Озеро

Розділ 25

Тарас знаком попросив Тіну підійти ближче, витягнув з кишені телефон і набрав номер Головного управління в Любляні. В будинку не було сигналу, тому він мусив піти аж до дороги, де спочатку з’явилася одна слабенька поділка, а тоді ще дві. Достатньо, аби передати, щоб патруль зупинив темно-зелений джип «хюндай» з ґорицькими знаками, який може рухатися з Радеча в напрямку Любляни або від Бовця долиною річки Сочі, і попросив бути обережними, бо водій підозрюється у вбивстві й озброєний.

— Ви мене добре зрозуміли? — перепитав Тарас. — Особ­ливо останнє?

— Ви сказали, озброєний?

— Найбільшою гарматою, які існують.

Тарас повернувся в будинок, до кімнати з жертвою і Тіною. Її обличчя посіріло. Дівчина втупилась у труп, наче не в змозі відвести погляду від отруйного видовища.

— Вийди на повітря, — порадив Тарас, але Тіна стояла, мовби не чула.

Постріл розніс усю нижню частину чола разом з очима і носом. Одного ока взагалі не було видно, воно сплюснулося від вогню, друге звисало на нерві, мов на нитці, з уцілілого кутика. У зяючій дірі виднілися сиво-білі часточки мозку, перемішані зі світло-червоною кровʼю. Металевий запах крові змішувався із запахом пороху й горілого мʼяса.

— Тарасе, не знаю, чи я... — почала Тіна, та відразу ж затулила рота рукою і вибігла геть.

Сам Тарас ніколи не блював. Не в таких випадках.

Він оглянув будинок. Вітальню було з’єднано з кухнею, яка водночас слугувала їдальнею, одні двері вели на коридор, з якого інспектор зайшов у ванну кімнату і в кінці якого розташовувалися сходи, що вели у горішнє приміщення — переобладнану під мансарду однокімнатну квартиру з маленькою окремою ванною. У кімнаті було двоспальне ліжко і робочий куток, на столі стояв комп’ютер — ноутбук, який і досі світився, та, коли Тарас кінчиком хімічного олівця торкнувся клавіатури, комп’ютер попросив пароль. Тарас спустився вниз. Тіна, схоже, була ще надворі.

Тарас сів навпочіпки біля трупа і роздивився деталі зблизька. Червона калюжа розтеклася лише довкола голови, але в решті кімнати — на меблях, на стінах і навіть трохи далі на підлозі — слідів крові не було. Все вказувало на те, що вбивця примусив жертву стати навколішки або, ймовірніше, лягти на підлогу і тоді впритул випустив кулю в голову. А оскільки куля увійшла в голову ззаду, вбивця мусив тіло перевернути. Але навіщо? Хотів переконатися, що Хлеб мертвий? Насолодитися скоєним? Тарас торкнувся зап’ястка. Він був мʼяким і теплим.

Тіна сиділа у їхній машині з боку водія, виставивши ноги назовні, на тонкий настил снігу на асфальті, який снігоприбиральна техніка не змогла відгорнути, й обхопила голову долонями, спершись ліктями на коліна. Дихання її було поверхневим.

— Вибач... — прошепотіла вона, стримуючи блювоту.

Тарас знову видобув телефон з кишені, знову прогулявся до дороги і зателефонував у Національну лабораторію судової експертизи, до Ґолоба.

— Що доброго чувати? — запитав Тараса колега.

— Ще один труп, цього разу жертву застрелено впритул. Тіло ще не застигло. Все трапилося десь з годину тому.

— Де? — запитав Ґолоб, і Тарасові знадобилося трохи часу, аби пояснити, як доїхати до Бавшиці.

— Знаєш що — їдь з групою у Брник і вимагай там вертоліт. Справа не може чекати дві години.

Коли Тарас заховав телефон, Тіна вже звелася на ноги. Вона й далі була блідо-сірою, але стояла без опори.

— Ще раз вибач... — почала Тіна, однак Тарас її зупинив. Пішов до багажника, відкрив його і з валізи видобув пару латексних рукавиць.

— Тримай... Пройди коридором і піднімися сходами вгору на мансарду. Там стоїть його комп’ютер. Можеш на нього глянути?

