Роза Вітрів

38

Наступного ранку я теж нікуди не пішла. Ми малювали.

Власне, я забила на роботу до кінця тижня — і це було чотири полум’яні доби, майже без сну і ніби у сновидінні: години поцілунків і сміху. Десятиріччя хвилин і миті блаженства. Я ні про що не думала, не затрудняла себе подібним, пірнала на саме темне-темне густе дно навіть без акваланга, кажучи собі, що вже помиляєшся сотні разів, нова помилка нічого не важить.

Мені знову довелося призвичаюватися до його хай і знайомого, але водночас вже чужого, трохи досвідченішого, трохи пом’ятішого, інакшого тіла двадцятисемирічного чоловіка. З грубішою щетиною на щоках і підборідді, з легкими зморшками на скронях, в кутиках сонцесяйних очей. Його дорослість як скам’яніння, майже не помітна на дотик, але пробивається у голосі, подиху, погляді.

Я знову згадала як це — відчувати на собі його запах. Віднаходити його сліди зокола і повсюдно: на чашках, на вікні, на підлозі, на волоссі, на рогівці, у шурхоті й своєму відображенні у дзеркалі — скрізь. Він знову заполонив собою мій світ. Насобачив сполохано прокидатися вночі, аби спевнитися, що він дійсно тут, поряд, дихаючий і рідний, а не лише сласний серпанок моєї життєдайної уяви.

Мабуть, не існує жодної адекватної причини, чому ми впадаємо у закоханість. Такого пояснення не містить навіть сам об’єкт пристрасті. Ніякої загадки у цьому немає, так само, як немає розгадки.

Я ніколи не могла видобути для себе першопричину тих чи інших явищ. У чому сенс? Чи мудро шукати сенс в тому, що по своїй природі абсолютно? Абсолют не має початку й кінця, не має причин і наслідків, не має пітьми й світла.

Кохання — це абсолют.

Мені невідомо, що я знайшла у Єжи. Як і десятки інших жінок.

— А ти зна-аєш, чому я прийшов? — лагідно спитав він пізно вночі з четверга на п’ятницю, пригорнувши міцно-міцно і скромадячи пальцем по моїй голові. Вперше за стільки часу мене виполонило параноїдальне чуття холоду, яке вже стало немовби моєю пришитою нашвидкуруч тінню, дурним прізвиськом. Єжи-бо великий, теплий і затишний.

— Ні. Чому ти прийшов, Єжи?

— Я подумав, чува-ак, що нам кра-аще розлучитися.

— Що? — відриваюся від його тіла, у буквальному сенсі відриваюся, до болю, до крові. Як це так непомітно ми встигли прирости? В очах темніє.

— Розумі-ієш, ми вже та-ак да-авно окремо, нічого повернути вже не вда-асться... Кра-аще вже юридично по-кінчи-ти із цим усім.

— Ти. ти знайшов іншу?

— До чо-ого це? Розко, мила, загорни-ися, тобі певно холо-одно, вся бліда і тремтиш.

— Іди в дупу!

— Як хочеш. Я дума-ав тобі сказати про це одра-азу, але все так соло-одко вийшло. І ці дні... і ти, така зовсі-ім наче інша. Світлі-іша.

Я гола виборсуюся з ліжка, заломлюю руки, сідаю на підвіконня, закурюю. Помічаю, що сигарету закусила не з того боку, задимівся фільтр. Дідько.

— Я. не знаю, як подають на розлучення.— почала я за кілька хвилин. Мій голос звучав ніби чужий.— Ніколи про це не думала. Але підпишу всі документи, які скажеш. Кому дістанеться майстерня?

— Можеш забира-ати її собі разом із прізвищем. Да-арую!

— Добре. Тоді залиш мене на самоті у МОЇЙ майстерні. І зроби так, щоб я більше тебе ніколи не бачила!

— Ну чому ти та-ак переймаєшся, чува-ак? — підкрався він мирним тоном.

— Геть!