Озеро

Розділ 34

У номері не було нікого. На мить Тарас подумав, чи не розтягнутися на підлозі, але, торкнувшись ковроліну, вирішив, що йому затвердо, і пішов у душ. Він відчував приємну втому, приємну навіть від думки, що на сьогодні всі обов’язки позаду. Всі. Що на нього чекають посиденьки з людьми, які йому симпатичні. Він зателефонував Цвілакові й дізнався, що вони з Тіною у готельному буфеті.

— Ну що, ми набігалися? — запитав Цвілак.

— Набігалися.

— Мушу зізнатися, що я тобою захоплююся, Тарасе.

Тарас стенув плечима.

— Захоплення — це найчастіша реакція, яку я викликаю.

Тіна засміялась, і Цвілак подивився на неї спідлоба.

— Колега, очевидно, теж. Вона розпитувала про тебе, але я не міг їй особливо допомогти.

Дівчина почервоніла.

— А що тебе цікавить?

— Та я просто... — затнулася вона і втупила погляд у стіл.

— Ну, гарно вам посидіти, — сказав Цвілак, встаючи з-за столу. — А я йду насолодитися самотністю нашого номера.

— Ти не випʼєш з нами?

Цвілак заперечно похитав головою.

— Я вже випив, і якщо випʼю ще, з мене завтра нічого не буде. Я вже достатньо старий, щоб знати, коли треба зупинитися. На жаль. І, до слова, я хроплю. Тож розбудіть мене, будь ласка, коли підніметесь, і я спробую зайняти таку позу, щоб заважати поменше.

Цвілак кивнув офіціантові і показав рукою на Тараса, мовляв — він заплатить.

— У вас є безалкогольне пиво?

Офіціант похитав головою:

— Є легке.

Тарас замовив сандвіч, кока-колу і склянку води. Офіціант глянув на Тіну і порожнє кавове горнятко перед нею.

— Будете ще щось?

Тіна подивилася на своє горнятко, а тоді на Тараса, який теж подивився на її горнятко. Дівчина всміхнулася; в неї була цікава посмішка: через ледь виступаючі ікла вона нагадувала милу вампірку. У нього в дитинстві була кішка, яка мала такі довгі ікла, що вони стирчали назовні навіть тоді, коли писок був стулений. У Тіни — ні.

— А я б зараз випила пива.

Офіціант пішов до барної стійки, а Тарас секунду-дві проводжав його поглядом. Скільки ж часу минуло від його останнього пива... Чи він зможе пригадати смак?

— Нічого, якщо я випʼю пива? — запитала вона, ніби учениця.

— Гастроезофагеальний рефлюкс.

— Га?

— У мене синдром подразненого кишківника, я реагую на алкоголь.

— Що?

— Мене зазвичай усі про це питають. Тому я не пʼю.

Трьома реченнями він їй усе розповів. Він зарахував дівчині плюс — за те, що вона не ставила зайвих запитань і навіть не пробувала звичного «а звідки ти знаєш, що воно не минуло, ти ж так довго вже не пив...». Він просто знає, і все.

— Ти не проти, якщо я питиму? — запитала вона.

— Ні, я звик.

Вона засміялася.

— Я мала на увазі також те, що ти — мій шеф.

— Я не знаю, чи ти отримаєш добові за сьогодні, тому формально ти навіть не на роботі.

Обоє розсміялися.

Офіціант приніс сандвіч, кока-колу й пиво і, звичайно, забув про воду. Це був один із тих закладів, які в імʼя загадкової вишуканості подавали пиво лише в маленьких пляшечках. Коли Тарас іще пив, його це страшенно дратувало. А тепер перед ним стояла пляшечка темної підсолодженої води з кофеїном — його клітини прагли і цукру, і кофеїну, тож хай їм буде. Тіна налила пиво в склянку і відпила ковток. Тарас уже натренувався не думати про це, але час від часу йому не вдавалося стримати бажання. І тепер, наприклад, він заздрив Тіні через це пиво. Він узявся за сандвіч.

— Ти регулярно бігаєш на лижах?

