Озеро

Розділ 32

Через чотири години Ґолоб мусив визнати поразку. На великому зеленому військовому полотні, перед яким він сидів навпочіпки, було поскладано численні кістки, і як він їх не обертав і не вивчав, серед них не було жодної, яка могла б належати дитині, немовляті. А земля, звідки їх було викопано, не давала сподівань на те, що вони збереглися. Суха, піщана, добре аерована. Він підвівся і кивнув Брайцові, котрий вперше за весь той час з’явився на цвинтарі, — до нього кілька разів навідувався Остерць.

— Як нема, то нема, — сказав Брайц. — Чого нема, того нема.

Він видобув з кишені мобільник і набрав номер.

— Мішн комплітид, на жаль, безуспішно. Дати тобі Ґолоба? — і простягнув телефон експертові.

— Нічого не вийде, Тарасе. Коли щось у тих могилах і було, то вже нема. Нічого не залишилося.

— Запитай, чи нам їхати в Средню Вас, чи вона відміняється? Або я сам...

Брайц мало не вихопив мобільник з рук Ґолоба і повторив запитання.

— Так, але...

Брайц закотив очі і попрощався.

— Тарас усе-таки хоче, щоб ми подивилися могилу в Средній Васі. Цілий день намарно...

Брайц лайнувся і рушив до авта. Ґолоб збентежено дивився йому вслід, а потім глянув на робітників біля могили.

— І що тепер? — запитав екскаваторник. — Закопуємо назад?

— Так, мабуть...

Один із копачів узяв плахту з кістками, склав докупи чотири кути і витрусив вміст у розриту яму. Екскаваторник увімкнув двигун і металевим ковшем зачерпнув землю. Ґолоб із незрозумілими відчуттями рушив услід за Брайцом і Остерцем до автівки.

— Якщо мусиш, то мусиш, — сказала вона, сівши на заднє сидіння «ауді Q5».

— Мушу, — відповів Тарас, — і мені здається, що не дуже порядно... — він не встиг договорити, як Аленка захряснула дверцята.

Тарас махав услід машині Балажичів, поки та не зникла з вулиці. Дружина, правда, не махала йому у відповідь, і Тарас подумав, що вони вперше від народження дітей проведуть нарізно більше, ніж два-три дні. Він дістав з авта всі свої речі, залишив лише те, що потрібно для бігу на лижах, тоді витягнув з кишені телефон і наклацав номер.

— Що тобі треба, Тарасе, сьогодні п’ятниця, — почулось у динаміку.

— В Бохині виплив іще один труп, тож я подумав, може, тобі буде цікаво.

— Ти ж знаєш, що я вже не виїжджаю на місце події, — сказав Цвілак.

— А якщо зробиш це востаннє, перед тим як вийдеш на пенсію?

У відповідь тиша.

— Я їду туди у товаристві однієї панянки, і нам потрібна нянька, яка буде наглядати за юною леді, якщо та не встоїть перед моїми чарами.

Ще кілька секунд він мусив почекати, поки отримав відповідь.

— Дай мені півгодинки на збори. А про що йдеться?

Тарас розповів усе, що знав, і, попрощавшись із Цвілаком і знайшовши у телефоні номер Тіни, раптом подумав про те, що заповідається на цілу вечірку. Ідіотська думка.

Стара Фужина не мала свого цвинтаря. Це село входить до парафії в Средній Васі, над якою стрімко здіймається церква святого Мартина, довкола церкви розкинулося кладовище. Завдяки своєму розташуванню церква видається більшою, аніж є насправді. Вже з першого погляду стає зрозуміло, що тутешній цвинтар відрізняється від цвинтаря в Єсеницях. Гарно впорядковані католицькі могили з кам’яними надгробками чи деревʼяними хрестами, засаджені квітами. Біля огорожі вниз на село дивиться камʼяний обеліск, поставлений у памʼять воїнів великої армії, на обеліску викарбувані імена і дати народження полеглих у Першій світовій війні.

— Похорон, чи що, — зауважив Остерць, коли вони стрімким узвозом поміж будинками наближалися до церкви. Вгору по дорозі піднімалося стільки людей, що поліцейське авто рухалося дуже поволі.

