Озеро

Розділ 16

О пів на другу він був уже вдома, а через п’ять хвилин, переодягнувшись у спортивні штани, теплішу футболку і вітрівку, взувши кросівки і вхопивши банан, уже стояв за дверима. Він зібрався пробігтися Дорогою спогадів і побратимства, вздовж якої у рік смерті президента давно зниклої Югославії висадили липову алею. Сімдесят вісім лип — стільки, скільки президент прожив років, — улітку відкидали приємну тінь. Здавалося, ніби біжиш зеленим тунелем. Тепер замість листяного даху в небо стриміли голі гілляки, а на землі лежав збитий грудками сніг, бігти по якому була справжня мука — не відчувалося жодної опори. Щоправда, пробіжка, на яку нема достатньо часу, а тим паче без розігріву і нормальної розминки, Тарасові великого задоволення не приносила, та в нього не було вибору, бо ввечері він мав справи (за його визначенням — нав’язані обов’язки), і якщо він відмовиться їх виконувати, вечір буде нестерпним. За п’ятдесят хвилин він пробіг свою дистанцію, якої ніколи точно не вимірював, але яка за відчуттями становила сім кілометрів; швидко зробив розминку, прийняв душ, переодягнувся, вхопив сандвіч, який приготував іще вранці і поклав у холодильник, швиденько розігрів так само вранці заварений чай і вже о третій був на паркінгу перед відділком. А через три хвилини — в кабінеті, все ще з розпашілим після пробіжки обличчям. Усі троє колег були на місці, кожен за своїм комп’ютером. Тарас повісив куртку, сів за свій стіл і ввімкнув комп’ютер.

— Він дзвонив?

— Так, — відповіла Тіна.

— І питав, чому ми ще не знаємо, хто жертва?

Дівчина похитала головою.

— Завтра вранці, о дев’ятій, будь у його кабінеті. Якийсь Петан хоче тебе бачити. Мені там теж треба бути.

Тарас усміхнувся. Малий засранець, хто б міг подумати. Брайцове й Остерцеве однопальцеве друкування замовкло.

— Він сказав, навіщо?

— Ні. Він також не сказав, хто такий Петан.

— Я знаю, хто він такий, — сказав Тарас і усміхнувся. Якусь мить вона дивилася на нього здивовано, а тоді зрозуміла.

— А, це той?

— Що той гівнюк хоче від тебе?

— А, це той Петан, що адвокат? — запитала Тіна.

— Так, — втрутився Брайц, — словенський адвокат року і все таке. — І навіть більше... Розказати їй?

— Розказуй, — сказав Тарас, хоча Брайц розповів би те, що збирався, і без його дозволу.

— Коли я працював у відділі наркотиків, у нас був начальник, який нікому не ліз в задницю. Тисель. Ти, Тарасе, його знав...

Брайц завжди так починав, і Тарас і тепер кивнув головою.

— ...Ну, й одного разу розслідування привело нас до високого товариства адвокатів, бізнесменів, політиків, які в одному пансіонаті, відомому замку в Приморському краї, організовували кокаїнові оргії. Різношерсте товариство, інтернаціональне, балкансько-італійське, різношерсте також за вподобаннями. Натурали і гомики, дуже демократично. Один із наших працював там під прикриттям як офіціант, він їх усіх зняв на камеру, тож ми знали, куди їхати. Невідомо яким дивом ми отримали ордер, і, що ще дивніше, ніхто їх не попередив, тому, коли ми вдерлися в той барліг, було на що подивитися.

Брайц зробив коротку паузу, якої Тарас і очікував.

— Ех, Остерцю, Остерцю, шкода, що тебе там не було... Ну, якщо коротко, то в тому великому салоні було п’ятнадцять дівчаток, усі голі-голісінькі, всі з однаковими зачісками, всі фарбовані блондинки з поголеними поцьками, всім до два­дцяти: звичайно, там не було неповнолітніх. Усі або нюхали, або чпокалися, або і те, й те. Але нашого Петана знайшли не там. Його застали в сепаре з двома типами, і він якраз злизував кокаїн з їхніх членів. Поголених, звичайно, щоб месьє до писка не втрапила яка волосина.

Тарас дивився не на Брайца, а на Тіну. Коли він згадав Петана, її обличчя на мить скривилося, вона глянула на Тараса.

— Ви жартуєте?

Тарас похитав головою і глянув на Брайца.

— Якби ж то. Навіть сьогодні мене крутить... маю на увазі в животі, не нижче, не хвилюйтеся. Два чоловічі пупси з м’ячиками, а пузатий Петан цьмак, цьмак...

Він скривився, а Тарас усміхнувся сам до себе. Яким би товстим не був Петан, його живіт був не більшим, ніж у Брайца.

— Коли це було? — запитала Тіна.

