Озеро

Розділ 7

Коли народилась Аня, Тарас Бірса мав двадцять два роки і був звичайним поліцейським з однією жовтою зірочкою на плечах, а Аленка — студенткою четвертого з шести курсів медичного факультету в Любляні. Дізнавшись про вагітність, вона спочатку розридалась, а тоді зателефонувала Тарасові і сказала, що робитиме аборт. Вона один тиждень набиралася сміливості, а наступний чекала, поки узгодяться телефонний супутниковий зв’язок і Тарасове сходження на гору. Тарас саме був у Непалі, в експедиції, яку поліція організувала на восьмитисячник Дхаулагірі. Правду кажучи, в тому організованому поліцією поході єдиним поліцейським був Тарас, усі інші — спортсмени, чия трудова лежала в поліції, спонсоровані студенти, як їх називав Тарас, відповідаючи на їхні дотепи про платівки, штрафи, поліцейські жарти і всяке таке. Двадцять першого травня о десятій ранку за словенським часом і на три години сорок п’ять хвилин пізніше за непальським Тарас, який напередодні спустився з гори і мав вільний день, дізнався, що за якихось сім місяців після повернення додому він може стати батьком. Він сів на купу каміння, нижче, на викопаних уступах стояли намети, за ними зді­ймався льодовик, а над усім тим височіла майже чотирикілометрова гора; він притискав до вуха великий супутниковий телефон і слухав, що тест clear blue показав плюс і щоб він не переживав, вона зробить аборт.

— О’кей, — сказав він, і їх роз’єднало, бо супутник, від якого залежав зв’язок, зник десь над Аннапурною. Коли Тарас виходив з намету серед ночі за малою потребою, то спостерігав за жовтими крапочками, які пролітали небом: це були не зірки, а літаки так швидко не літали.

У нього було два дні перепочинку, перш ніж до його трійки знову дійшла черга підніматися на вершину. За ці два дні загинуло троє людей — французька альпіністка, яка поклала собі за мету освоїти всі чотирнадцять найвищих гір, і її провідник-шерпа, а через день — грецький альпініст. Коли російський вантажний вертоліт забирав решту греків, Тарас підійшов до керівника своєї групи і запитав, чи можна поза чергою зателефонувати у терміновій справі.

— Народжуй, — сказав він Аленці.

— Ти впевнений?

— Так. Якось дамо собі раду.

Він лише сподівався, що вона таки почула останні слова, бо голос відлунював так сильно, що йому здавалося, ніби він розмовляє сам із собою. Через місяць, посеред червня, Тарас спустився з літака на летовищі у Брніку, і його зустріло дівча у літній сукні з опуклим животом.

Двадцять шостого травня Тарас стояв на вершині свого першого і — він тоді ще про це не знав — останнього восьмитисячника. Якби знав, то, напевно, постояв би там довше, ніж нещасних п’ятнадцять хвилин, хоча ті п’ятнадцять хвилин він згадує як рідкісні миті абсолютного щастя, які важко порівняти з чимось до того і потому. За інтенсивністю — хіба що з народженням Ані, а за два роки — Мойци. І все ж це були інакші відчуття.

Після Тарасового повернення з гір Аленка переселилася до нього у винайняту гарсоньєрку в районі Косези. Її батько, представник іноземної мультинаціональної компанії, яка займалася лікарняним обладнанням, надіслав листа, паперового листа, де написав, що він зрікається доньки і щоб вона «більше ніколи не шукала зустрічі з ним». Наступні п’ятнадцять років вони про це не говорили, і за ці роки завдяки кредитам і досить довго одній Тарасовій зарплаті переселилися з орендованої у власну півторакімнатну квартиру. Старий дався знати лише тоді, коли в нього знайшли рак простати і він вирішив виправити все, що за ті п’ятнадцять років, «переживаючи за неї», тобто за Аленку, накоїв. Він придбав для дочки клініку, яку закрутив д-р Прелц і яка, отже, задумувалася для лікування проблем черевної порожнини, а коли до них долучилася Аленка, там відкрили педіатричне відділення. Тепер у розділених чекальнях сиділи літні люди з проблемами ШКТ і застуджені дітиська. Незадовго до смерті старий запитав Аленку про Тараса, Аленка обережно сказала про це чоловікові, і Тарас вагався, чи не провідати тестя в лікарні, але той помер раніше. На похорон він пішов заради Аленки. З ними були Аня і Мойца, тоді ще підлітки — Аня в останньому класі середньої школи, і дівчатка навіть плакали.