— А, це твоє питання? Я думав, буде щось складніше.

— Це потім.

За останні два роки це було втретє. Ні, він не часто бігає на лижах, бо снігу майже не було. Колись так, коли ще були справжні зими.

— Тепер у Рожнику, Полхограйцях або вночі на Шмарній горі я займаюся чимось середнім між бігом і ходьбою.

Вона була вдягнена в обтислий зелений пуловер, і Тарас примушував себе не витріщатися на два горбики під ним. І коли його погляд таки звертав туди, він щоразу нагадував собі, що він старший на двадцять років, і думав також, що ані Міхелич, ані Прелц не мали з цим жодних клопотів. Йому хотілося вірити, що він кращий за них, але що, коли справа була просто у нагоді? Що, коли він просто не народився переможцем і не мав їхнього нахабства? Що, коли йшлося про мораль із запашком? Скільки любовних пригод міг мати інспектор-криміналіст, якби докладав зусиль? Якими були його шанси у порівнянні з лікарем-хірургом — викладачем у медичному університеті? З директором найбільшої фармацевтичної компанії в країні? Настільки малими, що думка про те, як вона скидає вузький зелений пуловер, розстібає заради нього бюстгальтер... здалася такою леткою і такою нереальною, що стала безпечною. Пиво, звичайно, допомогло б поставитися до цього безтурботніше, про це Тарас пам’ятав, і на мить задумався, чи Тіна часом замовила пиво не з подібної причини.

— Це було так по-дитячому.

— Що?

Вона потупила погляд, ніби їй було соромно зізнатися.

— Оте... Розчарування, що вбивця — звичайний божевільний, і всякі такі дитячі дурниці... Що я не міс Марпл... Коли ми повернулися від дружини Хлеба, я... отямилася.

Дівчина подивилась на нього.

— Ти ж знаєш... Що тут не кримінальний роман, що це не фільм, що мертві — це не просто трупи.

— А я думав, що тебе протверезив вигляд обличчя Хлеба.

Тіна задумалась, а тоді похитала головою.

— Ні. Правда. Було неприємно, особливо для шлунка, але... не знаю... У дружини мені було гірше. Я не хотіла б такого зазнати знову.

— А хто хотів би?

Дівчина піднесла склянку і зробила довгий ковток. Тарас випив свою кока-колу. Труднощі абстиненції в тому, що не існує жодного адекватного замінника алкоголю. Особливо тоді, коли в наявності нема безалкогольного пива, яке має хоча б той самий вигляд і об’єм.

Вона пролила пиво на гольф.

— О, чи я раптом не спʼяніла?

Дівчина серветкою промокнула три краплини на одязі.

— До того ж, новий труп в озері повернув тебе в «СSI»[32].

Коли вона натягнула гольф, вигляд став іще кращим. На мить йому подумалося, чи вона не зробила це навмисне. Хоча б трішечки навмисне.

— А ти можеш дивитися ті серіали?

Тарас кивнув головою.

— Після стількох років і справ?

— Я не дивлюся їх із професійної точки зору. Я дивлюся на стосунки між людьми, а форма... Форма — це просто форма. Фільм може бути поліцейський, медичний, будь-який. Все одно кінець завжди однаковий — герої наприкінці одружуються або ні.

Тарас розповів їй анекдот про бабцю, яку онук застав о першій ночі за переглядом порнофільмів...

Крім того, останнім часом він дивився по телевізору лише спорт — Лігу чемпіонів, теніс у Парижі й Вімблдоні, Тур де Франс... Інформаційних передач він уже давно не переглядав, а фільми — тільки на DVD.

Іще один ковток. Вона долила пива у склянку. У пляшці залишилося заледве на палець.

— Тарасе, чому ти пішов працювати у поліцію?

— Пішли справжні запитання?

Він засміявся. Дівчина не піддалася.

— Так.

— Чому я пішов працювати у поліцію?

Він підніс склянку, начебто для того, щоб подивитися, чи в ній щось залишилось, а оскільки вона була порожньою, поставив її назад на місце.

— Це довга і нудна історія.