Тіна вдячно кивнула головою. Коли вона зникла у будинку, Тарас сів на водійське сидіння, де щойно сиділа Тіна, закинув ноги під кермо, опустив спинку у напівсидяче положення і зручно вмостився. Дві хвилини, лише дві хвилини, аби оговтатися.

— Компʼютер вимагає пароль, — сказала Тіна, повернувшись, а Тарас нетерпляче кивнув. — Я можу його зламати, але не тут, не з тим, що маю з собою. Правда, я не маю нічого...

Вона мала набагато кращий вигляд. Її обличчя порожевіло, дихання вирівнялось, і на останньому реченні вона навіть ледь усміхнулася.

— Якщо в нас буде нагода, — сказав Тарас.

Тіна запитально глянула на інспектора.

— Це вже другий труп, при цьому ми так нічого і не ді­зналися про перший. Завтра о дев’ятій ранку я сидітиму в кабінеті у Дрварича, і якщо зверху на нього тиснутимуть, а так, швидше за все, й буде, бо налякаються телевізійних крикунів, усе це, — Тарас показав на будинок і трейлер, — і все, що всередині, поїде в Головне управління. Тому я хотів би, щоб ти якомога швидше перевірила комп’ютер. Ти можеш це зробити, не знищивши даних у цифровому всесвіті?

— Так... але... — почала дівчина і замовкла.

— Але що?

— Ми десь помилилися?

— Ні, але іноді, навіть якщо все робиш правильно, цього недостатньо.

— Хіба ти не найкращий інспектор-криміналіст у цій країні?

Так, її настрій поліпшувався.

— Дрварич казав про тебе так: «Юна колего, я прикріплю вас до Тараса, він — наш найкращий спеціаліст», — так він мене переконував.

— Тим більше, — обізвався Тарас. — Не одна людина в Любляні чекає моменту, коли я провалю розслідування.

Тарас відʼєднав комп’ютер і простягнув його Тіні.

— Зможеш його перевірити ще цього вечора?

— Так.

— Скопіюй усе, що там буде, гаразд?

Дівчина кивнула.

Ґолоб зі своїми помічниками прибув, точніше прилетів, через дві години. За цей час інспектор уже оглянув усе довкола будинку, де не знайшов жодних слідів: усюди лежав чистий незайманий сніг, — сфотографував ті сліди від коліс, якими не проїхала їхня машина, і порівняв їх зі слідами припаркованої «тойоти», хоча знав, що те саме вчинить і Ґолоб.

Помітно було, що сліди відрізнялися. У кімнату з трупом Тарас більше не заходив.

— Тепер можна, — сказав експерт, скидаючи рукавиці і пластиковий комбінезон. За його спиною помічники виносили металевий ящик.

Сонце вже сховалося за найближчими горами-двотисячниками, і, коли на долину впала тінь, стало холодно. Тарас щойно тепер відчув, наскільки він зголоднів.

— Слухай, Тарасе. Нагорі, у робочому кабінеті, стоїть принтер, а компʼютера нема. Як так?

— Ти отримаєш його завтра вранці.

— Звідки така недовіра? Це ж не за процедурою.

Тарас поплескав колегу по плечі.

— Ти знаєш, звідки. Це ніяк не повʼязано з тобою і твоєю групою.

Ґолоб зітхнув і похитав головою. Він завжди дотримувався правил, але й Тарасові довіряв. Як же це залагодити? На щастя, він помітив у снігу пляму.

— Це наше? — запитав Ґолоб, показуючи на калюжу блювотиння у снігу за два метри від машини.

— Це моє, — сказала Тіна. — Мені шкода.

Ґолоб співчутливо подивися на дівчину і знову повернувся до Тараса.

— Звіт ти отримаєш завтра перед полуднем. А тепер...

— Скажи мені щось, чого я не знаю.

— У такому разі я скажу небагато. Твоє припущення щодо того, як розвивалися події, цілком імовірне. Зброя — пістолет, швидше за все револьвер, калібр невідомий, але у будь-якому випадку великий.

— Сорок п’ятий? — запитав Тарас.