Сестри не могли б іще більше відрізнятися одна від одної. Аня — висока смаглявка з шоколадними очима і чорним волоссям. Маленькою вона була копією свого батька, яким той зображений на єдиній фотографії у тому самому віці, лишень гарнішою й елегантнішою. Мойца, нижча на п’ять сантиметрів блакитноока білявка, як Аленка, темперамент успадкувала від матері. Характером дівчата вдалися в обох батьків, тому в перехідному віці вдома бувало дуже жваво. Клопотів переважно завдавала Мойца, і то таких, які Тарас нині не зміг би детально пояснити, а якби спробував, то історія б прозвучала банально. Зараз тодішні сварки видавалися абсолютно безсенсовними, однак він розумів, що вони були необхідними. Невже він мав нервові зриви через те, що, миючи руки, Мойца не закочувала рукавів? Але вона добре спала, бо Аня в перші роки свого життя — ні. Немовлям вона прокидалася вночі на дві години і, якщо її не забавляли, сідала в ліжечку й верещала. Тарас, який тоді єдиний у сім’ї працював і до того ж проходив додаткове стажування на криміналіста, кілька ночей проспав у ванній, поклавши голову під унітаз чи на каналізаційну трубу — смерділо і там, і там. І обидві, і Аня, й Мойца, виросли дуже вродливими. Щоправда, Тарас допускав, що вони йому такими здаються, бо це його дочки, яким тепер двадцять і вісімнадцять років. Ті самі, які стояли в манежі і о третій ранку чекали, коли їх розважатимуть, яким міняв пелюшки, які йшли у перший клас з жовтою хустинкою на шиї і плюшевим зайчиком у руках, яких записував на гімнастику, а тоді на баскетбол... На столі у Тараса стояла фотографія Ані в перший шкільний день. Вона закусила губу верхніми зубками, посередині одного бракує, біля неї трохи розмиті Мойца, Тарас і Аленка, за Анею стоїть Тінкара, Анина найкраща подружка ще з садка, і їсть велику булку з маком. Де вона тепер?

— Grüß Gott[7], — сказала Аня, коли він їх перехопив на Тромостов’ї. Центральна площа Любляни о другій годині першого дня Нового року була майже порожня, якщо не брати до уваги сміття, яке після нічного святкування комунальні служби якраз прибирали. Аня завжди дражнила Тараса отим «Grüß Gott», бо знала, що австрійці його дратують.

— Вона туди поїде, — сказав Аленці Тарас, коли донька заявила про своє бажання вчитися у Відні, — познайомиться там із якимось австрійцем, і потім у тебе будуть гаркаві онуки.

Тарас тоді був переконаний, що татусі мають право на стереотипи щодо хлопців своїх дочок, і, правду кажучи, австрійці його дратували не більше, ніж словенці чи хто-небудь іще.

Вони гуляли містом: рушили від Тромостов’я до фонтана Трьох крайненських рік, або ж фонтана Робба, названого так на честь італійського скульптора, звернули ліворуч, на площу Кирила і Мефодія, а тоді біля Лялькового театру на Студентську вулицю і піднялися нею на люблянський замок. У Любляні Тарас жив уже тридцять років, але й дотепер, бувало, плутався у назвах вулиць. Містом він міг ходити із зав’язаними очима, але коли треба було сказати назву вулиці, яка не була головною і не пролягала біля його поліційного відділку, мусив ґуґлити. Так само, як свята у новій державі. Старі він пам’ятав, а от нові... Що йде раніше — День незалежності чи День державності?

В основному Тарас слухав. Аня і Мойца розповідали про своє життя, Аленка розпитувала, і так минала їхня прогулянка вчотирьох — Тараса й Аленки з двома молодими жінками, на яких перетворилися їхні доньки, а він і не зауважив, як і коли це трапилося, й тепер дівчата не здавалися набагато молодшими за батьків. Аленка сміялася разом із ними, так само заливчасто і весело, а він поки що не волочив ніг, не кректав, піднімаючись нагору, і не закутувався у сіре пальто. Якщо це критерій, подумав Тарас, то найнижчий із можливих. Обидві доньки зустрічалися з місцевими хлопцями, студентами — один вивчав фармацію, інший архітектуру. Тарас не вбачав у них нічого особливого, та це теж, мабуть, приходить із віком — коли молодші за тебе дратують тебе, особливо коли це хлопці твоїх дочок. Ну і, зрозуміло, дівчата з ними спали.

— А ти що? — запитала Аня. — Щось ти сьогодні мовчазний.

— Я роздумував про те, що життя неможливо зрозуміти.

— Що за термінова справа, заради якої ти мусив піти до відділку?

Тарас коротко розповів про те, де був, чому, й опустив усі деталі, включно й ту, з головою.

— Ну хоч тепер ти зможеш сказати, чи вона втопилася? Він ніколи нічого мені не розповідає, — засміялась Аленка, і Тарас відчув потребу поговорити серйозно.