— Я люблю довгі й нудні історії, — сказала Тіна і відкинулася в кріслі. — Звичайно, якщо ти не проти розповісти. Цвілак мене попередив, що ти можеш не захотіти.

Тарас озирнувся у пошуках офіціанта — той висів за своєю стійкою і робив вигляд, що нікого не бачить.

— Ні, не любиш. Нудних історій ніхто не любить, тому фільми і детективи такі, які є. Бо...

Він показав на майже порожню пляшку, і Тіна кивнула. Тарас помахав офіціантові і підняв палець — мовляв, по­втори. Офіціант приніс нове пиво і забрав порожню пляшку.

— А я... я буду каву, — попросив Тарас.

— Кава тобі не шкодить? — запитала співрозмовниця.

— Ні, але я й не пʼю багато кави. Дві на день.

Тарас зачекав, коли офіціант принесе його третю каву цього дня. Дівчина терпляче стежила за тим, як подали замовлення і як Тарас переставив горнятко з підставки на стіл.

— Я не про це питала, Тарасе, але гаразд... Отож?

— Бо злочинці зазвичай тупі як валянок. У серіалах, які ти дивилася, справу розслідують слідчі, звихнені на психології. І в книжках також. А це неправда. Нема геніальних злочинців, це здебільшого звичайні кретини... Ти знаєш, як ми знаходимо більшість грабіжників?

Дівчина стенула плечима.

— Зазвичай ми знаходимо грабіжника, бо він на місці злочину забуває плоскогубці чи лом, забуває інструмент, який використовував для злому. Завжди або майже завжди. Або під час грабунку запалює цигарку і залишає її там. Якщо я втрачу роботу, я подамся в кримінал, збиратиму недопалки і залишатиму їх на місцях пограбувань. А ще буває, вони п’ють пляшку пива і лишають її там.

Якби він у цей момент пив пиво, це могло б стати виправданням.

— Ти гарна жінка, — мовив Тарас. — І мушу визнати, хоча й не радо, що Дрварич раз у житті виявився правим.

— Я пʼю пиво не для того, щоб з тобою переспати, Тарасе.

— А навіщо?

— Бо мені подобається смак.

Вони розсміялись, а Тарас намагався розібратися в своїх почуттях — її відповідь викликала жаль чи полегшення?

— Проблеми виникають тоді, коли в діях не бачиш логіки, коли не знаєш, навіщо хтось щось зробив. Випадковий злочинець, який не вчинив жодного правопорушення, а тоді раптом із ним щось сталося. Такі стають проблемою. Хоча рано чи пізно він сам проговориться.

Задзвонив Тінин телефон, вона понишпорила в кишені, витягнула його, подивилася на вхідний номер і вимкнула.

— Не піднімеш?

Вона похитала головою.

— Я пригадую одного типа, який підробив вісімсот пʼятдесят чеків, і ми намагалися примусити його щось написати, щоб порівняти почерк, а він відмовлявся. Поки Пенца дещо не придумав. Він показав типу якийсь текст: «Це ти написав!» — «Ні, не я». — «Як не ти?» — «Не я». — «Напишеш для порівняння?» — «Напишу». І він написав. Був у нас також інспектор, котрий ходив на допити з лупою, яку наставляв на допитуваного: «Я бачу твої думки, зізнавайся». І віриш чи ні, але були такі, що зізнавалися.

Тіна реготала, і Тарас теж розсміявся.

— Одне слово, не чекай чогось грандіозного. Я вже два­дцять років у поліції, і я не знаю, чи за всі роки назбиралось би матеріалу на два фільми, які б надавалися до перегляду. Ця справа може виявитися найцікавішою у твоїй карʼєрі.

Дівчина піднесла склянку і відпила ковток, не відводячи погляду від співрозмовника. Є жінки, подумав він, що пʼють пиво як чоловіки, а є такі, що пʼють його, наче це рицинова олія. Тіна не належала ні до перших, ні до других. Симпатично — ось слово, яке спало йому на гадку.

— Ти не з Любляни, Тарасе, правда?

Він похитав головою.