— Щось вони геть неприязні, — сказав Брайц.

Поліцейські зупинилися перед маленькою стоянкою на терасі праворуч від вʼїзду. Перед вʼїздом стояв екскаватор, схожий на той, що був у Єсеницях.

Далі він проїхати не міг, бо проїзд загороджував наспіх поставлений деревʼяний шлагбаум.

Ґолоб опустив вікно і звернувся до чоловіків, які стояли біля шлагбаума.

— Ви не могли б це забрати, будь ласка?

Чоловіки нічого не відповіли, але їхні погляди заблищали гнівом.

— Ми з поліції... — знову спробував Ґолоб з таким самим ефектом.

Брайц відчинив дверцята і вийшов.

— Що таке? — закричав він. — Ви що, глухі? Ми приїхали офіційно, і хто нам завадить, тому кришка.

Чоловіки довкола напоперек поставленого шлагбаума переглянулися. Один із них ступив до Брайца. Йому було приблизно сорок років, він був одягнений у зелену мисливську куртку і мав на голові відповідний капелюх.

— Ви не будете рити на нашому цвинтарі, навіть якщо ви сто разів з поліції.

Брайцові чоловік видався знайомим, проте він не міг згадати, звідки.

— А ви хто?

— Ви добре знаєте, хто я.

Тоді Брайца осяйнуло. За день до того вони розмовляли по телефону. Хоча слово «розмовляли» занадто гарне для того, щоб описати їхнє спілкування.

— Добрий день, — привітався Брайц тоді. — Я хочу поговорити з паном Янезом Балохом.

На другому кінці телефону — тиша.

— Я з поліції, і я хочу поговорити з ним, тобто з вами, якщо це ви...

— Про що ви хочете поговорити зі мною? — недовірливо озвався голос на тому боці.

— Про смерть вашої сестри Діани Балох...

— Я не буду з вами про це говорити.

— Послухайте, — спробував Брайц, — я хочу лише...

У відповідь пролунали короткі гудки.

— Я не дозволю чіпати свою сестру! — вигукував чоловік, і на його крик натовп, що простував до церкви, оточив їх.

— Вандали!

— Я хотів про це поговорити з вами, — знов обізвався Брайц. — Якби ви погодилися на аналіз ДНК...

— Я нічо тобі не дам! — кричав чоловік. — Ніякого аналізу не получиш!

Брайц витягнув з кишені поліцейське посвідчення і розлючено вимахував ним.

— Бачиш це? — репетував він, та відразу ж відсмикнув руку, бо чоловік у мисливській куртці плюнув на документ. Плювок поцілив у куртку Брайца.

— Придурок! — закричав Брайц і рушив на Балоха.

Натовп принишкнув, вагаючись, чи підтримати односельця, чи ще зачекати. Все ж таки це була поліція, хоча й не у формі, та плюватися...

— Стійте, стійте! — загукав Ґолоб і, піднявши вгору обидві руки, заступив Брайца. — Можливо, ви маєте рацію. Може, це неправильно — копати ями на такому гарному цвинтарі.

Всі вичікувально дивилися на експерта. Ґолоб обернувся до колеги і паперовою хустинкою витер слину з куртки.

— Ми вже якось обійдемося без ексгумації. Не треба сварок.

Ґолоб підійшов до дверцят водія і моргнув Брайцові, сідай, мовляв, у машину. Брайц роззирнувся, заглянув у ворожі очі і вголос промовив: «І що я тут загубив...»

— Що за прикол, Ґолобе? — запитав він, та експерт не відповів — він саме намагався ватною паличкою засунути паперову хустинку у маленьку пробірку.

