Озеро

Розділ 4

Аленка сиділа у машині і шукала в бардачку диск із улюб­леною музикою. Пісні, які пускали радіостанції у надвечір’я Нового року, були жахливі — тут її смаки збігалися з Тарасовими, хоча Тарас і в інші дні нарікав на музику. Аленка цю проблему вирішувала за допомогою своєї колекції дисків, а Тарас — перемикаючись на хвилю, на якій крутили милу його вухові рок-музику сімдесятих, а останнім часом — на третю хвилю радіо Словенії з класикою.

— Ти взагалі чуєш, що ти слухаєш? — питала його часом дружина, коли з колонок долинало щось геть нестравне.

— Я не слухаю, — відповідав Тарас, який на класичній музиці знався не більше, ніж вона.

Якось Аленка зробила припущення, що Тарас це робить для того, аби збити з пантелику супутників, — він же ж до кісток поліцейський і насолоджується, спостерігаючи за людьми, які не можуть збагнути, в яку шухлядку його поміс­тити, бо їм заважає п’ятдесят четверта симфонія якогось Гінденбурга в бемолі, на якому він сам розумівся не більше за інших (крім, хіба що, якогось збоченця у товстих окулярах, який час від часу вигулькує з радіоархіву і, садистично усміхаючись, витирає пилюку з платівки по дорозі до студії).

— Найчастіше я слухаю класику, коли їду сам.

— Значить, намагаєшся збити з пантелику самого себе.

— Ага. І навіщо мені це?

Він слухав класику, бо під неї він міг думати, коли йому хотілося, або не думати, якщо не хотілося. Менш популярні й відомі класичні твори (за вердиктом Аленки, ніякі або гінден-бурзькі) якнайкраще підходили для того, щоб зосередитися. Він і справді не запам’ятовував майже нічого з прослуханого і не був бозна-яким знавцем класичної музики. Тарас знав найвідоміші шлягери (ще одне визначення від Аленки) — наприклад, «Арію на струні Соль» Баха, чи «Вальс номер два» Шостаковича, або щось із Вівальді, не обов’язково «Чотири пори року», — та під них він не міг думати. Тоді Тарас відволікався від роздумів і просто насолоджувався музикою, що траплялося вкрай рідко. Правду кажучи, поганої, невиразної, непридатної для слухання класичної музики було стільки ж, скільки й усякої іншої, тільки у ній не так докучали приспівами і словами. Принаймні від «ти, ти, ти, ти мій миленький, ти, ти, ти моє серденько» і подібного він був застрахований.

— Напевно, це вік, — Аленка спробувала вдатися до тяжкої артилерії. — Я не пригадую, щоб тебе чіпляла класика, коли ми познайомилися.

Не чіпляла, і цілком імовірно, що це вік.

Аленка завагалася між Наталі Мерчант і Шакірою, тоді вставила в дисковод Шакіру, якийсь древній диск, коли та співала ще іспанською і ще не була з Мессі чи з ким там.

Сніг далі падав, але вже не такий густий, тож через бічне скло вона могла бачити, що діється довкола. Приблизно п’ятнадцять хвилин тому Тарас зник із пагорба, спустившись із дороги до кущів і дерев при річці, туди, де блимало світло начебто двох ліхтариків. Потім світло одного з них розвернулося до дороги, піднялося до автомобіля, і поліцейський — тепер вона добре розгледіла, що це був поліцейський, — відчинивши дверцята з боку водія, сів у автівку. Через десять хвилин підійшов колега і якийсь час перемовлявся з тим, що сидів усередині, а тоді підійшов до багажника, відчинив його, взяв звідти щось і зник у кущах. «Ми тут надовго», — подумала жінка.

Тарас наблизився до поліцейської машини, відчинив дверцята і сів на вільне сидіння біля водія. Розповів про судмедексперта, криміналіста і слідчого, які зараз зайняті, тому треба буде почекати, і запитав, чи вони знають, що робити далі.

— Так, — відповів поліцейський, але його «так» прозвучало геть непереконливо.

— Поговоріть із дівчиною і складіть акт, — продовжував Тарас, ніби не почувши, — тоді нехай хтось із вас відвезе її додому... Ви живете десь поруч?

— В котеджах у Рибчевому Лазі. Я приїхала з компанією на Новий рік.

— Натягніть огороджувальні стрічки, хоча в таку погоду це й так нічого не дасть, але зробіть це. А далі охороняйте по черзі тіло. Ви ж не хочете, щоб його потягнули лисиці?

