Озеро

Розділ 42

Похорон — наступна в Тарасовому переліку річ, без якої в житті можна було обійтися. Бо там відчувався не тільки жаль за покійним, а страх — хто стане наступним. Він? Коли Тарас почав займатися скелелазінням, їхня альпіністська спільнота була відносно маленькою, вони всі між собою зналися, і кожен загиблий був знайомим, на чий похорон треба було йти. З часом смерть підбиралася ближче, і раптом виявилося, що ім’я, написане на тимчасовому дерев’яному хресті, належало чоловікові, з яким Тарас їздив до Франції в Шамон-Мон-Блан, з яким мерз на вузькому виступі високо в скелях, чекаючи, поки розвидниться, а по дорозі додому зупинявся обабіч італійських трас і випивав по п’ять склянок пива й одну кока-колу, перш ніж ішов у туалет. Він настільки ненавидів похорони, що якийсь час не помічав людей, які думають навпаки. Дивовижно, але багато хто любив ходити на них, наче на якусь світську подію. Нагода поїсти, попити, поговорити зі знайомими. Живі заступають тих, хто пішов із життя.

День був сонячний і відносно теплий, почищені дороги — сухими, лише подекуди розповзався підталий сніг. Тарас прийшов до каплички серед останніх, бо перед дверми вже набралося багато люду. Інспектор помітив Аленку, впізнав кілька облич з Бохиня, Цвілака. Аленка стояла біля входу в компанії жінки, яка привіталася і співчутливо запитала:

— Ви ж були друзями, правда?

— Так, — підтвердив Тарас.

Аленка хотіла, щоб вони ними стали, і якби вони не були на похороні, на подібне запитання вона б відповіла: «У Тараса немає друзів».

Мав він їх, не мав їх, і що? Заприятелювати з кимось лише через те, що вони колись разом вибралися на Вршич?

— Так, саме так, — сказала б Аленка. — Нормальні люди знаходять друзів, п’ючи каву. Не обов’язково з ними підніматися на Еверест.

Кульмінацією їхньої дружби була велосипедна поїздка через Вршич у Тренту, де Прелцеві стало погано і Тарас мусив їхати через Предел до Кранської Гори по авто. Вернувшись, Тарас застав його у буфеті в кемпінгу біля річки Сочі в товаристві двох тридцятилітніх жінок, і Прелц страшенно засмутився через те, що в Тараса не було часу, щоб піти разом на вечірку, а «там побачимо».

— Це Моніка. Вона працює у лікарні в Шемпетері...

— Я медсестра, — захихотіла Моніка, в якої було вродливе обличчя і в сам раз повненьке тіло, як пізніше, коли вони їхали до Любляни, висловився Прелц.

— Ми б могли багато про що поговорити, бо ми з того самого цеху... — виплітав Прелц, а Тарас кивав головою.

—...а це Анастасія, вона займається торгівлею.

— Я працюю у маркеті в Солкані, — сказала Анастасія, висока, худорлява жінка, яка вагалася, чи має виявити таке саме захоплення інспектором поліції, як її подруга — лікарем-хірургом.

Тарасові довелося просидіти з ними дві години і спостерігати за шлюбним танком Прелца, перш ніж він отримав дзвінок, через який мусив терміново вертатися в Любляну.

— Якби мені довелося ще раз вчитись, я знову вибрав би медицину і хірургію. Ти собі не уявляєш, які вони стають податливі, коли чують про лікаря, — жалкуючи за втраченою нагодою, говорив Прелц десь перед Мартульком, бо потім заснув.

Про цей епізод Тарас Аленці не розповідав, хоча пізніше кілька разів питав себе, чому ні? Що сталось би, коли б він усе розповів?

— Ох, наш милий Райчик, він такий, — сказала б Аленка. — Якби він не бігав за спідницями, я б налякалася, що з ним щось сталося.

Деякі люди мають шарм, харизму, завдяки якій їм усе пробачають.

— Ти йдеш з ним попрощатися? — запитала дружина, показуючи йому на вхід у капличку, і Тарас кивнув головою.

Не любив він і запаху хризантем, не любив вінків, трун, і всього решту, і дурних думок, які лізуть у голову людині тоді, коли вона стоїть перед покійним, а поруч — зламана істота, дружина, мати чи дочка, чиє страждання ніяк не може зрівнятися з твоїм, якщо його взагалі хоч трохи було. Чи достатньо довго ти простояв перед труною або урною? Чи вираз твого обличчя був достатньо сумним? Чи слова співчуття прозвучали достатньо щиро й переконливо?