— Ні.

— Тобі нудно зі мною?

Він знову похитав головою.

— Марибор... точніше, околиці. А потім я приїхав у Любляну в школу кадетів, бо в нас не було грошей на інший заклад, а кадетська була державна. Так я потрапив у поліцію. Потім я якийсь час працював у відділенні в Мостах, тоді в Інституті внутрішніх справ, де вчився на курсах і позбувся уніформи... І це все.

Дівчина дивилася на нього, ніби сподівалась на продовження, ніби хотіла ще щось запитати, але не знала, чи можна.

— А Тарас — це твоє справжнє імʼя? Тарас Бірса?

— Бо що?

— Бо Тарас — рідкісне імʼя, а Бірса — це ж прізвище, поширене в Приморʼї, а не в Штирії.

Він кілька секунд помовчав, підніс горнятко і задивився всередину, ніби хотів розшифрувати знаки на гущі.

— Це моє єдине імʼя, — сказав він нарешті.

Дівчина кивнула головою.

— А ти?

— Я? Ну, моя історія справді дуже нудна... Я з Любляни, тато — вчитель словенської, мама — бібліотекарка. Гімназія, психологія, компʼютерні технології. І це все. Тобі смішно... ти смієшся?

— Вибач, я не стримався.

— Ні, ні... Може, я погоджуся з тобою. Що саме тебе розсмішило?

— Оте останнє, якщо чесно, — зізнався Тарас.

— Бо що?

— Бо якщо говорити про комп’ютерні технології... Компʼю­тер — це робочий інструмент, трактор. Людині він потрібен, але я не знаю, чому ним усі так захоплюються. Ти ж не поїдеш на тракторі у місто, його завдання — орати землю.

— Ні, це не зовсім так. Компʼютерні технології — новий світ, цілий новий світ, у якому люди фактично проводять щораз більше часу. Те віртуальне, про яке ми постійно говоримо, більше не є віртуальним.

— Я — ні.

Дівчина розсміялася.

— Гаразд, а що не так з психологією?

— Вона абсолютно безсенсовна. Це як спеціалісти з футболу в студії перед важливим матчем. Ти дивишся таке?

— Інколи.

— Ну, тоді ти знаєш, про що я. Їхні прогнози нагадують ворожіння на поведінці восьминога в акваріумі. Поверне ліворуч — переможе Німеччина, праворуч — Франція. Так само і психологія — розумна заднім числом.

Дівчина засміялася.

— Хто тобі дзвонив? Отой дзвінок щойно...

Вона надула губки, але мала при цьому дуже кокетливий вигляд. Особливо як на жінку, котра не збирається викликати в чоловіка по той бік столу жодних сподівань.

— Ти ж поліцейський. Здогадаєшся.

— Твій хлопець? Чому ти не відповіла?

Вона подивилася на нього серйозніше, ніж раніше.

— Ти так даєш людям знати, що вони питають про занадто особисті речі?

Тарас подивився на офіціанта, який, спершись на лікті, читав за стійкою газету.

— Я був прийомною дитиною у двох старших людей. Дітей завжди було троє. Хтось їхав геть, хтось новий приїжджав... Вони за кожного з нас отримували соціалку і так зводили кінці з кінцями, а в нас було де жити.

Він усміхнувся і кивнув головою на телефон на столі.

— Мені не хотілося говорити. Часто це прості теревені. Передзвоню завтра.

Якийсь час вони сиділи у тиші, а потім дівчина подивилася на Тараса своїми величезними очиськами.

— А що з...?

— Татом і мамою? Я до опікунів потрапив зовсім малим, тому батьків не памʼятаю. Про їхні імена я довідався лише тоді, коли вступав у кадетську школу. На той час обоє вже померли і...

Дівчина незмигно дивилася на нього крізь свою склянку пива.

— Може, ти думаєш, що я тобі все це розповідаю, бо хочу, щоб ти мене пожаліла?

— Що з ними сталося?

— Нічого. Не знаю. Я їх не знав.

Тіна поклала голову на долоні, спираючись ліктями на стіл, і її підборіддя опинилося нижче склянки.