— Це не важливо, — відповів Брайц. — Бо цього ніколи не було. Офіційно цього не було. Ми все обдивились, описали, згребли майже кілограм кокаїну, але наступного дня, коли прийшли на роботу, нас зустріла фінансова поліція, Тиселя відсторонили через якусь неістотну дурню, а наше розслідування було припинено.

— Як припинено?

— Нібито через допущену процесуальну помилку справа в суді розвалилась би. У нас був ордер на обшук у закладі харчування, а сепаре були частиною приватних приміщень. І кокаїн буцімто знайшли лише там, що, ясно, неправда. Він був усюди.

Тіна ще раз подивилася на Тараса.

— І що він хоче від тебе?

— Ой, — сказав Тарас, — завжди щось знайдеться.

За п’ятнадцять четверта зателефонував Міхелич.

— Я вас слухаю, — заговорив він глибоким голосом, що скидався на урочистий тон. — Мені повідомили, що ви хотіли зі мною поговорити.

Тарас представився, повторив те, що сьогодні вже казав разів зо тридцять, не менше.

— На жаль, я не можу вам допомогти...

І поки Міхелич пояснював, що він нічого не знає і нічого не бачив, Тарас роздумував, чи варто запитувати, щó директор найбільшої фармацевтичної компанії три дні робив на якомусь семінарі аптекарів. Інспектор вирішив зробити по-іншому.

— Ваша супутниця... — почав він.

— Так? — почулося зі слухавки.

— Це повія, правда?

На п’ять-шість секунд запала тиша. Не лише в слухавці, а й довкола Тараса.

— Ви колись чули таке слово, як «такт», пане інспекторе?

— На жаль, я на таке не маю часу.

Знову тиша, коротша.

— Я схильний вживати слово «супутниця», але нехай буде по-вашому, щоб не затягувати час. Так, повія.

— Це єдина повія, з якою ви мали справу впродовж трьох днів?

Сміх.

— Пане інспекторе, це правда, що наша компанія передова у виробництві дженериків віагри, але не забувайте, що мені майже сімдесят.

— Тобто так?

— Так, єдина.

— Гаразд, дякую вам за ваш час.

— Пане інспекторе?

Тарас знав, що буде далі.

— Я розраховую на вашу скромність.

— Звичайно, — сказав Тарас. — Як і кожен.

Уже вдруге цього дня він набрав номер телефону «супутниці» Барбари, і її автовідповідач удруге повідомив, що абонент тимчасово недоступний.

О восьмій прийшли Боян і Анже — хлопці Ані й Мойци, фармацевт і архітектор. Аленка наготувала їсти. Вона не любила кухню, тому дратувалася. Крім того, вона хотіла справити враження на обох хлопців. Тарас щосили намагався допомогти і при цьому приховувати байдужість. Якщо він чогось не любив, то рейваху, який люди здіймали довкола їжі. Колись він виступав у одному ток-шоу (настала нарешті і його черга, як чи не кожного словенця) на тему роботи з гнучким графіком. Передача називалася «У будні і свята», і, поки йому у гримерці накладали грим, ведуча запитала, чи він дивиться реаліті-шоу.

— Ні, — відповів Тарас.

— Вони й правда жахливі, — сказала вона і додала: — А кулінарні, напевно, все ж дивитеся?

— І ті не так, щоб особливо.

І це стосувалося не лише їжі, він не симпатизував дуже багатьом сучасним речам. Тарас був чоловіком з інших часів, аналогових. Він не був надто нездібним чи старим, аби зрозуміти, як працюють смартфон, соціальні мережі, покупки через E-bay і все решта, йому просто було байдуже.

— Ти єдина людина на планеті Земля, яка не зробила селфі, — якось два роки тому сказала Аленка. Він його не зробив дотепер.

Боян і Анже належали до цифрової доби. У свої двадцять два Тарас був розгубленою істотою. Він знав, чим хоче займатися в житті, знав, що мусить зробити те, про що волів не роздумувати, бо інакше зрозумів би, що він цього не хоче, познайомився з Аленкою, яку божевільно кохав, у них народилося двоє дітей, яких вони не планували, але сталося, як сталося... Хаос. Але коли тобі за двадцять, так і має бути... чи ні?

У свої двадцять з чимось Анже і Боян здавалися Тарасові шістдесятилітніми. В них усе було сплановано, все організовано, кожна дія обдумана, вони вміли їсти рис паличками, знали вулиці у Відні й Парижі... Та якби Тарас їх викинув з вертольота на Триглаві і сказав: «Гей, хлопці, а тепер давайте собі раду самі», — вони б померли з голоду без телефону, з якого можна викликати гірську рятувальну службу. Вони займалися спортом, вірніше, багатьма видами спорту, точніше тими, які в цей момент були в тренді, і легко міняли їх на все нове, що з’являлося. Тарас часто запитував себе, чи в так добре продуманих життєвих планах хлопців з’явилось би місце для його дочок, якби не було Аленчиної клініки, якби вони були просто доньками інспектора-криміналіста, навіть старшого. Аня і Мойца теж були частинами їхнього бізнес-плану?

