Озеро

Розділ 43

— Ну, доведемо ще й це до кінця, — сказала Аленка, вішаючи сумочку на ручку великого масивного дерев’яного крісла у «Селянському домі», традиційному ресторані, де влаштовували поминки після похоронів на ближньому цвинтарі Жале. Люди — запрограмовані істоти, подумав Тарас, не набагато менше, ніж тварини, і коли все ускладнюється, діють інстинктивно. У цьому випадку: смерть–похорон–поминки–традиційний ресторан... Якось так. Тарас знав, що на них чекає: смажене м’ясо, смажена картопля, салат, яловичий суп, два види вина — біле і червоне, а на нього — яблучний чи помаранчевий сік. Це було наче продовження обряду. Він не міг уявити, щоб після похорону піти на якісь суші, це було недостойно. Коли стається щось переломне, фатальне, люди починають поводитися за наперед складеним планом.

Він знав, як буде далі, бо ж абстинент — вимушений не залучений у дійство спостерігач. У ресторан люди увійшли, відчуваючи полегшення, але все ще стримані. І голодні. Чекання перед капличкою, розмови, відспівування, промови... Щонайменше дві години, достатньо, щоб захотіти поїсти і випити, точніше, випити алкоголю. З «колись ми всі там будемо» було легше пити. Й алкоголь дарує хворобливу радість життя, того, що ти живий. Коли Петра, загиблого на водоспадах у Тамар’ї, поклали в могилу, до кінця поминок напилися всі, Тарас теж — тоді він іще пив.

Коли подадуть суп, гості розслабляться, а коли надійде черга поповнити вином літрові карафки на столах, окови спадуть. І до кінця тверезими досидять лише дві особи. Карін і Тарас, який буде змушений дивитись, як одутлі й недоглянуті лікарі заливають у себе все — від легкого червоного цвічка з Нижньої Крайни до рислінгу, а його пектиме в животі від самої думки про вино, пиво чи інші напої.

— Ти знайшов собі заміну? Ніхто не може витримати життя таким, яким воно є, — сказав було Цвілак.

Знайшов?

— Це ж тобі не вперше, правда?

— А ти не думала, що різницю в реакції ти могла приписати різниці у віці? — запитав він Тіну, прогулюючись пальцями по її хребту до сідниць і назад.

— Мудрості? — запитала вона підкреслено іронічно.

— Так, — відповів він цілком серйозно.

Вона трохи помовчала, а тоді запитала:

— І що каже мудрість на все це?

— Проблема мудрості в тому, — нарешті заговорив Тарас, — що вона абсолютно не придатна ні для кого, а тим паче для іншого. Після сорока людині, якщо вона не дурна, все зрозуміло, її вже ніщо не може здивувати, але й допомогти собі тими знаннями вона ніяк не може... Ти знаєш... і це все.

Що він їй може сказати? Що люди — запрограмовані істоти, такі самі, як тварини? Що вони опинилися разом, бо вона в ньому бачила щось, чого не могла отримати від свого рекламника, а він — останній шанс на секс із молодою жінкою? Чи кожне наше рішення продиктовано такими дріб’язковими і примітивними причинами?

— Найплиткіші істини — найбанальніші.

— Ти хотів сказати найглибші?

— Ні, — відповів він, — найплиткіші. У плитких морях є життя, а в глибоких нема нічого, лише темрява.

Тіна підвела голову і зазирнула йому у вічі своїми великими очима.

— О, мудрець навіть уміє жартувати. Якби ж я про це знала раніше...

І, звичайно, коли вона на нього подивилася, він, як розумна людина, знав і те, що ніколи не йдеться тільки про секс. Це було б занадто просто.

— Зачекаємо, коли люди почнуть розходитися, тоді й ми підемо, — нахилилася до нього Аленка, яка неправильно потрактувала його усмішку.

Він сів на початку довгого столу, Аленка поруч, але вже через п’ять хвилин вона пішла до Карін, яка сиділа посередині, щоб, як висловилася жінка, попильнувати за подругою. Праворуч біля Тараса сиділи Балажич і його гладка дружина; Тарасові постійно пригадувалися слова покійного, що він з усіх жінок, які були на вечірці у Бохині, з нею єдиною не переспав. Пані Балажич, як і Аленка, пішла до Карін. Прелц міг сказати що завгодно, але запам’яталася ось ця дурня. Балажичева дружина й Аленка стояли біля Карін і гладили її по плечу.