— Ми поїдемо в Єсениці?

— Ні, — сказав Тарас, — буде не патанатомічний, а судово-медичний... огляд. — Тарас уникнув слова «розтин» і подумав, яка каша завариться у відділі судової медицини, як усе закрутиться довкола обезголовленого трупа. Цвілак нарешті отримає на столі те, чим востаннє перед виходом на пенсію зможе пожахати студентів.

— Бледський перевал далі перекритий?

Поліцейський стенув раменами.

— Коли ми виходили на зв’язок востаннє, був перекритий, диспетчерська сказала, що надовго. Там нібито автобус завалився на бік, а ожеледиця така пекельна, що його неможливо підняти.

Тарас відчинив дверцята, попрощався з дівчиною, завмер на мить, окинув поглядом свою машину, яка вже встигла вкритися кількасантиметровою білою пеленою, подивився на небо, кліпнув, коли в очі потрапили сніжинки, і, замість того, щоб рушити до автівки, знову сів у кабіну.

— Знаєш що? Давай краще я з нею поговорю, а ти скоч-но до мого авта і натягни на колеса ланцюги, добре?

Тарас був упевнений, що поліцейський не протестуватиме, навіть якби й хотів.

— Я сам відвезу нашого свідка додому, — сказав Тарас, закінчивши опитування і віддавши протокол поліцейському, який уже натягнув ланцюги і повернувся в машину. — У будь-якому разі я мушу повертатися в Уканц.

Тарас представив дівчину Аленці, тоді обережно розвернув машину, стежачи, щоб колесом не з’їхати з дороги.

— Плани помінялися, — повідомив він Аленці. — Форс-мажор.

— Що сталося? — запитала Аленка.

— Панночка знайшла у воді труп.

— Труп?

Аленка обернулась до дівчини, яка сиділа ззаду.

— Джої... Пес його знайшов. Я спочатку подумала, що то манекен.

— Потопельник?

— Мабуть, — відповів Тарас.

Тримаючись вказівника, він повернув до котеджів, зна­йшов номер будинку і загальмував. Будиночок світився, звідти долинав веселий гамір. Дівчина вийшла з машини.

— Дякую, — сказала вона, вагаючись, чи прощатися і йти до дверей, чи вертатися в машину.

— Все гаразд?

Вона кивнула і, тримаючи песика на руках, рушила у бік будинку.

— От і з Новим роком, — сказав Тарас, знову сідаючи за кермо.

— Бідолашна дівчина. Не знаю, як би я зреагувала, коли була б на її місці.

— Ти ж лікарка. Нормально зреагувала б.

— Я педіатр, до мене приходять живими і вертаються від мене живими.

Вони їхали попри самісіньке озеро, і, коли дерева порідшали, перед ними відкрився безмежний водний простір. Тонка крижана шкірочка була вкрита снігом. Хтось, не знаю­чи, що там озеро, подумав би, що це безконечне, рівне-рівне поле. Малим Тарас з однолітками ходив на ковзани на одне зі штучних озер, виритих неподалік від його селища для висушування боліт під поля. Зазвичай на кризі лежав сніг, і лише один раз зима була зовсім безсніжною, тож вони ковзалися величезним дзеркалом, яке здавалося абсолютно чорним. І навіть у найлютіші морози лід здавався геть тонким. Так страшно було котитися на ковзанах по п’ятдесятиметровій гладіні, коли під ногами бачиш дно і чуєш «рип, рип, рип...», — звук, що його утворювали ковзани, час від часу переривав глухий тріск криги. Тоді, у дитинстві, він собі уявляв, що там, унизу, у темній глибочіні, плавають мерт­вяки. Та якщо вони все ж були там, то ніколи не випливали на поверхню так, як сьогодні з’явилося тіло з-під тієї білої невинної поверхні. У якому місці викинули у воду ту нещасну жертву? Коли? У той момент тіло ще не встигло замерзнути...

Аленка зателефонувала донькам і повідомила, що вони з Тарасом цього вечора не повернуться в Любляну.

— Здається, вони не надто засмутилися, — пробурмотіла розчаровано жінка.

«А хіба б це засмутило якусь іншу двадцятирічну чи вісімнадцятирічну дівчину? — подумав Тарас. — Вони виявили ініціативу, і це вже немало».

— То був нещасний випадок, Тарасе?

Чоловік усміхнувся. Він не раз жартома казав дружині, що влаштує її на роботу в поліцію, якщо справи в клініці раптом підуть на гірше.

