Озеро

Розділ 31

Ніч стояла темна, туманна — саме така, якої він потребував. Він устав о четвертій, переступив поріг будинку, і йому навіть не треба було підводити голову вгору, аби пересвідчитися, що на небі ані зірки. Мряка, яка висіла в повітрі, вже за мить зволожила його густу бороду.

Чоловік повернувся у будинок, взяв свій старий наплічник зі світло-сірої тканини, яка колись була зеленою, рибальську вудку, сітку-сачок, підійшов до прибудови, яку використовував як гараж, сів у «ладу ниву» без номерів, яких і не було потрібно, аби їздити по селу чи переїхатися до Воґара, і постарався якомога безшумніше і непомітніше добратися до озера. Не настільки тихо, щоб не розбудити кількох собак, але вони гавкають навіть тоді, коли вітер трохи сильніше загуде між голими гілляками. Він міг піти й пішки, але для того, щó він збирався робити, коли все піде за планом, йому була потрібна машина. Бо якщо все вдасться, то він у ранковій темряві повернеться назад, а в багажнику лежатиме один із тих велетенських сомів, які, на його переконання, водяться на дні Фужинської затоки. Найбільший із тих, яких коли-небудь виловили звідси і аж до Радовлиці.

«То що, кажете, соми не водяться в Бохинському озері? — бурмотів чоловік собі у бороду, коли повертав на шлях, який вів до берега. — А оце що, га?»

Він махнув рукою, буцімто відгортає рядно, під яким лежить рибина, в порівнянні з якою покійний гігантський сом Макс, якого з озера Блед витягнув якийсь австрієць, мав вигляд нещасного недоноска. «То якщо їх нема, що це за мордочка? А вусики? Отож-бо!»

Вони не водяться, бо ніхто навіть не пробував потурбувати їх у найглибшому місці озера, у Фужинській затоці, бо там ніхто не рибалив так, як от нині збирається він. Гачком, який він збирається опустити на дно озера, ще ніхто не рибалив, навіть він сам. Тим більше в час заборони рибальства, коли тварини стають необережними.

Він був не лише рибалкою, як і всі, кого він знав — сусіди і приятелі, він був іще й мисливцем, з вісімнадцяти років. А в двадцять уже мав свою рушницю, він її має й досі, комбінована чеська збройовка, до якої він пізніше доладнав бінокль Swarowski. Вона заводила трохи наліво, ну, що поробиш, він купив користовану і спершу пробував її направити, але, що б він не робив, як би не крутив ту чи іншу деталь, вона, зараза така, й далі забирала вліво. Згодом він призвичаївся, притерся і вже не мав із тим клопотів. Він був мисливцем і тому не боявся вночі сам ходити лугами. Та сьогодні, відв’язавши у цьому тумані човна і сівши у нього, занурюючи весла у воду, непокоївся. Вода була чорнюща, мов чорнило, і йому здалося, ніби удари весел відлунють на кілометри довкола. Може, його мучило те, що він збирається браконьєрити, подумав він і заглушив сумніви, ковтнувши з фляги. «Чорт, треба ж людині мати якусь радість у цьому житті», — його пронизало від думки про те, що він шепоче, хоча в цьому не було жодної потреби. Найближча жива душа лежала в ліжку за півкілометра звідти.

За сто метрів від берега він підняв весла.

«Це має бути тут», — мовив він собі в бороду і зазирнув через край човна. Можливо, тому, що знав, що опинився над найглибшою ділянкою озера, вода здалася на відтінок темнішою. Скільки дзвіниць церкви св. Івана Хрестителя тут би помістилося? Яка ж вона заввишки? Цікаво, він стільки років живе поруч, як і всі, він знає, що ця давня церква славиться особливими фресками, на яких намальовано два білі чорти, зубаті ангели і загадковий чоловік із молотом, але не знає, скільки метрів має дзвіниця. П’ятнадцять? Якщо так, то, щоб досягнути дна під човном, знадобилось би не менше трьох.