Під час першого візиту хлопці звернули увагу на фотографію — Тарас на вершині Дхаулагірі. Він натягує рукавиці, які на мить скинув, тепер уже навіть не пам’ятає, чому. Тарас стоїть навколішки в снігу, біля нього — Янез, який уже помер, а фотографував Даре, теж уже покійний...

— Гарно, — сказав один із них чи навіть обидва.

Гарно?

— Це з деньків вашого веселого життя?

Деньків?

На жаль, можливо, хлопці мали рацію і йшлося справді лише про якийсь період, і вони, на жаль, таких деньків не пережили. Коли він налив собі кока-коли, а їм по склянці вина, щоб підняти тост, молодики зробили обов’язковий ковток і потім до кінця вечора мало що випили. Про вино вони знали більше, ніж він, який не знав нічого, проте не пили його.

— Тобі ніхто не підійде, — сказала Аленка, коли він спробував із нею поговорити. — Якби на їхньому місці були два хеві-металісти з твого Прекмур’я, вони тобі теж були б не до вподоби.

— По-перше, «Mӧtorhead» — це не хеві-метал, а по-друге, Прлекія — це не Прекмур’є.

І по-третє: «Mӧtorhead» він слухав іще тоді, коли вони познайомились і він займався альпінізмом. «Ace of Spades»[17] добре йшов перед підйомом, щоб підживитися, набратись енергії і рішучості. А щоб їздити на роботу й робити те, що він робив останні двадцять років, рок був не потрібен.

Вони їли курку з рисом, і Тарасові страва видалася смачною, хоча його смак, звичайно, не був критерієм. Зрештою, гості з’їли все, що було на столі. Аленка випила свою склянку вина і розтанула, витягнула з шухляди сімейні альбоми, які дбайливо оправляла. Фотографував Тарас. Спочатку аналоговим фотоапаратом, на трьохсотому «кеноні», що його він купив у Катманду на Нью-Роуд, а тоді його цифровою версією. Відпустка у таборі спортивного товариства десь в Істрі, відпустка у Греції, куди вони їздили на темно-синій «шкоді», яка ледь трималася купи, похід на Триглав, куди їх потягнув Тарас, коли Мойці було шість років і де вони ночували у кам’яній западині під Кредарицею, у якій того ж дня мали зустріч ветерани війни за Словенію і Тарас уже після обіду мало не побився, бо однієї офіціантки було замало для п’яного товариства і ветерани почали чіплятися до Аленки.

— А що в нас тут? — сказала Аленка, витягнувши з шухляди пошарпаний зшиток, у якому були її фотографії з дотарасового часу. Тарас його ніколи не бачив. Коли вони почали зустрічатись, Аленка захотіла розповісти йому про одного з колишніх, але Тарас її зупинив.

— Я не хочу знати, гаразд? І якщо в тебе десь є заховані їхні фото, не показуй мені.

І коли Аленка витягнула той альбом, він підвівся і вві­мкнув телевізор, мовляв, дивитиметься інформаційну передачу «Відлуння», яку, щоправда, ніколи не дивився.

О пів на одинадцяту молоді вийшли на... Бог знає на що, чогось випити, одне слово. Вони вийшли, мабуть, із полегшенням, і хоча діти пропонували їм піти з ними, Тарас і Аленка відмовились. Аленка побігла під душ, а Тарас за той час поприбирав зі столу. І коли він заклав у посудомийку тарілки, ножі й виделки, на дерев’яній поверхні залишився лише той пошарпаний зшиток. Тарас кинув його там, сів на диван перед телевізором, тоді знову встав, тоді сів за стіл і розгорнув папір, прислухаючись до шуму води у ванній. Погортав альбомчик. Народження Аленки, школа, лижі, знимка з першого причастя, Аленка в руках тримає велику свічку, сімейні світлини, Аленка-підліток, Аленка на морі, кілька порожніх кишеньок, Аленка-студентка, екскурсія з одногрупниками з медичного факультету. Вона стояла посередині в третьому ряді і сміялася в камеру. В неї була гарна усмішка, хоча вона весь час повторювала, що на фотографіях виходить жахливо. І там у куті, в другому ряді було знайоме обличчя. Д-р Прелц, чарівний викладач Прелц, з франтуватою борідкою і ледь кучерявим світлим, майже платиновим волоссям. Він не дивився в камеру, як інші, а наліво й угору. Не треба було бути криміналістом, аби здогадатися, на кого він дивиться і чому.