— І нема жодної потреби дізнаватися про них більше. І, знаєш, у мене нема ніяких травм... що було, те було. Мені не складно про це говорити, просто-напросто нема про що.

— Цвілак знає про це?

Тарас похитав головою.

— А Брайц і Остерць?

— Мене ніхто ніколи не питав. Чоловіки про таке не говорять.

Офіціант підійшов до сусіднього столу і зняв скатертину. Дівчина зачекала, поки він зникне в своєму окопі.

— Насамперед хочу сказати... Я й на секунду не сумніваюся, що ти хотів би залізти мені в трусики, Тарасе. Як, зрештою, і Брайц, і Остерць...

— Ну й порівняннячко...

Порівняння справді вкололо.

— Та Остерць, може, й ні. Він би тобі приніс глушник вихлопної труби, це більше в його стилі.

Вони засміялися.

— Окрім того, — заговорила Тіна, — окрім того, я маю диплом із непотрібної науки, яка називається психологія, і знаю, що гумор виконує функцію непрямої реалізації заборонених прагнень і бажань. Звичайно, за Фройдом. На підставі цього твердження інші нікчемні психологи дійшли висновку, що жарти, де є насильство, найчастіше подобаються людям із прихованою агресією, а ті, які сміються з анекдотів про секс...

Дівчина замовкла і значуще подивилася на нього своїми очиськами.

— Дуже ймовірно, — сказав Тарас, — але хто дивився порнуху — я чи бабця?

Тарас допив свою другу вечірню каву, після сандвічів і кока-коли. Прокляття, чому бог, чи хто там відповідальний за це, не покарав його чутливістю до кофеїну?

— Тобі було складно?

Найкраще у стані сп’яніння, легкого сп’яніння, те, що алкоголь переносить людину з цифрового світу в аналоговий, з раціонального в інтуїтивний. Як тверезому чоловіку знати, в який момент торкнутись до жіночої руки?

— Не знаю. Я тоді думав, що ні, однак згодом, коли озирався назад... У Любляні, в школі поліції в Тацені я мав проб­леми із самим собою... Можливо, через це.

Він отримав останнє попередження, наступним кроком було б відрахування зі школи — його застали пʼяним. Заставали пʼяним.

— Мені тоді здавалося це нормальним, але пізніше я зрозумів, що не всі мають таку потребу у...

— Любові?

Він усміхнувся.

— У приверненні уваги.

— Тому ти почав займатися альпінізмом?

— Не знаю. Можливо. Ти й сама знаєш, що завжди є ще щось...

Він і про це розмірковував. Що примушувало його лізти на стрімкі скелі?

— Завжди є ще щось, — повторив він. — І ти як психолог мусиш знати, що за тим чи іншим бажанням криється якась лібідальна штука, хіба ні?

— Зазвичай так і є.

— Ти знаєш, що мені нагадує скеля? Нагадувала... кожна?

Дівчина похитала головою.

— Нагадувала, може, не відповідне слово. Про що я думав, дивлячись на скелю. Я розповідаю це не для того, щоб залізти тобі в трусики, як ти сказала...

Обличчя над долонями почервоніло.

—...хоча це, мабуть, нормальна реакція на твої, твої...

Дівчина почервоніла ще більше.

— Тарасе?

— Не знаю, чому в мене на язику крутиться німецьке слово «Ausrüstung».

— Амуніція?

— Я сподівався, що ти не знаєш німецької.

Обоє розреготалися.

— Вигляд, нехай буде вигляд.

Вона долила пиво в склянку, піднесла до губ і зробила ковток.

— І який у мене вигляд?

Вона відставила склянку на стіл і вичікувально дивилася на нього.

— Тебе не цікавить, про що я думаю, коли дивлюся на гірську стелю?

— Можливо, — відповіла дівчина.

— Отож, коли я стою перед скелею, коли я дивлюся на неї з підніжжя або по той бік долини... Вона викликає в мене таке саме захоплення, як і голе жіноче тіло. Не смійся...

Та вона вже сміялася, хоча він зовсім не хотів такої реакції.