— Одинадцятий, дотримуймось наших стандартів. Можливо. Трохи проблем створює те, що куля, вдарившись у лобову кістку, відлетіла в паркет. Ми вирізали цілий квад­ратний метр, щоб у лабораторії вивчити що до чого. Ми зібрали відбитки пальців, зібрали все, що можна було зібрати, і сьогодні ввечері посортуємо... Одне слово, людина мертва, вбита...

— Те, чого я не знаю, — наголосив Тарас, — лише те, чого я не знаю.

— У нас цього разу ціла купа пальчиків.

Тарас подивився услід вертольоту, потім увійшов у будинок, пройшовся кімнатами, обдивився шафи, книжки на полицях, кинув погляд на пляму на килимі у вітальні і на Тіну. Тіна без жодного виразу на обличчі вдивлялася в пляму, але здавалося, що не бачить її. Інспектор іще раз обійшов кожне приміщення, однак не знайшов нічого, що було б несподіваним у помешканні декана факультету біотехніки. На полицях стояла лише спеціалізована література. Єдина художня книжка, яку зауважив Тарас, — «Пастка-22» Джозефа Геллера, він навіть не постарався розібратись, чому саме вона. У животі нестерпно бурчало.

— Ти голодна? — запитав він Тіну.

— Не знаю... Я голодна, але не знаю, чи зможу хоча б щось проковтнути.

Через двадцять хвилин Тарас і Тіна блукали Бовцем у пошуках закладу, де можна було б поїсти. У двох кнайпах, куди вони завернули, на них глянули з подивом і пояснили, що взимку там подають лише напої, іноді сандвіч, що Тарас і Тіна виявилися єдиними туристами у містечку і така ситуація триває з моменту, коли обірвався трос і кабіна з двома лижниками полетіла додолу. Зрештою, інспектор з асистенткою натрапили на ресторан, де подавали лише піцу. Тіна замовила яблучний струдель і склянку води.

Якийсь час вони сиділи у тиші.

— Важкий день, — обізвався, нарешті, Тарас.

— Так, — відповіла Тіна, гірко всміхаючись. Дівчина дивилася на вазу з пластмасовими квітами, а потім перевела погляд на шефа. — Мій перший труп.

Офіціант поставив на стіл піцу, і Тарас мусив себе стримувати, аби відразу не накинутись на їжу. Він був дуже голодним, а піца мала апетитний вигляд. Вона була такою, як треба. Тісто не товсте і не тонке, помідори, гриби, кукурудза, перець... звичайно, консервовані, але все ж смачні. Шинку і він би зараз не зміг їсти.

— Непогана піца, — мовив він з набитим ротом. — Візьмеш шматок?

Тіна всміхнулася і заперечно похитала головою. Офіціант, мабуть, вирішив принести струдель після того, як Тарас доїсть піцу, і все ж вона не виявляла жодних ознак нетерплячості чи апетиту.

Піцу він доїдав у тиші.

— Маєш якусь теорію?

Тарас похитав головою.

— Пенца — привид, речі якого ти мусила поскладати, — навчив мене багато чого, зокрема не придумувати теорій і не займатися ними, поки це не стане абсолютно необхідно. Завжди є жертва, мотив, нагода, матеріальні й інші докази. Це все. А теорія подбає про себе сама.

На столі перед Тіною зʼявився струдель, вона їла десерт маленькими шматками, добре, що могла їсти.

— Чим займається твій хлопець? — зненацька запитав Тарас, сам не розуміючи навіщо.

— Мій хлопець? Чим він займається?

— Він теж інформатик? Ви познайомилися в університеті?

Тіна подивилася на Тараса з якимось стомленим подивом. Взяла склянку, відпила ковток води і пальцем витерла калюжку з трьох крапель, яку лишила склянка.

— На третьому курсі факультету компʼютерних наук та інформатики. Я потім іще пішла на психологію, а він — у маркетинг. Він і досі не закінчив університет.

— І шо він думає про те, що ти пішла в поліцію?

— Не знаю...