До готелю «Озеро» у Рибчевому Лазі Тарас, Тіна і Цвілак прибули пополудні, коли сонце вже сховалося за Воґелем і температура впала до нуля. Вони припаркувалися на стоянці, на якій було більше машин, аніж під час їхнього першого візиту, і яка була повністю, аж до асфальту очищена від снігу. На паркінгу стояла автівка Ґолобової групи зі знаками Національної лабораторії судової експертизи. Тарас знайшов експерта у готельному буфеті; той був у товаристві двох колег — Долеса і незнайомого чоловіка. Тарас глянув на годинник — четверта. Зараз він мав проїжджати Беляк, що за годину їзди до Кляйнкірхгайма, якщо вірити Мішлену. Тарас відчув полегшення.

Цвілак і Тіна відразу знайшли спільну мову. Тіна була чарівна, чемно відповідала на запитання Цвілака, які дуже нагадували Тарасові запитання при їхній першій зустрічі, потім розпитувала патологоанатома про початок його роботи і вислухала ту саму історію, що й Тарас, просто вона її почула на десять років раніше, ніж він свого часу, а тоді завела мову про Мільчинського, Цвілакового наставника і героя словенської патологоанатомії. Тіна згадала дві його відомі праці й запитала думку Цвілака про речі, про які Тарас уперше почув, аж старий десь там при повороті на Трієст схвально покивав головою у бік водійського сидіння, а вголос сказав: «Добру помічницю ти собі зладував, Тарасе».

Коли вони минали Радовлицю, Цвілак уже спав, і Тарас у дзеркалі заднього огляду побачив, як Тіна всміхнулася й підморгнула йому. Він і сам не знав чому, та йому здалося, наче вона щойно склала іспит.

— Сьогодні вже нічого не вийде, — почав замість привітання Ґолоб. –Клапан на одному з циліндрів пошкоджено. Завтра вранці мають привезти новий, і аквалангісти знову зможуть працювати. Але буде нелегко, бо... Цей пан тобі розповість.

Ґолоб показав на чоловіка з густою сивою бородою, який скорботно сидів неподалік. Він був одягнений у мисливську куртку, під якою виднівся товстий сірий пуловер, у бриджі, товсті шкарпетки і високі чоботи. З кишені куртки стирчали чи то шапка, чи то рукавиці кольору пуловера. Тарас підійшов до столу і подав руку. Від чоловіка долинала суміш ароматів, з яких запах хліва був найприйнятнішим.

— Штефе, — представився той. — Мене звати Антон, але всі мене кличуть Тона.

Тіна теж подала йому руку, яку він, як і Тарасову, потиснув без особливої радості.

Тарас розглянувся довкола і показав жестом на вільний стіл у найвіддаленішому кутку.

— Ходімо туди.

Усі сіли, Тарас рішучим помахом руки зупинив офіціанта, який, було, рушив до їхнього столу. Інспектор витягнув з кишені записник і ручку.

— Отож, Тоно, розкажіть, що сталося.

Чоловік відкашлявся, і схоже було, що його хвилювання зростає.

— Ну, бло так... Я був на озрі. Я хтів перевірити вудки, і...

Він замовк і з обережністю глянув на Тараса.

— Хоча зараз не можна рибалити, — підказав йому інспектор.

Чоловік від тривоги став затинатися...

— Ну, я вийхав на сома, соми тут і так не водьця, так кажуть...

Він зупинився, занепокоєно розглядаючи скатертину на столі і чекаючи, що Тарас його врятує або погубить. Тарас вирішив іще кілька хвилин посмажити його на повільному вогні у тиші.

— Це порушення, — зрештою заговорив інспектор, ніби не почувши тієї останньої репліки про сомів, — однак ми з колегою і колегами, — Тарас показав на стіл, де сиділа група Ґолоба, до якої доєднався Цвілак, — не полюємо на порушників. Ми тут через іншу справу, і, якщо ви докладете зусиль і нам допоможете, ми забудемо про те, що ви робили на озері.

Чоловік з полегшенням зітхнув.

— Ну, я міг і не повідомти, — мовив він уже сміливіше, щоб сподобатися Тарасові.

— Тоді це вважалось би злочином, а не порушенням. А про злочини ми пам’ятаємо.

Коли чоловік закінчив, у записнику Тараса було три речення.

— Це була чоловіча голова чи жіноча?

— Не знаю... Здаєця, чоловіча.

— Тільки голова?

