Озеро

Розділ 41

Д-р Александр Ґолоб, мікробіолог, тема дисертації якого складалася з трьох рядків і завдала б неабияких труднощів теле- і радіоведучим, якби вони мусили прочитати її вголос, сидів за столом свого кабінету на вул. Водоводній, 5 і сердито розглядав папір на столі. Після захисту дисертації, у якій він досліджував — якщо спростити — бактерії у травному тракті диких тварин і можливість отримання біогазу з усього можливого (бо все це можливе, на відміну від домашніх корів та інших подібних жуйних тварин, перебуває у їхньому меню), його кар’єрі пророкували світле майбутнє. А потім він не знати навіщо, мабуть, з цікавості, став вивчати судову експертизу і зрештою опинився у Національній лабораторії судової експертизи, яку останні кілька років очолював.

— А, ось як! — пирхнув він крізь стиснені зуби.

Взявши зелений фломастер, чоловік підкреслив речення у документі, отриманому з міністерства. «Ваш фінансовий звіт заповнено не повністю у... тій і тій частині... тому просимо внести необхідні дані». Абсолютно неможливо, щоб звіт, який він подавав, фінансовий чи якийсь інакший, був неповним, і директор уже тричі вимагав у міністерстві перевірити дані й тричі отримав однакову відповідь. Нічого, перевірять іще раз. Гроші для лабораторії він уже одержав, тому може й зачекати.

Коли у двері його кабінету постукали Остерць і Брайц, директор саме дописував відповідь, яку закінчив так: «... як доказ докладаю також бланки JPF23 і ZKM76. З повагою...»

— Здоров, — майже водночас вимовили обидва відвідувачі.

Ґолоб кивнув головою, підписався, вклав листа в зелену папку і відсунув її на край свого порожнього столу. Потім потягнув шухляду, вийняв синю папку, відкрив її і чи не урочистим жестом дістав аркуш.

— Сідайте, — мовив, показуючи на стільці, які вже чекали на них по той бік столу.

— ДНК, так?

Брайц відповів «ага», а Остерць кивнув головою. Директор повернув папір, на якому стояли якісь цифри й рисочки, так, щоб поліцейські його бачили, і замовк.

Брайц і Остерць схилилися над папером і якусь секунду розглядали написане.

— Що скажете? — запитав Ґолоб.

Брайц зібрався щось сказати, але Остерць його випередив:

— Я часто бачив результати ДНК-аналізу, і дотепер мені незрозуміло...

Він не зміг пояснити, що саме йому незрозуміло, через копняк у ногу від Брайца і мусив постаратися, щоб не застогнати вголос. Та все одно було запізно.

Ґолоб усміхнувся, подивився на гостей, випростався у кріслі і переплів пальці рук. Він обожнював роботу судового експерта, і лише одного йому бракувало з попереднього, університетського життя — лекцій, передачі знань. Йому здавалося, що він має до цього хист.

— Вони хоч би дядько і племінниця? — все ж спробував уникнути неминучого Брайц.

— Ви відразу все зрозумієте, я поясню. Отже...

Ґолоб зручно відкинувся на спинку крісла, голову закинув так, щоб дивитися кудись понад візитерами, і почав:

— Коли ми отримуємо біологічні взірці волосяної цибулини, бо самої волосини недостатньо, це ви мусите знати, або сперми чи інших виділень, як у нашому випадку, слини... ми всюди зустрічаємо клітини. Клітини мають сорок шість хромосом, а саме двадцять три материних і двадцять три батькових... — ця лекція зазвичай призначалася Тарасові, який її слухав, коли мав час. Але Тарас уже все це чув, а ці обидва — ще ні.

Можливо, у Ґолоба й справді був хист до передачі знань, та він не мав нагоди трохи його відточити. Тому з ним відбувалося те, що й з іншими людьми, які багато всього знають, але під час викладу перескакують з теми на тему. У природі все з усім пов’язано, таким було й пояснення директора.

— Це не означає, що ти як батько віддаєш свою половину, ні, ті клітини у процесі перемішуються, — продовжував він.

Брайц іще раз спересердя копнув Остерця ногою і спробував умоститися зручніше. Він знав, що їх з цієї пастки випус­тять не швидко.

