби звершити щось велике, а чи було моїм призначенням прожити життя мурашки? Я не був таким великим, як ти? Чи можливо, що така свиня, як ти, був у Його очах достойнішим за мене? Твої очі! Мене нудить, коли я згадаю твої очі! Ти думаєш, ти можеш мене звільнити? Ти? Не вдавай із себе святого, бо твої очі тебе зраджують. Твої очі розказують про тебе більше, ніж усі твої брехні. Ти — справжня свиня, і Бог помилився, створивши тебе. Кожен може помилитися. Ти — звичайний негідник, який не заслуговує ані хліба, ані води, нічого. Якби я був Богом, я визнав би, що ти — помилка, і виправив би її. Я б наслав саранчу, щоб вона поселилася в твоїх очах і їх зжерла, і мух, і кабанів...»

Тарас привітався з Брайцом і Остерцем, які, як зазвичай, увійшли разом, хоча й не проживали поруч і не їздили тими самими автобусами — кожен із них приїжджав своїм автом.

Дві густо написані сторінки подібного тексту, і завжди згадувалося п’ять видів тварин, які мали б зжерти очі Хлеба, — всього листів було вісімнадцять, Тарас перелічив. Кожен лист закінчувався цитатою з Біблії, принаймні Тарас так припускав, бо востаннє відкривав Святе Письмо, коли мусив — тридцять п’ять років тому.

«Будьте певні, що жоден розпусник, нечистий або лихий чоловік не успадкує Царства Христового й Божого»[28].

— Це останній, — мовила Тіна. — Після цього листування припинилося.

— Може, Хлеб видалив?

— Ні, не видалив, усі схожі мейли він заархівував. Я знайшла їх в окремій папці.

— Остерцю, а ти не пригадуєш, чи не надходила заява від Хлеба з приводу переслідувань, погроз або чогось схожого?

— Коли?

Тарас погортав видрук. Листи стали надходити двадцять другого листопада, а останній було надіслано двадцять другого грудня.

— Не пригадую, але можу перевірити, — сказав Остерць.

— Перевір, а тоді на каву, щоб усе обговорити і домовитися.

Чому Хлеб нічого не розповів про погрози, коли Тарас розмовляв із ним?

Через п’ять хвилин надійшла інформація. Якщо Хлеб і подавав заяву, то не в їхній відділок.

— Я ще зателефонував у Головне управління. Вони пообіцяли перевірити і повідомити.

У «Казані», кафе на розі вулиць Прешерена і 27-го квітня, в такий час було порожньо. Запізно для працівників Міністерства закордонних справ, розташованого неподалік, і для викладачів економічної школи, а для студентів Академії мистецтв зарано. Коли товариство увійшло, офіціантка розгубилася. Зазвичай, побачивши компанію, вона готувала дві кави — еспресо без молока для Тараса і капучино для Брайца, а також м’ятний чай для Остерця. Сьогодні ж разом із ними була молода жінка, дівчина, яка видавалася зайвою в товаристві трьох поліцейських. Офіціантка розгублено тримала в руках дві філіжанки в одній руці й чайне горнятко в іншій і запитально дивилася на Тараса.

— Що ти будеш? — запитав він Тіну.

— Що буду?

— Пити, що ти питимеш?

Тіна замовила еспресо без молока. Тарас знав небагатьох жінок, які пили каву без молока, правду кажучи, не знав жодної.

— Ти пʼєш каву без молока? — здивувався він.

— Я не люблю молоко.

Тарас зачекав, поки Сильвія — офіціантка, шістдесятирічна жінка — принесе замовлення, а тоді дуже коротко, кількома словами переповів про події вчорашнього дня, розказав про те, щó Тіна знайшла у комп’ютері в Хлеба, і почекав півхвилини, щоб колеги перетравили почуте.

— Значить той... як його, Вербич — людина, яку ми розшукуємо? — запитав Остерць.

— Не знаю, — відповів Тарас. — А ви як думаєте?