Тарас став у чергу до каплички, перед ним було, може, з п’ятеро людей, і повільно сунувся до дверей, а потім переступив через поріг. Бідолашного Райка не кремували, як він сподівався. Труна, погляд на яку закривали люди в черзі, була відкрита, а кришка стояла сперта до стіни. Так, як на похороні Тарасового товариша, який лежав зі спотвореним обличчям — таким самим, як коли в нього під ногами відламалася льодяна плита і він зрозумів, що його чекає п’ятдесят метрів падіння у підніжжя крижаного водоспаду. «Як збитий кіт», — подумалося тоді Тарасові. Коли Тарас підбіг до товариша, перед ним лежало щось м’яке, а коли захотів зробити масаж серця і штучне дихання, на нього бризнула кров.

Інспектор підійшов до покійного і підвів голову. Прелцові було шістдесят років, якщо він правильно запам’ятав, може, шістдесят один. А Прелц у труні мав вісімдесят, блякле волосся і гротескну маску, яку важко було уявити на обличчі людини, яку Тарас знав. Одне око напіврозплющене... Навіщо було так його спотворювати?

— Щирі співчуття, — пробурмотів Тарас до Карін, яка стояла біля труни і постаріла так само, як і її чоловік, відколи він її востаннє бачив. Очі були заплакані, але сухі, вона потиснула інспекторові руку з відсутнім виразом і, здається, не до кінця розуміла, ані хто ця людина, яка тримає її руку, ані що відбувається довкола неї.

Тарас з полегшенням вийшов із каплички і налетів на Цвілака.

— А тоді оце... — сказав старий, показуючи рукою за його спину. — Я себе почуваю трохи винним.

Тарас запитально глянув на колегу. Цвілак і Прелц не були друзями, вони ледь зналися.

— Ти знаєш, що йому стало зле в мене? — сказав той. — Ну, і наступного разу він до мене вже завітав як мій клієнт. Кляте життя.

З каплички почали виносити квіти і складати їх на візочок, Тарас поплескав Цвілака по спині, повернувся, шукаючи Аленку, яка стояла на тому самому місці, що й раніше, а біля неї — вже якась інша жінка, яка представилася Тарасові і подала руку, чиє ім’я Тарас уже за секунду забув.

— Ти знаєш промову напам’ять? — запитав Тарас.

— Я читатиму, — сказала Аленка незвично спокійно, незвично для того, хто не був із нею знайомий. Тарас знав, що коли було необхідно, дружина ставала твердою мов лід. Коли помер її батько, Аленка заплакала лише один раз, на кремації. На похороні вона не плакала — ні під час промов, ані під час співів, ані тоді, коли труну поклали в підготований квадратний отвір. Вона стояла біля могили, а до неї притискалися дві школярки, Аня і Мойца, вони обидві плакали, а мати гладила їх по головах і була неймовірно гарною зі світлим волоссям, яке спадало на чорне пальто.

— Все гаразд? — запитав Тарас, коли останній у черзі кинув квітку на труну.

Аленка кивнула і навіть ледь усміхнулася.

— Доки в мене є ви...

Двоє працівників кладовища Жале у смішній фіолетовій формі з капелюхами такого самого кольору винесли з каплички вже закриту труну, вкриту вінками. Карін ішла слідом. Тарасові хотілося дочекатись кінця процесії, але Аленка потягла його і вони стали за Карін. Процесія повільно пройшла п’ятдесят метрів по гравійній доріжці до місця для промов. Троє співців вийшли з натовпу і заспівали популярну пісню «По озері біля Триглава».

— Я перша, — прошепотіла Аленка Тарасові у вухо і рушила до трибуни. Там висів словенський прапор, і Тарас навіть після стількох похоронів не міг звикнутися з думкою, що це — обов’язковий атрибут. Невже не все одно, кому належить мертва людина?

— Я знаю небагатьох людей, які любили життя так, як його любив ти, дорогий Райчику... — почала Аленка, і на хвилю йому здалося, що її голос усе-таки трохи тремтить. — Ми познайомилися, коли я була ще студенткою, а ти — моїм викладачем, але в тебе був рідкісний дар стирати ці межі — поведінкою, розмовами. Ми, студенти, любили тебе за те, що з тобою почувалися не тими, з кого нічого не вийде, не напівфабрикатами чи ще чимось гіршим, — я не буду цитувати декого з твоїх тодішніх колег. З тобою ми мали відчуття, що бути лікарем — це не тільки зубрити напам’ять, а також, і насамперед, — бути людиною, що справа не в техніці, а в тому, як ти тримаєшся, наскільки ти впевнений. Ти часто повторював: «Ну і що з того, що ти не знати який спеціаліст, коли пацієнт тобі не довіряє», — хоча... — Аленка на мить замовкла, — ті, хто тебе знав, пам’ятають, що ти використовував трохи інші слова.

Кілька людей усміхнулося.