— Тому половина хромосом дитини, які вона отримала від тебе, не ідентична з твоїми хромосомами, бо все вже перемішалося. Деякі часточки перехрещуються, тому кожна дитина унікальна. Уяви собі, ніби в тебе дві книжки і ти їх порвеш на розділи, а потім рандомно збереш в одну, в якій розділи стоять випадковим набором. І все ж, деякі гени перемішаються більше, ніж інші. Серед тих, які найменше, — групи крові, гени кольору очей... Ті гени відносно добре зберігаються, і з їх допомогою, відповідно до частки збережених генів, можна вгадати, чи йдеться про твого батька, діда. Тобі від батька переходить половина генів, а від діда — лише чверть. У випадку братів і сестер цих варіацій менше.

Остерць згідливо кивав головою, а Брайц вирішив, що не буде цього робити зумисне, тож Ґолоб, кілька разів кинувши на нього погляд, сконцентрувався на Остерцеві — він не метатиме бісер перед свиньми.

— З відібраних взірців видобуваєш ДНК... Звичайно, ти не можеш просеквенціювати цілий геном, а використаєш тільки точно визначені... Ох, тепер мушу вам пояснити трохи молекулярної біології...

— Не знаю, чи ми потрафимо... — спробував цього разу Остерць.

— Справді? Це ж чудова наука. Якщо у неї заглибитися...

Брайц глянув на Остерця з глибоким презирством.

— Ви маєте знати, що ДНК — дволанцюгова, — продовжував Ґолоб, ледь прикривши повіки і дивлячись у стелю. — Один ланцюг побудований так, що після блоків з п’яти рисок ідуть блоки з трьох рисок, а комплементарний ланцюг іде у зворотному напрямку. Тобто один вектор туди, а один вектор сюди. Отож, якщо хочеш провести дослідження, мусиш узяти короткі сегменти ДНК, які при високій температурі збігаються з комплементарними, і...

«Бла, бла, бла... — повторював у своїй голові Брайц. — Бла, бла, бла...»

— ...якщо візьмеш сестрину, то в окремих сегментах отримаєш деякі відхилення. Але ті відхилення все ж набагато менші, аніж коли порівнювати з ДНК, наприклад, кузини. Одні гени повзуть угору, другі вниз... Трохи розвиднюється?

Ґолоб показав на папір перед ними. Остерць кивнув головою, Брайц дивився кудись у порожнечу.

— Це ми говоримо про гени з боку батька. У випадку з матір’ю інакша штука. При заплідненні сперматозоїд у яйцеклітину впорскує свій ДНК. Та ДНК прокладає собі шлях і вже в ядрі об’єднується із сестринською. Це клітини-еукаріоти, а бактерії і археї — клітини-прокаріоти, вірусів на цій мапі нема, бо вони не можуть самостійно розмножуватися. Еукаріоти мають іще таку властивість, що... Наша клітина потребує ще один апарат, який називається мітохондрія, вона генерує енергію. Якщо зробимо відступ і озирнемося назад, то колись був лише один прокаріот, одна архея, яка ковтнула бактерію, і відтоді вони існують разом у симбіозі й розвинулися у тваринні клітини. А коли архея ковтнула фотосинтетичну, фототрофну бактерію, утворився хлоропласт і звідти беруть своє життя рослини...

Ґолоб відірвав погляд від стелі і добродушно глянув на Остерця.

— ...Це значить, якщо твоя мама дала тобі свою яйцеклітину, вона передала тобі свій генетичний матеріал, а разом із нею — мітохондрії. А оскільки мітохондрії походять від бактерій, вона має власний геном. Тобто завдяки цьому мітохонд­ріальному геному можна відстежити бабусь.

— Бабусь, — повторив Остерць.

— Можеш відстежити жіночу лінію, повністю. Цей мітохонд­ріальний геном використали, щоб скласти філогенетичне дерево всіх рас, підрас, усіх мавп, завдяки йому вирахували, хто така Єва, що жила 20 000 років тому, коли на Землі існувало, мабуть, 5000 людей...

«Бла, бла, бла...» — повторював Брайц, уже навіть рухаючи губами. Нечутно, нагадуючи при цьому якусь рибу, найбільше карпа. Остерць кілька разів збентежено глипнув на колегу, але так, щоб Ґолоб не помітив.