За столами сиділо з тридцятеро людей, столи були поставлені в один довгий ряд уздовж найдовшої стіни в центральному залі ресторану. Два столи стояли окремо, і люди за ними явно були не з їхнього товариства. За столом Тарас упізнав багато облич з Бохиня. А найголосніший і так сидів біля нього.

— Головне, що все позаду, — сказав Балажич, накладаючи черпаком з великої фаянсової посудини вже охололу грибну юшку, — перед тим він уже з’їв тарілку яловичого супу.

— Вже все?

— Так, — сказав Балажич навдивовижу рішуче і впевнено. — Такі обряди, як похорони чи шлюби... всяке таке, роблять для того, щоб люди не почувалися самотніми.

Чоловік простягнув черпак Тарасові, той відмовився.

— Хоча, зрештою, на цьому проклятому світі всі самотні. І якщо тобі пощастить, то дізнаєшся про це лише в таких випадках.

Тарас здивовано подивився на Балажича — «проклятого світу» він від нього не сподівався.

— Я хотів вивчати філософію, — трохи збентежено продовжував Балажич, ніби вгадуючи Тарасові думки. — Але мама хотіла, щоб я став лікарем, то я ним і став.

Чоловік нахилився до співрозмовника:

— Хоча це не хтозна-яка премудрість. Усі думають, що медицина — то дуже складно, але насправді все інакше, особ­ливо тепер, коли є інтернет. Якщо чогось не знаєш, просиш пацієнта вийти з кабінету, а сам питаєш в ґуґла.

Балажич тихо захихотів і крадькома подивився на Карін.

— А ви, інспекторе? Ким ви хотіли стати, а не змогли? Не зрозумійте мене неправильно, але мені здається, ви ще та пташка.

Балажичеві балачки не дратували, бо інші теж розговорилися. На столи прибули нові пляшки, червоне поставили прямо перед Тарасом. Балажич підвівся й налив собі і своїй відсутній дружині.

— Я знаю, що ви не п’єте. Покійний Прелц мені розповів. Розказав також про ваших батьків, тобто прийомних. Тому я й питаю. Я вам надокучаю?

Тарас усміхнувся.

— У мене не було вибору. Думаю, це моя вихідна точка. Я ніколи не запитував себе, ким би хотів стати, але не думаю, що це була б філософія.

Базова школа при церкві вдома, потім або металургійне училище, або поліцейська школа. Це все, що він може сказати про вибір у своєму житті.

— Але то приємна наука, — продовжував Балажич. — Приємна, коли вдома є спонсор, який зможе платити за твоє мудрування, — засміявся чоловік. — Щоправда, філософія — це не тільки мудрування... — чоловік вдавав із себе словенського філософа Жижека. — Я розумію. То ви єдиний серед нас... — показав рукою в зал, — ...бо ми вже за два покоління до нас знали, ким маємо стати. І так само знають наші діти. У вас дві доньки, правда?

Тарас кивнув.

— Я сумніваюсь, що вони підуть працювати в поліцію...

— Ні.

— Бачте, а мої дочка і син стануть лікарями. Сімейний бізнес. У цьому ми, лікарі, на першому місці. Перед архітекторами. І дивно, що ми постійно скаржимось, як погано нам живеться.

Тарас глянув на другий кінець столу, де якраз подавали другу страву. Він не помилився — м’ясо і таке, і сяке, і смажена картопля.

— Ви добре знали покійного Райка?

Тарас стенув плечима.

— Спілкувалися кілька останніх років, відколи в них з Аленкою клініка. — Тарас зітхнув. — Відколи в них з Аленкою була клініка, ми бачились і кілька разів каталися на велосипедах.

— І він після цього любив випити чогось, а ви, звичайно, ні. І який це мало вигляд? Тобто який це має вигляд? Ви сидите і чекаєте кінця?

Тарас усміхнувся.

