Озеро

Розділ 30

Клара Гафнер, директорка похоронного бюро в Єсеницях, сиділа у своєму кабінеті неподалік кладовища у Бледській Добраві, втупившись у папери на столі. Вона розгадувала ребус, який більше дратував, аніж приносив задоволення. За її спиною на узвозі, що тягнувся від каплички вгору, а також на рівнині вгорі спочивало п’ять тисяч осіб. Цвинтар простягнувся на колишні луги і розширювався у західний бік насамперед через могили мусульманських робітників, які колись приїхали в Єсениці на роботу. Мусульмани, як і православні, не спалювали своїх покійників, і їхні могили призначалися лише для однієї особи.

«Хай би вже сказали, що їм треба», — недавно поскаржилася вона своїм колегам, і та думка не давала їй спокою й тепер, коли вона сиділа на самоті. Директорака бавилася, за її власним висловом, у пінг-понг між територіальною громадою і будинком для старих імені Франца Бергеля в Єсеницях, про чиїх померлих їхнє бюро зобов’язане подбати. «Зобов’язане — так, це гарне і передовсім правильне слово».

Вони мали забирати покійників з будинку для старих й опікуватися тілами, себто ховати. Поховати було найлегшою частиною завдання, та перед тим слід було впорядкувати документи покійника і знайти того, хто оплатить похорон. Вони мусили тримати труп у камері два місяці до того, як поховати або частіше кремувати і помістити прах в урну, і, якщо за цей час не з’являлась якась інша можливість, витрати покривала територіальна громада.

«Ми не можемо тримати людину два місяці в льоді, — казала вона на нараді. — І це не пафос».

Представники територіальної громади кивали головами, та нічого не мінялося.

А тепер сюди занадилися ще й експерти. Вона побачила через вікно авто зі знаками Національної лабораторії судової екпертизи, яке припаркувалося на порожній стоянці.

Два дні тому Тарас зателефонував Ґолобові.

— Якщо нам знадобиться ексгумувати тіло немовляти, чи можна буде провести ДНК-експертизу? — запитав інспектор.

— Це залежить багато від чого... — відповів Ґолоб, а Тарас розповів про деталі.

— Ц-ц-ц... — почулось у слухавці.

— Що це означає?

— Це означає, що таке малоймовірно. Знаєш, кістки немовляти дуже мʼякі, у них дуже мало кальцію, і через тридцять років у нормальних умовах вони розкладаються так само, як і м’які тканини. Щоб вони збереглися, потрібні особливі обставини.

— Які особливі обставини?

— Наприклад, щоб тіло залила вода — дуже болотиста місцевість, тріснута труба на кладовищі чи щось схоже. За таких обставин щось може зберегтися.

— Тобто можливість існує?

— Так, невеличка можливість.

Тарас поклав слухавку і зателефонував Долесові.

— Мені потрібні ордери на ексгумацію.

— Ордер?

— Ордери. Два...

Брайц поклав на стіл два ордери, глянув на них, а тоді підсунув один із них ближче до директорки поховального бюро.

— Організуйте нам це.

Директорка взяла папір зі столу, прочитала, що на ньому було написано. Підвела очі й усміхнулась до Брайца.

— Ось такий це має вигляд?

Вона йому відразу сподобалася.

— Я тут працюю лише два роки, і за цей час у нас іще не було ексгумації. Якби вона не була вказана у списку послуг, я б і не знала, що таке існує. Мій чоловік поведений на детективних серіалах — на «CSI» і на «Числах», а найбільше на «Кістках». А я йому кажу — дай уже мені спокій з тими кістками, мені їх вистачає на роботі.

Вона ще раз подивилась на папір і тоді обернулася до трійці, глянула на одного, другого, третього чоловіка.

— Це шеф, — пояснив Брайц, вказавши на Ґолоба.

— Ага, — відповіла вона і звернулася до головного експерта: — Це буде складно.

— Чому?

— Бо... — почала вона. — Підійдіть-но сюди...