— Ні, вона не втопилася. Її вбили. Вона не набагато старша за Аню і Мойцу.

Коли дівчатка були молодшими, він часом думав про все, що з ними могло би статися, і тоді його вночі в ліжку накривала паніка. Дорожня аварія, необережний водій, який їде по пішохідному переходу, навушники на голові і телефон у руках, потяг на переїзді без шлагбаума... Мільйон потенційних загроз. Тарас намагався якось взяти себе в руки, подумати про ті тисячі небезпек, з яких йому вдалося вибратись, а тоді знову думав про тих, хто не зміг їх уникнути.

— Справді? Як вона померла? — запитала Мойца, і її тон видався надто допитливим.

— Я не хочу про це, гаразд?

Він розумів, що в неї перед очима не стояла та сцена. Для неї «мертва дівчина» звучало як словосполучення з двох слів, вона за ними не бачила нікого. І вже точно не труп без голови на столі, перед яким д-р Цвілак зі скальпелем в руках застиг на мить і ніби знітився.

«Зазвичай ми починаємо розтин з голови, але голови нема, тож...»

І зробив розріз від шиї донизу...

Коли Ані було шість років, вона вирішила, що не їстиме м’яса, бо не хоче вбивати тварин. Тарасові це не дуже сподобалося, та він нічого не міг удіяти. Якби мала сказала, що їй не подобається смак, він би не попустив, однак проти докорів сумління батько був безсилим. Того ж місяця таке саме рішення прийняла Мойца. У сімейному альбомі, в першому томі, є фотографія, зроблена під час відпустки на морі: на великий загальний дерев’яний стіл у таборі Спортивного товариства партизан з Любляни ліктями спираються двоє дівчаток, білява і чорнява, тримаючи по величезній відбивній у руках. Єдиний доказ, який зберігся у Тараса про те, що дівчата колись їли м’ясо. І коли б він сказав, що йому треба йти на розтин коня, якому відтяли голову, вони були б нажахані.

— Вибач, напевно, це не найприємніше видовище.

— Ех-х, та воно ніколи таким не є. До того ж, це ще й не моя справа. Наплутали.

Любляна з височини здавалася сонною. Снігу тут було набагато менше, ніж у Верхній Крайні, якихось десять сантиметрів, може, трохи більше, гір через низьку хмарність не було видно, за замковим муром можна було розрізнити три-чотири відтінки сіризни, через які несміливо намагалися пробитись новорічні вогні.

— Спустимося в Трново на каву? Ви мені краще розкажіть, що там нового у цісарському місті.

Товариство спустилося стрімкою піщаною дорогою, яка потім перейшла в асфальтовану, до церкви св. Якова, звідти до річки Любляниці, попри річку дійшли до мосту ім. Янеза Непомука Градецького і через міст — у Трново, де вдалині від міського центру розташовані в ряд чотири заклади — кафе/ресторани/піцерії, до яких навіть улітку добереться лише дуже наполегливий турист. Аня і Мойца розповідали про навчання, а Тарас намагався слухати, та незабаром втратив нитку розмови. Йому було нецікаво. Коли доньки були маленькі, ще в початковій школі, турботи щодо їхнього на­вчання перебрала на себе Аленка, а Тарас їх водив на дитячий майданчик і закидав м’ячі у кошик. Аленка любила згадувати одну давню історію: якось Аня наприкінці дев’ятого, тобто останнього класу згадала про пані Петричеву, а Тарас запитав, хто це така.

— Ти не знаєш? То моя класна керівничка від п’ятого класу.

На батьківських зборах Тарас був лише раз і страшенно нудився, коли вирішували, чи дозволити дітям на уроках природознавства, які відбуваються на природі, використовувати мобільні. Особисто він би заборонив використовувати мобільники не тільки учням, а всім на планеті.

— Тобі потрібен син, — іноді казала Аленка і, можливо, мала рацію. В школі обидві доньки грали в баскетбол, ходили на матчі, вболівали, хоча й розуміли, що спорт — не їхня історія, що вони якогось дня припинять усе це і візьмуться за щось розумніше. Коли Ані виповнилося п’ятнадцять, це був дев’ятий клас, вона натрапила на ферму неподалік від дому однієї своєї подруги. Там у стайні тримали старих коней, які відслужили своє і за якими доглядала дівчина, старша на кілька років. Аня стала приходити туди, допомагала з доглядом, каталася на єдиній кобилі без травм, яка там була. Незабаром до неї приєдналася Мойца. Прощавай, баскетболе. Тарас міг назвати точний день, коли період спорту завершився. Він прийшов по дівчаток на ферму, щоб відвезти їх на тренування, і застав, як вони Норді (чи як там звали ту кобилу, на якій іще можна було їздити) дають яблуко, але під такими дивними кутами, що та не могла до нього дотягнутися.

