Роза Вітрів

10

Антон може і не прикрашав мої будні, але вже точно розбавляв. Наші перекури почали затягуватися й частішати. Я й забула як це — коли з твого рота вихоплюють кожне слово, ніби голодне пташеня доби всесвітньої інформаційної повені.

Він хоч і не був занадто балакучим, але з часом почав розповідати про себе.

Антон мешкав із батьками, проте зробив у своїй власній кімнаті чудовий ремонт, котрим хворів рік чи того більше. Тепер він має куди привести дівчину, на цьому він наголосив кілька разів.

Його світле волосся стриже мамина подруга, яка рівняла йому чуба ще у першому класі. Сорочки дарує на дні народження хрещена, а бабуся зумисне до кожного його приїзду варить холодець, який Антон чомусь любить їсти з оцтом.

На роботу йому загортає бутерброди мама, за що, власне, я їй вдячна, бо постійно харчуюся тими канапками.

У кав’ярнях він замовляє латте, а я каву з коньяком. Зранку в офісі він мовчазний, я — агресивна. Ввечері він не поспішає забиратися додому, бо, власне, йому там нудно. Я ж навпаки — змиваюся за першої-ліпшої нагоди.

Якось він сказав, що летів би додому на усіх своїх голубиних крилах, аби на нього там чекала дружина. Мені по душі рідким шоколадом потекло тепло, адже Єжи ніколи так не робив. Та і не говорив. І не скаже.

Мені здавалося, що у інтровертованого, правильного, занадто солодкого, занадто випрасуваного Антона взагалі не було життя поза офісом. І це добре, вирішила я, добре, що він зовсім інакший від Єжи.

Антон купує речі через інтернет, замовляє із-за кордонів. І я навіть маю легку підозру, що він вважає себе доволі стильним. Для нього стало сюрпризом, коли я поволочила його в обідню перерву до сусіднього секонд-хенду.

Від несподіванки у нього смішно ворушаться не лише брови, а й чуб, схожий на великодню паску. Через це мені хотілося дивувати його все більше і більше.

— А що ми там будемо робити? — питав він, несміло переступаючи поріг крамнички у своєму мишастому вузькому костюмчику з краваткою.

І я знайшла, що там можна зробити.

Я переміряла на нього найсмішніші лахи — Антон схиляв голову, тужливо на мене дивився, м’явся, але все ж слухняно натягував на себе безглузді кофтини з блискітками, дамські капелюшки й мереживні рукавички, неохоп-ні купальники й сімейки з кавунчиками, термокостюм для занурення та бутси сорок восьмого розміру. Найбільше мені припала до душі майка з написом «Титанік» й синім писком Лео Ді Капріо. Але не було потрібного розміру.

Грішним ділом мені думалося, що в глибині душі йому було весело від цього всього кордебалету. Принаймні цим я виправдовувала свої витівки.

Для себе ж підшукала сукню-балахон тендітного візерунку, виплетену ґачком. Таку добре одягати на голе тіло в оксамитовий сезон й фланірувати по коліна у морських хвилях, піні й водоростях. А потім розвертатись обличчям до кривавої мері заходу сонця, і прикривати очі козирком з долоні, ніби капітанська донька.

Антон придбав вилинялу футболку з хеловінським гарбузиком за десять гривень.

— Для дачі згодиться,— пояснив мені він, вертячи у руці пакет з обновкою.

Я заохотливо усміхнулась у відповідь.

Якби він так усьому кумедно не чудувався, то я вже давно почала б вдавати, що несказанно зайнята своїми офісними справами. І ні на кого не маю часу. Взагалі. Безапеляційно.

Я так чомусь часто роблю. У більшості випадків люди для мене не є чимсь цікавим. Розколупати, які звірі живуть у їхніх головах, можна за годинку-другу, а далі стає прісно й усе зрозуміло. Нудно. Ні, я не викидаю людей зі свого життя. Хіба що зникаю з їхнього.

Єжи колись мене підкупив своєю нестримністю й непе-редбачуваністю. Хоч я вже й можу іноді здогадатися про його дії в дану секунду, але прорахувати на кілька ходів наперед — ніколи.

Антон же простий, як табличка множення. Але підмазався своєю непідвладною здоровому ґлузду наївністю в питаннях цілого світу й мене.

Часом мені здавалося, що він глухо у мене закоханий. І, певно, жаліється друзям за келишком пива у п’ятницю, що я його френдзоню.

Але я справді його френдзонила і не знала, що з цим вдіяти.