Старший інспектор подивися на Брайца, Остерця й Тіну. Він і не потребував їхніх ідей, лише голосу. Лише вголос сказана дурниця стає дурницею, а поки вона сидить у голові, здається дуже навіть імовірною правдою.

— Недавно Ґолоб надіслав мені підтвердження, що труп, знайдений вчора біля Бовця, — тіло декана факультету біотехніки Драґо Хлеба.

Нарешті йому вдалося запам’ятати імʼя.

— Коли щось має такий вигляд, як слон, — обізвався Брайц, — смердить як слон і сере як слон, то це слон.

— Усе складається докупи, — мовив Остерць, витягнув пакетик чаю з горнятка, накрутив його на ложечку (жест, який незмінно дратував Тараса, адже Остерць вкладав у нього цілковиту зосередженість і увагу), витиснув останню краплину води і поклав пакетик на тарілочку.

Схоже, це було все, що він збирався сказати, бо потім він відсьорбнув чай і скривився — чай був гарячий. Остерць завжди так робив.

Тарас подивився на Тіну, яка розглядала колег, наче пересвідчуючись, що вони закінчили.

— Він відповідає профілю. Ненависть, яка відчитується з повідомлень, така сама, як і спосіб, яким він розправився з останньою жертвою. Мабуть, у нього був мотив так із нею вчинити...

— З ким? — озвався Брайц.

— З останньою жертвою, з Хлебом. З листів можна зрозуміти, що він звинувачував Хлеба у тому, що втратив роботу...

Тіна говорила про листи, про які Тарас уже знав. Можливо, через утому, яка накопичувалась останні дні, коли він залишався на роботі довше, ніж зазвичай, і, відповідно, пізніше бігав чи боксував і тому менше спав... можливо, через неї він задивився у виріз білої сорочки, в яку була вдягнена колега, і відірвав погляд на момент пізніше, ніж дозволяла пристойність, хоча декольте майже нічого не відкривало. У вирізі ледь виднівся початок ямки між грудьми, але в комбінації з обличчям, про яке й забув, що ще тиждень тому воно йому не здавалося чимось більшим, аніж просто цікавим... Тарас ­зі­тхнув і кивнув, мовляв, продовжуй, бо вона, мабуть, подумала, що його байдужий погляд стосується того, що вона сказала... Чудово, відтепер він може дивитися скільки завгодно, бо, очевидно, вже не належить до тих, кому можна приписати сексуальні мотиви.

— ...листи перестали надходити двадцять другого грудня, за день до вбивства невпізнаної.

— Двадцять третє — це лише ймовірна дата її смерті, — озвався Тарас. — Це могло статися на день раніше або на день пізніше.

Чи скористався б він нагодою, коли б така трапилася? Тіна була молодшою за нього на двадцять років, майже того самого віку, що й Аня. Ну, не зовсім, але набагато ближче до віку дочки, аніж його.

— ...яка теж була жорстоко вбита. А що, коли перша жертва і Хлеб були коханцями, і вбивця хотів завдати йому страждань, убивши кохану жінку? І коли не зумів або йому здалося це недостатнім, убив і Хлеба?

— Чому ж Хлеб не заявив на нього, коли ми розпитували про це? Хіба він змовчав би? — Тарасові все ж вдалося віді­рватись від декольте.

— Він одружений? — запитала дівчина.

— Мабуть, — відповів Тарас. — Я не знаю.

Так, як і він. Формально ні, але по факту так. А що було б, якби він був розлучений, як Брайц, наприклад? Мабуть, нічого.

— Вона не лише гарна, а й розумна, — мовив Брайц, очевидно, теж помітивши виріз на сорочці.

Тіна всміхнулася — ввічливо, а водночас втомлено. Вона б і йому відповіла такою самою усмішкою? Чи не краще думати про дві жертви в ІСМ, вбивства яких він розслідує? Тарас потрусив головою. Всі запитально на нього глянули.

— Одна думка не дає мені спокою.