— ...тому потім ми досліджуємо гени в малому геномі, про який я пояснював раніше, щоб отримати якомога подібніші риски.

Подушечкою вказівного пальця він постукав по картці на столі й подивився на Остерця.

— Ну, що ми скажемо? Наші чоловік і жінка є дядьком і племінницею чи ні?

— Є? — спробував щастя Остерць.

— Ні, — сказав директор і докірливо глянув на Остерця, мовляв, я ж так старався пояснити, ну як ти так?

Брайц милосердно дивився на одного й іншого, глянув на папір на столі, ніби хотів самостійно переконатись у правильності тверджень Ґолоба, пройшовся рукою по волоссю, що з часом добряче порідшало, поплескав себе по голові й подивився на Остерця.

— Сподіваюся, що тепер Тарас дасть нам спокій.

Вони жартували, і Тіні на мить здалося, що колеги говорять про неї. Ні, не про неї, але вона легко могла уявити чоловічі розмови про їхні подвиги. Чи вони з роками міняються? Вона щиро у цьому сумнівалася. Чи зможе вона стриматися і не розповісти про Тараса подругам? Мабуть. Бо звучало не дуже гарно: я переспала зі своїм шефом, старшим за мене. Шеф, здавалося, був у гарному гуморі — він сміявся разом з колегами, і вона почувалася трохи дурепою, коли згадала оте своє: «Я ніколи не бачила, щоб ти сміявся. Бла, бла... Я б хотіла побачити, як ти смієшся... Бла, бла...»

— Давайте обговоримо все, що знаємо, — сказав Тарас і розповів про зустріч із Зідаром у тюрмі на Добу.

— Мужик тобі запропонував сто тисяч євро, якщо ти йому першому скажеш, хто вбив ту нашу жінку? — запитав Брайц.

— Ого-го, — сказав Остерць.

— А ти відмовився? — якось неохоче запитав Брайц.

— Кімната прослуховується, — пояснив Остерць.

Тарас усміхнувся. Розумній людині, яка не потребує грошей, не важко відмовитися. Не тому, що кімната прослуховується, вона не прослуховувалася, а тому, що ти ніколи більше не відкараскаєшся від мафіозі, який тобі ті гроші дав. Нелегко було б відмовитися Брайцеві, який жив у будинку з дозволу колишньої дружини, але лише до того моменту, коли оживе ринок нерухомості і вони отримають за нього двісті п’ятдесят тисяч євро, за які він у Любляні купить однокімнатну квартирку. А ще важче було б Остерцю, який зі своєю сім’єю тісниться у металевому швидкомонтованому домі біля викопаного котловану під фундамент нормального мурованого будинку, який уже так довго чекає на продовження будівництва, що його залила вода.

— Тобто, той тип знає, хто та жінка, — сказав Остерць.

— Так, але не знає, хто її вбив. Про це в нього нема жодної ідеї.

— А Лап? — запитала Тіна. — Яка його роль?

— Якщо Лап — людина Зідара, він міг бути в Бохині за наказом шефа. Навіщо? Я не знаю.

— Може, він мав нашу дівчину охороняти? — припустила Тіна.

— Лап був дрібним дилером і наркоманом. Він не схожий на людину, якій можна довірити охорону когось тобі дорогого.

Тарас подивився на Брайца.

— Що у вас?

Брайц розповів про їхній візит у Національну лабораторію і закінчив, підсумовуючи:

— Є двоє дітей, хлопчик і дівчинка, яких хтось підкинув під двері соціального центру у Єсеницях. Після смерті хлопчика жінка, ймовірно, мати, вчиняє самогубство, я переконаний, що це самогубство, хоча всі в селі кажуть, і на офіційному протоколі про події того дня написано «нещасний випадок, втопилася в озері». Але на підставі порівнянь ДНК молодшого брата тієї жінки і... — Брайц відірвався від читання паперу, — ...того придура, що плював на нас, і ДНК нашої жертви родинних зв’язків між ними не встановлено.

Тарас кивнув головою.