— Доля розпорядилася так, що ми стали колегами. Робота лікаря складна, стресова і часом невдячна. Цьому треба протистояти і пильнувати, щоб не постаріти завчасно, щоб на твоєму обличчі, як ти любив казати, не намалювався сумний джокер. Зрештою, ти казав, що ми нікого насправді не вилікували, якщо кожен рано чи пізно пішов із цього світу. Ти рятувався гумором. І навіть коли твої жарти були грубуваті, а для когось занадто гострі, я не знаю жодної пані, яка пішла б не до чарівливого лікаря, а до когось іншого, навіть якщо він, вислухавши всі скарги, кидав: «Ха, бабцю, старі ми, що поробиш».

Знову кілька людей засміялося.

— Світ такий, яким ми самі його робимо, говорив ти не раз, і навіть коли в житті тобі бувало гірко, ти не зраджував цьому правилу. Я не пригадую, щоб ти коли-небудь скаржився, і таким ми тебе запам’ятаємо. Ми любили тебе, Райчику, і нам тебе бракуватиме.

Гірко, подумав Тарас. Що ж такого гіркого було у житті Райка Прелца, окрім його кінця?

Було ще два промовці — начальник університетського клінічного центру і, що трохи дивно, голова Добровського мисливського товариства, членом якого був Прелц, про що Тарас не знав. Потім заспівали ще дві пісні, обидві народні словенські — «Липа зеленіла», а як називалася друга, Тарас не знав. Тоді процесія рушила до могили.

— Ти гарно сказала, — прошепотів Аленці Тарас.

У неї були вологі очі, вона витирала сльози хустинкою, намагаючись при цьому не розмазати макіяж.

— Я рада, — сказала вона так тихо, що Тарас ледь розчув, — що все позаду. Що він не страждав. Ти бачив його стан у лікарні?

Тарас згадав, як напружилося Прелцове обличчя, наче він збирався закричати.

«Що він там не хотів би сказати, ви були останньою людиною, яка чула його голос».

— Як Карін це перенесла? І як переносить?

Аленка похитала головою.

— Вона завжди була витривалою, але... Райко — єдине, що в неї було, яким би він не був.

Після промови Аленки до Тараса підійшов Балажич, кивнув йому, подав руку, яку Тарас потиснув із відсутнім виразом.

— Як усе може обернутися, правда? Згадую, як він мене постійно підколював через це, — Балажич погладив себе по череві, якого не могло приховати навіть об’ємне пальто.

Тарас кивнув, і Балажич сказав іще кілька ввічливих фраз, на кшталт того, що сьогодні ми тут, а завтра нас нема, і Тарас кивав, мовляв, що поробиш...

— Слухайте, а як та ваша справа у Бохині? Те вбивство. Ви його розкрили?

Тарас похитав головою.

— Ще розслідуємо.

— Маєте підозрюваних?

— Так, кількох. Але вони завжди знаходяться.

— Ну, принаймні ми, всі, хто був на вечірці у Райка, поза підозрою.

Тарас усміхнувся.

— Звичайно, вбивство ж сталося за тиждень до того.

Балажич таємниче усміхався, ніби те, що він говорить, мало бути відомим і Тарасові.

— Я не це мав на увазі. Більшість із нас має там свої дачі. Нас запрошували на... Як це називається?

— На опитування?

— Так, якась жінка. Але ви тоді сказали, що вам би нюх підказав, якби у кімнаті був убивця. Я це мав на увазі.

Почулися перші такти похоронного маршу, і Балажич попрощався.

— Ви ж прийдете на поминки?

Вони йшли головною дорогою, потім звернули на бічну, а тоді на ще меншу і зупинилися перед викопаною могилою. Тарас весь час тримав Аленку за руку і дивився у землю під ногами, на гравійну стежку. Він не хотів бачити дат на пам’ятниках — дат народження і смерті. У гробницях спочивали не лише ті, чий час сплив, там лежали діти, в могилах були його однолітки, життя яких обірвав або рак, або п’яний водій, або ще щось, у могилі незабаром опиниться і дівчина без голови, і на її пам’ятнику стоятиме й ім’я, і прізвище, і дата народження й смерті, з яких кожен зможе зрозуміти, що вона була замолодою, аби вмирати. Вона лежатиме праворуч або ліворуч від когось, хто помер у дев’ятнадцятому столітті. Людина на цвинтарі починає усвідомлювати власну минущість, яку багато хто сприймає як якусь останню справедливість. Можливо, хтось мав з цього розраду, але не Тарас, та й справедливим це йому не здавалося.

Обабіч ями земля була чорна, а посередині — світло-коричнева глина. Надгробна плита закрита вінками; і коли прибула труна, працівники у фіолетових формах почали перекладати квіти, щоб звільнити місце для всіх. Тарас, не знаючи, куди себе подіти, кинувся їм на допомогу. Він узяв вінок з труни і поставив біля сусіднього надгробка, посунувши трохи інший вінок, який там стояв, щоб звільнити місце, і здивовано подивився на напис. Він зиркнув на Аленку й показав очима на надгробок.

— Потім... — шепнула вона.

На надгробку було написано: «Райко Прелц, 1980–1987».