Чоловік розв’язав наплічник, витягнув пластифікований папір, розгорнув його, розклав на дошці поруч наживку — три курячі серця й одну печінку. Потім розмотав вудилище і на корморанівський гачок (євро за штуку!) насадив курячу приманку, тоді дуже легенько заніс вудку над водою, промовляючи молитву, що її сам склав для рибальських потреб: «Ангеле, хоронителю мій, ти все біля мене стій, будь ми нині до помочи, пішли рибу цеї ночи! Дуже щиро тя прошу, дай ми рибку, хоч малу».

Або не малу, подумав він, закидаючи наживку у воду. «Амінь!»

Гачок із наживкою нечутно зник у темряві. З котушки повільно, але рівномірно розмотувалася світла нейлонова волосінь, завтовшки шість десятих міліметра, яка закінчувалася ще товстішим плетеним шнуром. Він знав, що міцність такого товстого шнура не дуже-то й важлива, що волосінь порветься швидше, ніж шнур, але взяв шнур не з огляду на міцність, а через сомові зуби.

«Ну ж бо, сомику... — шепотів він, поки наживка опускалася на дно, — побачимо, наскільки міцні твої зубки».

Через хвилину волосінь завмерла, шпулька перестала крутитися. Він затягнув фіксатор, поклав вудку у човен і витягнув із наплічника канапку — свій сніданок.

Тоді добув з кишені цигарки, висунув одну з пачки і запалив. Глибоко вдихнув дим. Повинна ж людина мати якусь втіху. Чоловік став чекати.

Наскільки Тарас любив біг на лижах, настільки не любив гірського лижництва. Він не мав нічого проти катання як такого, ковзання по засніжених крутих трасах, хоча й не добре володів техніками спуску. Він опанував основи лижного бігу, а той, хто навчився балансувати на двох сірниках, зуміє втриматися на поворотах і на широких лижвах, хоча матиме такий собі вигляд. Його дратувало все інше — черги перед підйомниками в Кранській Горі, куди він возив Аню і Мойцу, люди, які стояли в тих чергах. Коли дівчата подорослішали настільки, що про них на трасах могла подбати Аленка, яка, зрештою, мала сертифікат лижного інструктора, він став залишати доньок з дружиною, і ті три години, поки їм хотілося кататись на спусках, бігав на лижах по трасах у долині.

І не тільки тому, що вони в такий спосіб економили на одному квитку, а й тому, що йому не треба було витягувати з кишені поліцейське посвідчення, як тоді, коли перед ними спробували без черги пройти нахабні підлітки, які на зауваження лише розсміялися.

— Забирайся назад, бо зараз поїдемо у відділок, — сказав він одному з таких і помахав перед ними значком кримінальної поліції.

— Тарасе... — сказала Аленка, стиснувши зуби, коли вони їхали на підйомнику на вершину Вітранца. — Ти мусиш так поводитися? Ти мусив...

Так, мусив, і йому навіть полегшало.

— Це через те, що ти ще ніколи не бував на справжньому гірськолижному курорті, — постійно повторювала йому Аленка, і, коли в її життя повернувся батько, вона постійно обіцяла чоловікові закордонний курорт, а він, щоб зробити приємне дружині, вдавав, ніби його це страшенно цікавить, а тоді робив усе можливе, аби вони нікуди не поїхали. А тепер, коли він стояв перед автом і пакував лижі, йому здавалося, що він вичерпав усі можливості. Може, буде не так і зле, переконував він себе; шість і три чверті мільярдів людей на цій планеті не мають змоги дозволити собі поїхати на лижі... Якби ж вони їхали самі, а не з Балажичами. Що він там робитиме з двома товстунами, які щовечора втомлюватимуть його чмаканням і розмовами про їжу та вино? І він муситиме у шістсот шістдесяте пояснювати, чому він не пʼє. «А може, все ж таки одну чарочку?»

Тарас перевірив спорядження: окрім альпійських лиж, була ще пара бігових, лижні черевики, і вже коли він збирався закрити багажник, у дверях з’явилася Аленка з телефоном у руці.

— Дзвонить Брайц? — питав її погляд.

— Що там у тебе? — запитав Брайц, який припускав, що телефони, якими б вони не були і які б додатки вони не використовували, але запаху на віддалі ще не вміли передавати.