— Що тепер робитимемо? — запитала Тіна.

— Йдемо на нараду, — Тарас зробив останній ковток охололої кави і, коли його голова разом із горнятком закинулася назад, востаннє зиркнув у виріз, який не відкривав нічого, майже нічого і, можливо, саме тому був настільки привабливим. Менше іноді справді означає більше. — Ходімо на нараду і потім побачимо, що до чого.

Дрварич зустрів їх у кабінеті, і Тарас би міг присягнути, що кабінет був чистішим, аніж завжди. На столику, довкола якого було місце лише для двох стільців, тепер у двох рядах стояло п’ять, а на столі навіть красувалися квітки. Вони виросли з цибулини і поки що не розцвіли. На одному з пʼяти стільців сидів Крістан, Дрварич був за своєю кафедрою. Коли Тарасова група увійшла, господар кабінету навіть не привітався, і Тарас зробив висновок (інакше кажучи — Тарас зрозумів), що щось не так. Подібні Дрваричі завжди були гарним сигналом, аби зрозуміти, задоволене тобою начальство чи ні. З обличчя Крістана, як завжди, не можна було нічого прочитати, однак його присутність красномовно свідчила сама за себе.

Коли всі сіли, Дрварич глянув на Крістана і, наче отримавши лише йому зрозумілий знак, почав:

— Справи погані! Не просто погані, а дуже погані! І погані вони від самого початку, бо якщо за справу не братись як слід, вона закінчується дуже і дуже сумно.

— Про що ти говориш? — запитав Тарас.

— Я говорю про те, що... — нападав Дрварич, якому не сподобався Тарасів тон, хоча зазвичай він ставився до інспектора приязно, та здавалося, сьогодні все буде по-іншому; збігло багато часу, відколи вони були рівноправні, достатньо, аби забути, яким посереднім слідчим був він сам. — Я говорю про те, що перший труп лежить у нас доволі довго, щоб його можна було ідентифікувати. Я говорю про те, що в нас зараз іще один труп, який, очевидно, пов’язаний із першим, і поясни мені, чи ми вже хоча б знаємо, як вони пов’язані? Крім того, що вони пов’язані географічно.

Дрварич нахилився до Тараса, і те, що підлеглий не відхитнувся назад, не відвів погляду і не зробив нічого такого, що вказувало б на пошану до його статусу, розлютило начальника ще більше.

— Ні, не знаємо! — мало не кричав він. — І чому ми не знаємо? Бо замість того, аби розслідувати злочин, аби робити те, за що нам платять, ми риємося в приватному житті людей, ніби ми — поліція моралі. Але це не так!

Тарас посміхнувся, навіть не намагаючись приховати посмішку.

— Вчора до пана Крістана заходив міністр, але не міністр внутрішніх справ, якому ми підпорядковуємось, а міністр е-ко-но-мі-ки.

Дрварич вимовив слово по складах, ніби це мало справити сильніше враження на Тараса і членів його групи; той знову ніяк не відреагував. Тарас глянув на Крістана, але той не виявив жодного знаку того, що наказав Дрваричеві вчепитись у Тараса безпосередньо, ще й перед колегами. Мабуть, так і є, бо навряд чи Дрварич би так пінився зі злості, а Крістан так спокійно чекав на закінчення двобою.

— Що ти хочеш знати? — звернувся старший інспектор до Дрварича.

— Мене, як твого начальника, якщо ти не звернув увагу на вивіску на дверях, цікавить, хто вбив нашу незнайомку і професора Хлеба, який, з огляду на те, що писалось у суботньому додатку газети «Діло», у серцях словенців став новою надією вітчизняної науки, вірніше, міг би стати, якби ви не гаялися.

— Зрозуміло, — вʼїдливо відповів Тарас. — Тіно, як його звати?

— Матей Вербич, — підказала Тіна, і Тарас відзначив її холодний упевнений тон. Ніби відповів телефонний робот.