— Що ви хочете сказати?

— Ви витягнули з озера лише голову чи під нею було ще щось?

— Ая, було, було. Я перше був пдумав, що взагалі йго не витяну.

Тарас іще раз звірився із записами. Є що є.

— І що ви про це думаєте?

Чоловік на нього вражено глянув.

— Шо ви майте на ввазі, про шо думаю?

— Ви, напевно, чули, що то не перший труп, який ми знайшли в озері?

Рибалка стенув плечима.

— Не маю пняття. Та жінка не наша, бо...

— Бо інакше всі би знали?

— Та. І про того так само. В селі ніхто не пропдав.

Тарас кивнув. У маленьких громадах усе про всіх знають, усі між собою знаються. І всі мовчать, якщо потрібно.

— Ви розповіли нашим колегам про жінку, яка завагітніла, а дитини не було. Це все, що ви про це знаєте?

Тарас уважно стежив за бородатим обличчям і правильно робив, бо міг би пропустити мить, коли зіниці співрозмовника на секунду розширилися. Він одразу ж узяв себе в руки, може, лише ледь сильніше примружив очі, ніж раніше.

— Ая, Тоначева нещасна, яка потім кинулася в воду. Більше нічо не знаю, то і так забгато.

Тарас іще пробував порозпитувати, від кого жінка завагітніла і як сталося, що поліція не відкрила справи, що говорили люди про долю дитини... Та у відповідь чув лише: «Більше нчо нзнаю».

Інспектор зітхнув і повернувся до Тіни, яка, здавалося, тільки цього й чекала.

— Це ви батько дитини?

Тона здригнувся і став підніматися, ніби збирався відштовхнути стіл, мало не кричучи:

— О нє, нє, то вже нє! Та яке! Де ж мені...

Він перелякано дивився на Тіну, яка стенула плечима.

— Я подумала, що ви й цього разу скажете: «Більше нчо нзнаю».

Тарас зітхнув і зазирнув у записи, ніби перевіряючи, чи те, що він записав, має хоч якусь прикладну цінність, і, схоже, вирішивши, що ні, ще раз обернувся до чоловіка.

— Отож це все, що ви можете мені повідомити?

Чоловік покивав головою, провів рукою по бороді, похитався на стільці, наче боровся сам із собою, а тоді змовницьки нахилився до Тараса. Поліцейський теж до нього нахилився і впіймав ніздрями хмару запахів хліва, застояного поту й лікеру.

— І все ʼдно, ті вусані таки водьця там, на дні Фужинської затоки, ви ше згадаєте, шо я вам гворив.

— То ми на сьогодні закінчили? — запитав Тарас, коли вони повернулися до Ґолоба з його групою і до Цвілака.

— Ми закінчили б і без проблем з клапаном. Знаєш, яка глибина озера в цій частині? Я вже мовчу про те, що температура води якийсь градус-два. Вони раз опускалися, а за правилами двічі не можна.

— І що тепер? — запитав Цвілак.

Тарас збентежено обернувся до нього. Коли подзвонив Брайц, інспектор подумав, що в Бохині на нього вже чекає труп, а не те, що вони тільки повинні будуть його знайти.

— То що, їхати назад, а завтра знову сюди, чи як?

Тарас стенув плечами.

— Коли ви завтра тут будете?

— О шостій — пів на сьому. Вони пірнатимуть, щойно розвидниться. Хоча, зізнаюся, мені б хотілося добре виспатись. Я на ногах з самого ранку. Два кладовища, а тепері ще це. Знаєш про наші пригоди в Средній Васі?

Тарас кивнув — Брайц йому вже все розповів.

Цвілак кашлянув і зиркнув на інспектора.

— Тоді, коханий мій, ти замовиш два номери в готелі. Один для нас, а інший — для молодої дами. Я застарий для таких жартів.

Тарас поплескав рукою по голові. Ні, він не був застарий для цього, просто він не був упевнений, що Дрварич підпише рахунок на видатки. Тарас пошукав між своїми записами номер телефону директора готелю. Може, вдасться якось домовитися — готельний номер взамін на дискретність.