Поки вона клацала на клавіатурі комп’ютера, Ґолоб стояв за її спиною. За півхвилини вона знайшла те, що шукала.

— Я так і думала. Гляньте... — показала директорка пальцем на екран. — Дитину, про яку ви говорите, справді тут поховали. Імені нема, бо бідолашне дитя його й не мало, а дату вказано.

— І в чому проблема?

— Проблема в тому, що не вказано місце захоронення.

Вона глянула через плече на Ґолоба.

— Я ще попрошу перевірити в картотеці. Може, там записано, хоча я сумніваюся.

Через двадцять хвилин біля двох могил уже був маленький екскаватор з ковшем, яким кермував гробар. Поруч стояли Ґолоб, Брайц, Остерць і директорка бюро.

— Якщо дитина десь і є, то тут, — сказала жінка, вказавши на дві могили біля північного краю цвинтаря.

— Це могили від громади, в яких ховають бездомних та інших людей без родичів і тих, хто не може заплатити. Тобто колись ховали, поки не почали кремувати. Проте я не знаю, скільки там тіл.

Ґолоб стенув плечима і кивнув чоловікові в екскаваторі.

— Я припускаю, що ми якийсь час не будемо тобі потрібні? — запитав Брайц.

Ґолоб похитав головою.

— Ну, — втішено прогув Брайц і повернувся до директорки, — тоді розкажіть нам, де тут можна випити кави і чогось до кави.

— Там у селі є кнайпа, — відповіла жінка, — але вам не треба йти туди. Я можу вам приготувати каву, і до кави зна­йдеться.

Брайц іще радісніше покивав головою і гордо подивився на Остерця.

Через десять хвилин перед ними стояли два горнятка кави — цього разу Остерць погодився на каву, — а перед Брайцом іще й чарочка.

— Я не пʼю, — сказала директорка, — але знаю, що на цвинтарі без цього не обійтися.

Ґолоб розклав складаний рибальський стілець на три ніжки, який завжди возив із собою, вмостився на ньому і дав знак чоловікові на маленькому екскаваторі починати. Гробар увімкнув двигун, і великий металевий ківш зарився зубцями в землю.

— Скількох людей поховано в цих двох могилах? — запитав судовий експерт робітника, який стояв поруч, спершись на лопату і чекаючи, поки екскаватор зробить свою роботу.

— Не знаю. Може, з двадцять. Але свіжаків там нема. Останнього поховали, коли мене тута ше не було.

— Ховали у звичайних деревʼяних трунах?

— В наші, тутешні.

— Труни, напевно, вже струхлявіли?

— Не переживай, та тирса, з якої в нас робляться труни, вже давно розсипалася.

Ґолоб повернувся до машини, яка нагортала землю за метр від нього. В могилі поки ще не було видно кісток. Звичайно, він не чекав, що в нього будуть цілі скелети, але це йому й не було потрібно. Достатньо буде й невеличкої дитячої кісточки. Він усміхнувся. Це було набагато краще, аніж лекції в університеті.

До кабінету ввійшов поліцейський у формі, окинув оком людей за столом і пляшку на ньому.

— Я шукаю двох криміналістів із Любляни, — сказав він.

— Це ми, — озвався Брайц, тримаючи склянку. — Як справи?

— Мене послав командир. Ви, здається, тут у справі жінки, яку витягнули з озера.

— З річки, яка витікає з озера, — уточнив Остерць.

— Так, з річки. Тут якраз повідомили, що в озері знайшли ще одного.

— Якого одного? — витріщився Брайц.

— Іще одне тіло.

Остерць і Брайц перезирнулися. Тоді Брайц поволі підняв чарку, наче цокаючись із невидимим іменинником, поволі випив, поставив її на стіл і став шукати телефон у кишені куртки.

— От чорт, Тарас зрадіє. Накрився його Бад-Кляйнкірхгайм.

Правильно, гладенько, без пауз між «кляйн» і «кірхгайм».