— Дайте вже бідолашній тварині яблуко, — сказав Тарас і дізнався, що вони роблять розтяжку.

— Одна з дуже корисних вправ для коня — тягання за хвіст, але ми ще боїмося, — сказала Мойца, а Тарас, який був із села, мав клопіт навіть тоді, коли просто чухав коня по голові.

Потому вони більше ніколи не їздили на тренування. Вирішуючи через рік, куди вступати, обидві, спочатку старша, а за нею молодша, вибрали ветеринарію, а тоді після спільних роздумів зупинилися на біології. Ветеринарія, окрім малої частини, — це здебільшого готування тварини до подорожі, абсолютно протилежне тому, що Аня і Мойца собі уявляли. Перший рік навчання у Відні оплатив їхній дід, з яким вони познайомилися в лікарні, а пізніше — Аленчина клініка.

— Мій батько, — мовила Аленка, і Тарас подумав, як легко вона відкинула ті п’ятнадцять років, коли її батько не був її батьком, — мій батько хоче оплатити їм навчання за кордоном, і я сказала, що мушу порадитися з тобою...

Що він мав відповісти? Ні, я сам платитиму? Ні, бо в Любляні теж хороший університет?

Дхаулагірі — його остання гімалайська експедиція. У грудні народилась Аня, і наступні кілька років Тарас провів у війні за виживання, здобуваючи додаткову освіту і перекваліфіковуючись, вчасно сплачуючи квитанції і розраховуючись за кредит, намагаючись змиритися з життям без альпінізму. А оскільки людина не може нічого досягнути без мотивації, а мотивація випливає з почуттів, а не з розуму, пальним для своєї поведінки він обрав лють. Він іще доведе старому.

Легко не було. У двадцять п’ять він став жити життям, за яке нинішні колеги називали його, принаймні за спиною, роботом. На роботу о сьомій, робота, робота, робота, перерва на каву, робота і робота, додому, діти, біг, бокс у залі і вже пізніше, коли Аленка нарешті знайшла роботу в поліклініці у Мостах, — час від часу кіно чи театр і курси іноземної мови... Він перестав випивати з друзями, і коли через проблеми зі шлунком мусив повністю відмовитися від алкоголю, вже мав десять років стажу у випивці. А Тарасові друзі-альпіністи тим часом їздили в Гімалаї, в Патагонію, в Киргизію, в Південну Америку, на Лофотинські острови або хоча б у Шамоні, і він, навіть знехочу (бо намагався уникати альпіністських новин) все ж дізнавався про їхні подвиги. І, на жаль, про їхні смерті. Десь у той час, коли об’явився тесть із раком, Тарас перелічив жертви і з’ясував, що тринадцять його колишніх товаришів по альпінізму мертві. І всі, крім одного, загинули в горах.

Чи мав він подякувати старому за те, що живий? Що вчасно посерйознішав? Подякувати, що через п’ятнадцять років той узяв справу у свої руки? Чи гніватися йому на Аленку за те, що вона так невимушено погодилася на батьків дарунок? Чи мав він їй подякувати, бо вона не дала йому змоги відмовитися?

Вони тинялися містом десь зо дві години, спустилися з замку до Трнового, пішли на глінтвейн, де Тарас пив чай, а потім на піцу, і коли вони з Аленкою десь після третьої повернулися додому, то забралися на диван перед телевізором. Коли вони прокинулися, фільм уже закінчився, а надворі зовсім стемніло.

— Мені треба йти на пробіжку, — сказав чоловік, ­зі­т­хаючи. — Я сподіваюся, що це неправда — як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш. Я не хотів би його проспати.

Коли Аленка пішла у ванну, Тарас рушив до холодильника, вийняв пляшку вина і наповнив келих для неї, а собі заварив чорний чай. Він не піде бігати. Сьогодні — dolce farniente[8]. Чоловік подивився на своє горнятко і знову відчув себе дурником. Знову — і досі.

— Усього найкращого в Новому році, чи як там кажуть, — наздогнав він Аленку, коли вона гола йшла у спальню.

Вони сміялись, Аленка зробила один ковток, Тарас її обняв. Тримаючи дружину в обіймах, інспектор згадав про дівчину без голови в холодильнику Інституту судової медицини, про колег, яких теж уже не було на світі... Він провів рукою по її сідницях, по спині і наблизився до грудей, погладив одну, другу, схилився і торкнувся язиком.

Страх перед смертю — найкращий афродизіак. Окрім того, за якусь годину дівчата повернуться додому, тож треба скористатися нагодою.