— В основному, так.

— І тоді вам, напевно, Райко сказав, — продовжував Балажич, випивши до дна своє червоне, — що переспав з усіма присутніми жінками, якщо ви в той момент були у кімнаті.

Тарас подивився на співрозмовника — його усмішка неприємно контрастувала з червоним обличчям, яке не могло розчервонітися лише від однієї чарки вина.

— Так, він щось таке говорив, — сказав Тарас, намагаючись зберегти легковажний тон. — Тоді на Новий рік у Бохині...

Балажич налив іще одну склянку, киваючи головою.

—...і якщо вам стане легше, він говорив, що з усіма, крім вашої дружини.

Балажич скривився і перехилив половину склянки.

— А він сказав, чому?

Балажич подивився на Тараса понад склянкою, яку тримав на півдорозі до губ, наче боявся, що станеться щось фатальне, коли він не буде в постійній готовності.

— Цього він мені не сказав, — відповів поліцейський.

Балажич недовірливо посміхнувся.

— Та ну, таке він мав би пояснити.

— В мене було таке відчуття, що він би пояснив, якби до нас тієї миті не підійшла Аленка.

— Ось як, — сказав лікар і, допивши другу склянку, поставив її на стіл. Тоді секунду-дві дивився на неї і знову налив.

— Якби Аленка не підійшла, він би вам сказав: через те, що моя дружина товста.

Балажич заглянув Тарасові у вічі, ніби не хотів втратити з ним контакту.

— Не знаю...

— Але моя дружина не завжди була такою.

«Куди він веде?» — подумав поліцейський. Такі розмови відвертали його від товариства п’яних словенців. Ні, не через те, що вони пили і ставали веселими, а через те, що вони пили і потім докучали своїми травмами. Цього Тарас не міг витримати.

— Хіба ж не все одно, — сказав він, — людина померла.

— Так! — вигукнув Балажич, аж кілька людей за столом озирнулося у їхній бік. Балажич помахав їм склянкою. — І тому я тут п’ю за його вічне здоров’я.

Він простягнув склянку Тарасові, той слухняно підняв свою з яблучним соком, і чоловіки цокнулися.

— Але, — продовжував Балажич, відставивши склянку, — я не хотів надокучати, прошу пробачити. Я хотів запитати про інше. Ви, може, пам’ятаєте, я вас тоді у Бохині питав, чи зуміли б ви між усіма присутніми вирахувати вбивцю. Ви тоді відповіли, що так.

Тарас кивнув.

— Як ви могли це зробити?

— Я це сказав просто так.

Балажич зареготав, але, оскільки за столом на той момент уже всі веселилися, ніхто не звернув уваги.

— Серйозно? Сказали просто так?

— Серйозно.

— Отож ви не могли знати й того, чи хтось із нас стане вбивцею, якщо готується до злочину?

Тарас усміхнувся й відповів, що ні.

— Ви знаєте, про що я подумав? Ну, це мені спало на гадку, коли з Райком це трапилося... Нас там було... Скільки нас там було? Чоловіків, з чиїми дружинами крутив Райко?

— Не знаю, я не рахував, — сказав Тарас, який уже не приховував того, що ця розмова не приносить йому задоволення. Балажич не звертав уваги.

— Нас було одинадцять. З вами — дванадцять. І ви знаєте, де відбуваються події, коли дванадцять осіб щось мають проти однієї?

— На останній вечері? — запитав Тарас. — І якщо так, тоді одинадцять, а не дванадцять. Чому б я мусив мати щось проти Прелца?

Балажич не звернув уваги на запитання, погляду теж не відвів.

— Чорт, а ви знаєте, що я ніколи не думав про це. Ні, я не мав на увазі історію Ісуса й Іуди. Я подумав про «Вбивство у “Східному експресі”»Агати Крісті. Ви ж знаєте сюжет?

— Знаю.

— Вбивство, дванадцять ран і дванадцять пасажирів між Вінковцями й Белградом і т.д. Ви думаєте, авторка списала тих дванадцятьох з апостолів?

— Не знаю, — сказав Тарас, — але ж Прелца ніхто не вбивав, якщо я не помиляюся.

