Роза Вітрів

27

Це був найтяжчий період мого життя — шлюб із Єжи.

Тижні за тижнями гайнули перекотиполем, гуляйвасею, потекли студені потічки, вилизуючи рівчаки поміж снігом на міських клумбах; до моїх вій прикипіла розпачлива безутішна весна. Чомусь пахла вона старечим несвіжим тілом.

Все так само плела і продавала ідіотські пістряві шапчини, до яких уже давно не відчувала аніякої приязні. Чомусь раніше думалося, що з успіхом моєї персоналки щось зміниться у житті, зінакшиться обов’язково на краще. Але все лишалося там, де його порозкидала доля: закуток Андріївського, майже Боричів Тік, холод, спека, пиво і товсті полум’яні щоки Октябрьова.

— Розко-мімозко, з тобою геть щось не те,— у серцях пробубнів він.

— Зі мною?! — силувано широко усміхаюсь, як у рекламі зубної пасти.

— Ні, з Венерою Мілоською!.. З тобоюто-бою!

— А що не так?

— Ти схудла, вбита, нещасна і постійно п’яна!

— Я? — вдаю китайську туристку.

— Роби як хочеш!..— відмахується Дениска. Він знає, що я зрозуміла. І я знала, що давно у дупі.

Все було гірше, аніж я хотіла нетверезо бачити.

Єжи не працював, він стверджував, що у цілому світі немає роботи, достойної Його Величності. Наші губи до крові гризли злидні. Я вже не пригадувала, як це — прокидатися без в’юнкого бодуна, без ребристої сухості подушечок пальців від алкогольного зневоднення. Я не уявляла падіння у сон без сексу або сварок з Єжи. А коли його, Єжи, не було, то в бій рвалися випивка і заспокійливе. Це і стало сенсом мого життя.

Чим довше я забивала на себе, не дозволяла дивитися у люстро правди, тим щільніше мурував мене холодним важким цеглинням зсередини тупий відчай. Відбірний і відбійний.

Ми спивалися темпами ленінського танґо: Єжи з розпачу через свої безглузді творчі поразки; я — через Єжи. Я його кволо втішала, щось цявкаючи про Ван Гога. Він зітхав і опускав голову. Я цілувала його м’яке прокурене волосся.

— Я через тебе колись отак загнусь,— мовив Єжи, якось сумно-сумно зводячи п’янкуваті очі побитого цуця. Я сиділа трохи вище на підвіконні. Відчула, як знуда лі-ліпутиками крокує моїм душевним стравоходом. Мене нудить від Єжи. Його вогненним кучерям жорстоко і збочено не пасує зеленкуватий колір шкіри. Його життєрадісності дико дається цей пригнічений і спустошений стан. Повітря довкола гірке й прострочене.

— Я ж не примушую тебе пити! — скидаю попіл і промахуюся повз попільничку. Курво, п’яна дура! П’яна дура! Ти вже не можеш по-людськи струсити попіл!

— Я не про те...

— А про що, любий?! — злісно на нього зиркаю і раптом зі всієї моці відштовхую від себе.— Заберися геть! Ти мені огидний! Я тебе ненавиджу!

Закриваюся руками і починаю схлипувати. Хотілося йому крикнути, що це через нього, через нього зі мною таке чиниться, що він — джерело усіх моїх бід. Але язик чомусь такий сухий і неповороткий. Та і сльози у мене зараз п’яні, солодко-гіркі, як вишні.

Єжи з риком скинув зі столу допиті пляшки, навернув кілька кіл майстернею. Я налякано зойкаю, притуляю до рота тремтячі пальці.

— Ти дума-аєш, мені з тобою легко?! З тобо-ою так всі нося-аться, па-анькаються! Роза та-ака талановита, у Ро-зи навіть одна лі-інія — вже бездога-анність! Раптом я справді тебе коха-аю?! Але ти ж як суцільне роздоріжжя, з тобою ніколи нічого точно не відо-омо, нічого не зрозу-мі-іло. Як російська рулетка! Яка куля буде смерте-ельною? Коли ти мене доб’єш? Коли ти вже з’їси мене-е?! Ти ж себе нищиш, дава-ай і мене заодно! Подивися тільки, на що ти схожа-а? Як ти живеш? Ти пропива-аєш свій талант, здоров’я. Дума-аєш, я не бачив, що в тебе вже руки трусяться, ти вже риску прове-ести рівну не можеш! Подиви-ися на себе! Коли ти в оста-аннє писа-ала? Я тебе вже на-авіть не хочу... Ти на люди-ину, на дівчину не схожа...

— Я худ-дожн-ник! — крізь сльози, запинаючись, червоним розбухлим ротом мимрю я.

— Сра-ака ти!

Кроки. Кроки. Кроки. Здіймається трухла пилюка зі старих дошок на підлозі Розпачливий натужний зойк трамвая на вулиці. Кроки. Кроки. По шибах жбухають криваві крила замерзлого заходу сонця.

Якась мить — Єжи заточується. Кілька метрів тиші. І він спустився на підлогу біля вікна, почав цілувати мої по-піонерськи гострі коліна. Я все так само сиділа, холодніша за грудневу бруківку.

— Ну чому все та-ак? — пошепки спитав він.

Я нічого не відказала. Не мала чого сказати. Злизувала сіль з губ. Трималася за його руку, ніби за шарф Айсе-дори Дункан.