— Кажи.

Через дві години рибалка нервово поглядав на годинник на руці, на який мусив світити ліхтариком. Стрілки і циферблат були флуоресцентними і світились би, коли б на них падало хоч трохи світла, яке туман не пропускав. Він присвітив запальничкою і мимоволі забурмотів. «Іще десять хвилин», — сказав собі, з надією і розчаруванням водночас. Іще десять хвилин, а тоді він мусить забиратися звідси, відвезти човен на берег, поставити машину в гараж і піти по справах, ніби нічної виправи й не було. «Чорт, сьогодні буду заморений, — подумав він, — і, певно, ні за що». Все одно на фермі взимку нічого робити. І відразу себе поправив, ніби його запекла совість. Завжди є що робити. «Робота знайдеться, просто треба робити», — повторив він уголос.

Відколи він закинув у воду вудку, поплавок не ворухнувся. Озеро здавалося мертвим.

Нічого. Десять хвилин минуло — як кожен рибалка, він хотів зачекати ще десять і подивився на небо, яке з чорного ставало сірим. Зітхнув, узявся за вудку і двічі рвучко смикнув, а тоді відпустив. Звичайно, він знав, що це не рекомендовано, бо гачок міг зачепитися за гілку, стовбур або щось інше, що там лежало, але тепер було байдуже. Він сплюнув у воду і став накручувати волосінь. Вона лише двічі чи тричі обвилася довкола шпульки, а тоді рвонулась так сильно, що човен аж шарпнувся. «Ну от, тепер іще й ця застрягла, — сказав чоловік, коли волосінь несподівано натягнулась. — А що, коли це...»

Його охопило гарячкове очікування. Якщо волосінь лишиться непорушною, то, значить, гачок зачепився за гілку якогось стовбура, який лежить там уже століття. А якщо це... Він потягнув сильніше, та все ж обережно, щоб волосінь не порвалася. Вона ще сильніше натягнулась, і він уже хотів попустити, вилаятись і відкласти справу, обдумати все, спробувати ще раз і, якщо нічого не зміниться, добути ніж, відрізати її й забратися додому, але те, за що зачепився гачок, ворухнулося, волосінь попустилася на кілька сантиметрів, які він швидко намотав на котушку. Він знову потягнув, знову волосінь послабилася, він знову швидко намотав і з розчаруванням зрозумів, що те, що було на шнурку, — не риба. Риба впиралась би, а те, що висіло на гачку, було важким і намертво прибитим до дна озера — три дзвіниці під поверхнею води, а тепер поволі піднімалося до нього. Бог знає, що це. Люди викидають у воду все що завгодно.

Чоловік перехилився через край човна. «Вже час тобі показатися», — сказав він і про всяк випадок поклав поруч на дошку ще сіті. Може, це все ж таки старий задиханий сом, якому він скоротить муки. На тарілку не піде, буде трофей. А тоді водою пішли хвилі, піднялися три пухирі, тріснули і сягнули його носа. «Фе! — хотілося йому крикнути, коли він вдихнув сморід гнилизни. — Якась дохлятина...»

Він іще більше нахилився над водою, взявся за волосінь і востаннє смикнув її на себе — він уже добрався до шнура зі свинцевими доважками. За тридцять сантиметрів під ним висіло щось важке. Він підтягнув шнур до себе і закричав з жаху.

З води на нього дивився диявол, покритий зеленими водоростями, під якими проглядалася біла, як вапно, шкіра; він дивився одним широко розплющеним оком, а в другому, порожньому, стримів гачок, великий одинарний гачок для сома, гачок, на якому й дотепер було насаджено курячі серця й печінку, і здавалося, ніби вони вилізли з голови того монстра.

Рибалка відхилився назад, гепнув на дно човна, човен хитнувся, вудка впала у воду, і коли він за кілька хвилин, які пролежав на мокрому дні, наважився виглянути за край, ніде не було ні голови, ні того, що було під нею, ні його вудки. Він наче навіжений завеслував до берега, вискочив з човна, не витягуючи його з води, і, минувши автомобіль, промчав усю дорогу додому.