— Тому всю справу перебере Головне управління. Про те, що це означає для тебе, ми поговоримо пізніше.

Усі в кабінеті, крім Дрварича, переглянулись, і навіть Дрварич нарешті зауважив, що десь оступився. Він спантеличено переводив погляд з одного на іншого і зупинився на Крістанові, який ніяк не відреагував.

— Тарасе, ти хочеш сказати, що в тебе є підозрюваний? — запитав Крістан.

Тарас стенув плечима.

— Так, саме це я й хочу сказати, якщо вас це цікавить. Бо я на мить подумав, що ви нас викликали через мій візит до Міхелича.

Тарас подивився на Дрварича, який розгублено обернувся до Крістана. Той повільно, ледь помітно похитав головою.

— Вважаючи, що ми в цій країні перед поліцією ще й досі всі рівні...

— Підозрюваний, Тарасе, — озвався Крістан, і його голос звучав примирливо й нетерпляче водночас.

— Його виявила Тіна.

— Добре... І?

— В компʼютері Хлеба ми знайшли листи з погрозами такого собі Матея Вербича, здогадуємося, що він колись працював на факультеті біотехніки, а Хлеб його звільнив. Ми не знаємо, як він повʼязаний з першою жертвою, але підозрюємо, що Хлеб її знав і зустрів у Бохині.

— Та що ти!.. — закричав Дрварич, але Крістан зупинив його помахом руки.

— Розповідай, — наказав він Тарасові.

І старший інспектор розповів усе, що знав: про рецепціоніста, який бачив, як Хлеб розмовляє з незнайомкою в готелі, про поїздку в Тренту — він сказав «Тренту», бо йому не хотілося щоразу пояснювати, де міститься Бавшиця, про зустрічний джип, про ще тепле тіло...

— ...і оскільки я не вірю, що за цими смертями стоїть змова фармацевтичного лобі, вірніше, не хочу, аби така змова існувала, як і будь-хто в Словенії, хоча Міхелич дуже намагається переконати мене в протилежному...

Крістан добродушно всміхнувся.

—...я був би дуже радий, якби виявилося, що наш підозрюваний винен. Для всіх нас це було б найкраще. Якщо Вербич — власник зеленого «хюндая», я б навіть заклався.

— Добре сказано. Ти вже просив ордер? — запитав Крістан.

Тарас похитав головою.

— Я ще вчора попросив знайти його авто, але на той момент у мене не було імені. Те, про що я вам зараз сказав, абсолютно свіжа інформація.

— Візьми ордер. Їдь на факультет і розпитай більше. Секретарка, співробітники — хтось мусить щось знати, тоді повідом мені. По нього поїде спецгрупа.

«І ти з ними», — подумав Тарас. Зі знімальною групою національного телебачення і двох приватних каналів.

— Я думав, справу перебере Головне управління.

Крістан знову добродушно всміхнувся.

— Ми не настільки хижі, Тарасе, і це добра нагода продемонструвати сьомій силі, що в наших стосунках нема тріщин. Ми проведемо арешт, а ви — все інше. Заслуги — обом.

Крістан підвівся, потиснув руки Тарасові, Тіні, Брайцові й Остерцю — в такому порядку, чарівним голосом старого плейбоя кинув Тіні: «Молодець, колего», — помахав Дрваричеві, який підвівся з-за свого столу і почувався зрадженим, відчинив двері. Ступивши в коридор, на мить обернувся і мовив Тарасові:

— Передавай вітання Аленці.

— Передам, — відповів той.

Тарас зачекав, поки кроки віддаляться, тоді обернувся до розгубленого Дрварича, який іще секунду тому вирішував, чи не заявити Тарасові, що існують межі — межі його терпіння.

— Аленка — педіатр його внуків.

Коли старший інспектор, а за ним і троє його колег вийшли з кабінету, Дрварич далі стояв за своїм столом і роздумував про те, як перетравити цей факт. На майбутнє він мусить бути обережнішим із Тарасом, — вирішив він.