— Не знаю, я не можу цього пояснити. Знаю, що це безглуздо, але це те, що мені спадає на гадку.

— А яку жінку тобі нагадує північна скеля Триглава?

Вона знову сміялася, Тарас теж усміхнувся.

— Жодну. Це все абстрактно. Я просто кажу, що, коли бачу скелю чи голе жіноче тіло, я думаю про... Я не можу пояснити.

— А моє... тіло? Яка б це була скеля?

— Я мав би спочатку його побачити.

Дівчина посерйознішала, потягнулася за склянкою і затиснула її в руці. Здається, вона трохи спʼяніла.

— А тобі не бракує гір?

— Це не єдина річ, якої мені бракує. Після сорока чимало всього набралося, наприклад, вінілові пластинки, то чому б сходження мали стати винятком?

Він шкодував за часами, коли йому здавалося, що він житиме вічно, він і всі довкола нього, коли він міг пити без докорів сумління, за часами, коли факт, що по той бік столу сидить вродлива жінка, приносив радість і мету, а тепер між нею і ним не лише тисяча перепон (вони, зрештою, завжди були), а й тисяча комплексів.

— Але все добре. Все просто супер.

Він засміявся. І це правда, йому нічого не бракує і в нього все добре. На відміну від скелелазів, яких більше немає в живих, на відміну від однолітків, які мають вигляд трупів, на відміну від Брайца, на відміну від дівчини і чоловіка з озера. На відміну від цілої купи людей. Він ні з ким не хотів би помінятися місцями.

— Тепер твоя черга розповісти щось про себе.

Вона поставила склянку на стіл. Порожню.

— Боюся, що мені вже не до розмови.

Дівчина підвелася, підвівся також здивований Тарас. Що це з нею? Він пішов до офіціанта, який знуджено чекав, коли вони нарешті заберуться геть, розрахувався, а тоді піднявся за нею на другий поверх, де були їхні апартаменти. Тіна йшла перед ним, рішуче і, схоже, сердито, аж поки не спіткнулася на сходах і не вхопилася за Тарасову руку, захмеліло хихочучи. Вони навшпиньки підійшли до кімнати і відчинили двері. В темряві на двоспальному ліжку спав Цвілак, якого вони хоча й не бачили, однак добре чули. Тарас закотив очі. Тіна обійшла ліжко, добралася навпомацки до дверей своєї кімнати, відчинила їх і, знайшовши настільний світильник, увімкнула світло. Тарас сів у фотель і безнадійно дивився на колегу. Він не думав, що вечір так закінчиться. Точніше, він не думав і не знав, як вечір мав би завершитись, але точно не так.

Що робити? Розбудити Цвілака? Він чув шелестіння одягу і потім побачив обриси Тіниної голови, яка вигулькнула з-за дверей.

— На добраніч, Тарасе.

Вона вимкнула світло і причинила двері. Тарас сидів у темряві. Це буде довга ніч. Як колись серед гір. Він роздягнувся до спідньої білизни і влігся на свою частину двоспального ліжка. Інспектор спробував накритися з головою, та це не допомогло, не приглушило звуки, які видавав колега: рівномірне попискування і свистіння час від часу переростало в клекотіння, ніби йому в горлі набиралося щось, що мусило протиснутися далі, аби повернувся попередній ритм. Тарас здався і стягнув покривало з голови. Перевернувшись на спину, він якийсь час дивився у стелю, тоді підвівся, присів і торкнувся ковроліну. Той був твердим, наче камінь, але краще лежати на підлозі, ніж біля Цвілака. Він узяв покривало і подушку, навшпиньки пробрався до дверей у Тінин номер. Обережно їх відчинив і в напівтемряві побачив силует її тіла під покривалом.

— Вибач, я можу лягти на підлогу? Там неможливо бути. Тобі чути?

Дівчина нічого не відповіла, просто відгорнула покривало. Вона була гола.

І було ще дещо — тремтіння, страх і гарячкове очікування водночас. Перед скелею, перед підйомом, перед голою жінкою, яка чекає.