— Звідки ти взяла?

— Якби був якийсь шанс, що це нещасний випадок, ти б про це сказав. Бо нещасний випадок — це мінімум... — Аленка підбирала відповідне слово.

— Клопотів?

— Ні, ажіотажу. Найменше ажіотажу серед людей. А хіба твоя робота — не заспокоювати людей?

— Моя робота — шукати осіб, які вчинили кримінальний злочин.

Хоча насправді його робота — це «захист життя, безпеки і майна людей», — так написано у першому з дев’яти пунктів третьої статті «Закону про поліцію». А ще — «розслідування і розкриття кримінальних злочинів та правопорушень, запобігання їм, виявлення й арешт осіб, які вчинили кримінальний злочин або правопорушення...». І так до пункту дев’ятого. Були часи, коли Тарас знав усі напам’ять, правда, тоді їх іще не налічувалося дев’ять.

— Це так, але насамперед створити відчуття безпеки. В цьому наші професії схожі. Ми, лікарі, лікуємо, хоча зрештою помруть усі. Багато хто навіть раніше, ніж мав би за статистикою, і всі переконані, що їм належиться дожити хоча б до вісімдесятки. І багато з тих, хто псує статистику, — твої клієнти.

Заметіль поступово стихала, і Тарас уже міг розгледіти дорогу, та, щоб їхати нею, точніше ковзатися, навіть із ланцюгами на колесах, слід було докласти чималих зусиль. Іще кілометр — і вони виїдуть на безпечну ділянку. Він зустріне Новий рік у товаристві, яке весь вечір дійматиме його запитаннями про роботу.

— Думай як хочеш. Можеш навіть думати, що я ходжу на роботу лише для того, щоб отримувати зарплату.

— Ох, Тарасе, це ж не про тебе. Може, когось твоя байдужість і вводить в оману, на жаль, і тоді, коли додають зірочок на уніформу, але не мене. Якби це я випадково потрапила у якусь річку, як той нещасний сьогодні... До речі, кому належить тіло — чоловікові чи жінці?

— Жінці.

Аленка зітхнула, ніби цей факт погіршував ситуацію.

— Отож — якби я була на її місці, я б хотіла, щоб саме ти шукав того, хто викинув мене у воду. І знаєш чому?

— Бо я хороший криміналіст?

— Бо ти кожну справу береш близько до серця. Бо ти злиш­ся на...

— На людей, які вбивають інших людей? Хіба це не нормальне почуття?

— Ні, не тому. Ти злишся, бо тобі здається, що тим самим вони глузують із тебе. Якби вони не вбивали, якби їх не вбивали, ти міг би бути вдома вже об одинадцятій дня. Ти насміхаєшся з нас, лікарів, але ми зобов’язані бути в лікарні з восьмої до другої, навіть якщо пацієнтів нема. Ти здурів би, коли б мусив сидіти в кабінеті тільки тому, що так написано в правилах.

— А ти ніколи не думала, що справа в професійній етиці? Що я отримую задоволення від добре зробленої роботи?

Аленка погладила чоловіка по голові.

— Тарасе, я — твоя дружина. Прибережи це для наступної комісії.

Шакіра співала «donde son los ladrones»[3]. Може, зробити цю пісню поліцейським гімном? — подумав Тарас. Він розумів трохи італійську і припустив, що «ladro» і «ladron»[4] — те саме.

— Я не про це запитувала.

— А про що?

— Я вгадала? Вашій потопельниці хтось допоміг утопитися?

— Кохана, навіть якщо ти вгадала, я не маю права розповідати.

— Значить, прочитаю завтра в новинах, — відповіла жінка. Її голос здався радше знудженим, аніж ображеним. Тарас їй ніколи нічого не розповідав.

— Завтра свято.

— Інтернет працює і в свята.

Коли вони звернули на під’їзну дорогу до дачі, Тарас подумки подякував молодому поліцейському за ланцюги. Сліди від шин, які вони залишили по собі дві години тому, ледь виднілись, а їхній «С8» прокладав шлях по свіжому сухому снігу. З будинку долинав веселий гамір гостей, у чиїх шлунках хлюпалося на півлітра вина більше, ніж тоді, коли Тарас і Аленка вирушили додому. Вийшовши з автівки, чоловік подумав, що в будинку тепло і він зможе висушити шкарпетки, адже запасних не мав.

Поблизу вистрелило кілька петард.

Так, вони його дратували.