Роза Вітрів

9

Примарний образ Єжи кублився на полотні, яке відклала вбік, не встаючи, обережненько. Сам він солодко і п’яно спав, знесилений від нелегкої роботи натурника. Мої друзяки про щось тихо теревенили й вили душевних пісень. Дехто розклав принесені зарані спальники й умостився спочивати по кутках просто на підлозі.

Я перетягла Єжи до себе на матрац, він щось нявкнув, але до кінця не прокинувся. Пригорнувся до мене, я намотувала на пальці його кучерики. За кілька хвилин його дихання вирівнялось і стало глибшим. Слухала дихання, не спала. Слухала дихання. Коли всі поснули — не спала — дослухалася до спокійного сопіння — не спала — вмовляла себе, що зовсім його не хочу — не хочу наново все згадати — піти на дно — припинити боротись. Чому, ну чому від цього немає ліків?!

— Я хочу бути у то-обі...— ближче до світанку прокинувся Єжи. Прочинив одне око, умостив велику теплу долоню мені на живіт.

— Спи, Єжи, спи.

Ранком він уважно приглядався до етюду до свого портрета. Відставляв його, підкрадався ближче, шкірився.

— У тебе рука стала ва-ажча,— врешті мовив він.

— Я вже не вмію ловити суть?

— Ні, навпаки, твої мазки, вони ста-али чіткіші й різкіші. Правдивіші. Ти ростеш.— Пауза.— Че-есно.

— Ну, дякую.

— Можна я його собі за-аберу? У мене нема-ає жодного твого полотна.

— Вони всі твої...

Єжи хмикнув, не зводячи іржавої голови.

Відтоді я його не бачила два місяці.