Він вважає, що це непогано. Вважає, що це сексуально, — якось зізнався. Він вважає, що це круто — зустрічатися з судовим експертом із серіалів (хоча вона не була судовим експертом), з поліцейською психологинею із серіалів (поліцейським психологом вона теж не була). Ким же вона була? Жінкою, що блює, побачивши труп?

— Не мусиш розповідати. Можемо поговорити про розслідування.

— Я думала, з тебе вже досить розмов про це.

— Я думаю про те, що він би міг лишитися живим, якби ми туди приїхали раніше.

— Або ні. Може, ми теж би стали трупами.

Перед Тарасовими очима постала понівечена кулею голова Хлеба. Які шанси були в Тараса з його дев’ятиміліметровою «береттою», захованою в бардачку? Де було його шосте чуття, коли він увіходив у будинок?

— Цього разу ми принаймні маємо імʼя жертви, — сказав він, витерши губи паперовою серветкою. — Принаймні здогадуємося, бо Ґолоб усе ж має її ідентифікувати і підтвердити.

Тіна відклала виделку, якою їла струдель.

— Вибач, я не подумав.

— Нічого, я так чи інакше не можу їсти.

— Щодо моєї теорії... Дивись, ми шукаємо власника зеленого «хюндая», який є водночас і тим водієм, який мало на нас не наїхав, і який точно мусить бути пов’язаний з убивством. Куди міг зникнути убивця з долини, звідки веде лише одна дорога? І коли ми його впіймаємо, а ми його впіймаємо, тоді розберемося, що до чого. Теорії складають автори детективів, а я не письменник. А якщо йдеться про мою особу... Я вже не в тих роках, коли це бажано...

Тіна всміхнулася.

— ...нехай воно й не звучить надто привабливо, та я службовець із особливими знаннями, — я б так висловився. Службовець, який дотримується процедури й іноді, за потреби, трохи імпровізує. У межах можливого.

Тарас допив свою мінеральну воду і, покликавши офіціанта, замовив еспресо, Тіна похитала головою...

— А ти? Ти думаєш, убивства повʼязані?

— А службовці мають право думати?

Вона ставала дуже милою, коли всміхалася. Звичайно, все обмежиться лише цим — лише розмовами після виконаної роботи. І це добре. Принаймні вона — не Брайц, якого він зараз мусив би зупиняти, щоб той не замучив офіціанта розповідями про рецепт квашеної ріпи з копченими свинячими реберцями.

— Хлеб був там, де загинула перша жертва, він помер до того, як ми встигли поговорити з ним про неї. Обидві жертви були жорстоко вбиті...

Тіна відірвала погляд від столу і подивилася на Тараса.

— Знаєш, що я відчула, стоячи біля трупа? Знаєш, що заставило мене вибігти? Ні, не саме видовище, принаймні я так думаю, тобто не лише це. Те, що я бачила, було жахливим, але я могла б це витримати. Думаю, що могла б... Ненависть, мене знудило від думки про ненависть, яка заставила людину піти на таке. Наскільки ж убивця мусив ненавидіти дівчину, якщо це той самий убивця.

— Кожне вбивство жахливе, і за ним завжди стоїть ненависть.

— А як щодо...

Тіна замовкла, ніби не була впевнена, чи варто говорити далі.

— Продовжуй, будь ласка.

— А як щодо версії з подіями у Старій Фужині тридцятирічної давності? І зустрічі фармацевтів та розмови про мільярди доларів? І до чого тут покинуте авто наркодилера?

— Я не знаю. Глухі кути... сподіваюся...

В Любляну вони повернулися о девʼятій вечора. Аленка була в Карін, тож Тарас сів на диван у вітальні і довго вдивлявся у темний екран вимкненого телевізора. Він думав про те, як сьогодні почувається ще одна жінка, дружина Хлеба, імені якої він ніяк не міг згадати. Йому хотілося сподіватись, що вона була прив’язана до чоловіка не так, як Карін до свого Райка.

Тарас увімкнув телевізор і ще до того, як зображення встигло зʼявитися на екрані, вимкнув його. Прелц і Хлеб були мертві, один менше, другий більше, та він — ні. Підвівся, вдягнув спортивний костюм, узяв налобний ліхтарик і вирушив на свою нічну пробіжку по Рожнику.