— Мені здається, що ми з цією версією розібралися і довели її до кінця, — продовжив Брайц. — Печальна історія, одне слово, але з нашою справою ніяк не пов’язана.

— Повністю розібралися і довели до кінця, — підтвердив Остерць.

— Отож ми можемо передати справу в Крань, і нехай вони там вирішують, що робити далі. Так?

Брайц подивився на Тараса, тоді на Остерця, який почав кивати ще до того, як колега кинув на нього погляд, і не перестав кивати, коли вони обоє обернулися до Тараса. Шеф спирався ліктями на стіл і трьома пальцями лівої руки шкріб триденну щетину.

— Ти не віддаси справу в Крань, правда ж? — у голосі Брайца вчувався наполовину запитальний тон, а наполовину — гірке усвідомлення ситуації.

— Шукайте сестру. Тіно?

Тіна кількома словами розповіла про прочитані статті, проведені розмови з журналістами, переглянуті сюжети про суд...

— Усі імена, всі дівчата, про яких я дізналася, — живі.

Коли Тіна закінчила, в кабінеті запанувала тиша, і Тарас знову впав у свій споглядальний стан. «Він міркує чи так нас дресирує?» — подумала Тіна, глянувши крадькома на Брайца й Остерця. Та пара чемно чекала, поки шеф усе обдумає.

Тарас усміхнувся, ніби від зніяковіння.

— Мені було потрібно два тижні, щоб відчути це... Я старію, очевидно. А ви нічого не відчули?

Трійця переглянулася.

— Хоча ти, Тіно, це помітила. Ще в перший день.

«Якщо я ще раз почервонію, — поклялась вона подумки, — я піду і стукнуся об щось головою...»

— Що я помітила?

— Ти двічі звертала мою увагу на цю... деталь. Коли ми вперше їхали в Бохинь, я тебе запитав, що найсучасніша наука сказала б про труп без голови...

Тарас зупинився і чекав на реакцію дівчини.

— Я маю повторити? Мені здається, я тоді говорила щось про організованого вбивцю...

— Ні, інше.

Тіна здвигнула плечима:

— Не знаю, не пригадую.

— Ти сказала: «ненависть». І потім іще раз, у Хлеба: «Наскільки людина ненавидить, якщо готова вчинити щось подібне?»

— Ти думаєш, що вбивця один і той самий? — запитав Остерць. — А може, це все таки Вербич? От би Крістан зрадів.

— Вербич ненавидів Хлеба, в цьому ми переконані, і він його вбив. Міг ненавидіти і його... — Тарас хотів сказати «коханку», але передумав, — ...знайому, якщо перестрів її у Бохині, а її, нібито, бачив рецепціоніст у готелі. Але боюся, нам незабаром доведеться змиритися з тим фактом, що Вербича у грудні в Бохині не було, як не було і його телефону, а також із тим, що в нього не було малокаліберної зброї.

— Значить, це був Зідар, — сказав Остерць. — Ця жінка була його коханкою, але, коли його посадили в тюрму, вона вирішила жити по-своєму, і він наказав її вбити. Це не перший труп, який він залишає за собою.

— Він блював, коли я йому сказав, що... — Тарас замовк і ніяково завершив речення. — Я йому сказав, що вона була жива, коли їй відрізали голову.

— Що ти сказав? — перепитала Тіна.

Тарас стенув плечима.

— А навіщо йому ліквідовувати Лапа?

Тарас поплескав себе по голові, порозглядав невизначену точку на папках шафи, що стояла поруч, і знову заглибився в кількасекундні роздуми.

— Ненависть завжди дуже конкретна... — пробурмотів він.

А тоді, наче прокинувшись, витягнув з кишені мобільник, подивився, котра година, підвівся і потягнувся по пальто, яке висіло на місці звичної куртки.

— Я б дуже хотів залишитися з вами і теревенити про це до вечора, але, на жаль, не можу.

— Йдеш на похорон? — запитав Брайц.

Тарас кивнув головою.

— Хіба це не печально? — продовжував Брайц. — Лікар, повно грошисьок і всього, а тепер... Раз, і нема людини.

— А було би менш печально, якби в нього не було грошей? — запитав Остерць.

— Звичайно... — відповів Брайц, і це було останнє, що почув Тарас, зачиняючи за собою двері.