— Між іншим, — молов далі Балажич, — чи ви коли-небудь відгадали убивцю вже на половині книжки Агати Крісті?

— Ні, але ви говорили про Прелца як про жертву вбивства?

— Ну, знаєте, як це буває... Інсульт теж можна інсценувати. Ви думаєте, тих дванадцять лікарів не могли б поміняти антикоагулянти на щось, що має протилежну дію? У Райка був високий тиск, і він приймав...

— Ліки проти згортання крові. Я знаю, що таке антикоагулянти. Але ж провели розтин і...

— І нічого не виявили, правда? Та й не могли. Ви встановили, що внутрішньомозковий крововилив спричинив згусток крові, але не причину виникнення згустка, бо її ви не шукали. Достатньо було анамнезу.

Тарас уперше серйозніше приглянувся до співрозмовника. До його круглого почервонілого обличчя з дрібними синіми прожилками під шкірою на вилицях. Балажич дивився з якоюсь приреченістю, наче виконував завдання, яке давно мав виконати, і лише тепер набрався для цього сміливості.

— Ви ж знаєте, що я поліцейський?

Балажич кивнув.

— Точно.

— І зараз ви мені кажете, що підозрюєте, ніби Прелца хтось убив. Я правильно розумію?

— Ні, ні... — поквапився Балажич. — Я сказав, що якби хтось хотів його вбити, то міг це зробити безперешкодно. І що є люди, які мають мотив.

— Одинадцять апостолів, яким дружини зрадили з Прелцом?

Балажич дивився прямо у вічі, жартівливий тон, що був на початку розмови, зникав.

— Апостолів не одинадцять, інспекторе.

Тарас трохи відсунувся від столу, взяв свій клятий яблучний сік, підніс склянку до губ і, передумавши пити, поставив назад на стіл.

— Що ви насправді хочете мені сказати?

Балажич знітився, втягнув голову в плечі й забурмотів:

— Та я що... нічого... я просто...

— Що тут у вас? — запитала Аленка, яка з дружиною Балажича вернулася на своє місце за столом.

— Карін, якщо тобі буде щось треба, ти знаєш мій номер. Якщо хочеш, можеш переночувати у нас.

Карін усміхнулася і потім повільно, наче їй цей рух давався неймовірно важко, похитала головою.

— Я відразу ж їду в Бохинь.

Аленка зупинилася, ніби чекаючи пояснень, але їх не було. Поцілувавши вдову в щоку, вона попрямувала повз стіл до дверей. Тарас ішов слідом, і, коли вони наблизилися до місця, де сиділи Балажичі, чоловік підвівся і доторкнувся до Тараса.

— Вибачте, якщо я був... нав’язливим. Я дивлюся серіали, детективи, і мене, буває, заносить, і я забуваю, що мав сказати. Чи можу зараз сказати, чи краще вам завтра подзвонити?

— Кажіть.

— Може, вам відомо, я не знаю. Тоді, на тому опитуванні, чи як воно називається, ваша колега розпитувала мене про човен, який зник, а потім вернувся...

— Так, і?

— Ну, я заявив про викрадення, а потім човен опинився на причалі...

— І?

— Це був не мій човен. Коли його привезли, вдома була моя дружина, а вона не відрізнить човна від...

Балажич з обачністю глянув на жінку.

— ...від іншого човна. Я хотів зателефонувати в поліцію, але собі сказав, що у вас є важливіша робота, ніж пошуки замінених човнів. Хтось має мій, я маю чийсь, то й згода. Я правильно зробив?

Тарас дивився на Балажича, наче хотів своїм поглядом прокласти тунель у його очах, тоді відвів погляд на якусь невизначену точку посеред ресторану, і так потривало кілька хвилин.

— Це інший човен?

— Так, тому мене трохи, як це сказати, мучить совість, що я не повідомив. Той, який у мене зараз, значно більший за попередній. Ви думаєте, мені слід зателефонувати до поліції у Бохинській Бистриці? Я там лишав заяву.

— Не треба, я цим займуся, — сказав Тарас.

Балажич подав руку.

— І забудьте про те, що я казав. Я, коли вип’ю, плету різні дурниці.