Роза Вітрів

3

— Ой, привіт, чува-ак,— озвався до мене голос у слухавці.— Як спра-ави?

— Добре. А як твої? Як нова пасія? — я вдала зацікавленість.

— Та нічого на-аче, спить осьо.

— Ага.

— Ага-а, ну то все? Бува-ай...

Він вже майже поклав слухавку. А у мені щось тріснуло, і я заволала:

— Знаєш, я байдуже приїду, є у тебе там хтось чи ні. Дістало! Мені немає де жити! Чи ти не розумієш?!

— Добре, добре, не шуми-и, Розо, я все вла-аднаю...

Я нічого не відповіла, сіла у відкритому генделі «Чернігівське» випити ранкового ес-пресо й аристократично викурити сигаретку. Як то кажуть, нахабність — сестра таланту.

Єжи/єжи/єжи — як швидкі удари ножа шеф-кухаря корейського ресторану по моєму серцю.

Єжи стоїть на порозі майстерні, притулившись до одвірка, боса нога закинута на іншу босу ногу. Відгорнув грубу вовняну шматину, що слугує утеплювачем дверей. Позаду нього пробивається розгублене світло.

Розпатланий, із забраними рукавами светра. Джинси ледь-ледь тримаються на

худорлявих стегнах, намічаючи пружний мускулястий низ живота.

Я не дарма переймалася за себе. Все ще гірше, аніж думалось.

— Ну, чува-ак, ти заспокоїлась? Проходь на свої за-а-конні ква-адратні метри,— в його втомлених очах бісики. На вологих губах легка усмішка.

Я сковтую слинку й проходжу вглиб. Знайомий запах олійної фарби і Єжи. Нічого не змінилось — майстерні художників непідвладні часу. Ми в це свято вірили.

Ми.

Вірили.

Колись, дикі та наївні, члени молодіжної спілки художників України вибили собі це приміщення одне на двох і навіть примудрились якимсь бісом прописатися у ньому. І паралельно поставити штампи у паспортах. Весілля гуляли високо в горах на Івана Купала. Нам тоді здавалося, все вільно, все можна. І світ погоджувався із будь-яким прагненням, прочиняючи двері-обійми навстіж, навіть не дочекавшися, доки вар’ят Єжи спробує їх копнути ногою. Стан польоту наяву.

Тоді ж ми, наївні і закохані, бігали під дощами і снігами, тримаючись за руки, цілуючись під арками, крадучи хліб по фастфудах та шоколадки у «Фуршеті». Думали, що ми отак вічно шмиглятимемо життям разом, злизуючи цукор з губів одне одного й ночами переглядаючи авторське кіно. Найкраще пам’ятаю «Останнє танґо в Парижі» Бер-толуччі, його ставили разів з десять. Але ніколи не додивлялися до кінця, знаходилися справи цікавіші.

Я годинами писала, як сонячні промені плутають і грають його волосся. Як вічність селиться на його віях.

Як дихає його світла засмагла золотом шкіра, як довкола неї танцюють пилинки, але не насмілюються сісти.

Рудоволосому, легкому, як перекотиполе, Єжи подобалось позувати, але він ніяк не міг втриматися на місці, тож малювати мені доводилося вихорем, кількома мазками, стрімкими й пристрасними злетами пензля, щоб підхопити мить, доки він не змінився, не переродився в іншу фігуру.

Знайомі казали, що я геніальна,— як змогла передати всього Єжи трьома штрихами. І кожен, хто бачив мої полотна, одразу ж його впізнавав. Адже, окрім нього, я нічого і не писала. Єжи був у натюрмортах, у пейзажах, у геометричних фігурах. Єжи поселився на кінчику всіх моїх щіточок і мастихінів — і переходив з них на будь-яке полотно. Пізніше я зуміла відродити Єжи в одній тремтливій лінії. Одній лінії! Цього неосяжного Єжи в однісінькій лінії! І щоразу, як на неї дивилась, мені забивало подих і голова йшла обертом. Я зрозуміла, що сотворила диво! Досягла ґраничної межі своєї досконалості, апоґею таланту!

Знайомі завжди казали, що я геніальна. А Єжи — прекрасна модель.

І лише. Він — модель. Єжи бісився.

Він — справжня богема. Правильні й витончені риси обличчя, повні губи, навіть трішки непристойні для чоловіка, губи, що постійно звиваються у посмішці. Великі світло-зелені очі з довгими, білими на кінчиках віями. Чуттєві довгі пальці, ніжні зап’ястки, жилясті й сильні руки, які вкривали світлі ледь не дитячі волоски. Високий і худорлявий, ідеально складений, з довгими прямими ногами, як у жирафчика. Єжи одягався як кіношний герой — богемний герой — дерті завеликі джинси зі слідами фарби, замшеві кеди, светри і сорочки із загорнутими рукавами.

Єжи старався, аби довкола нього завжди розвівався легкий флер тестостеронової вседозволеності й свободи.

На його фоні я була убогою провінційною куркою. Яка досконало писала Єжи. Він мене — ніколи.

Я роззирнулася по-радянському ветхою і вбогою майстернею. Єжи так і стовбичив біля дверей, схрестивши на грудях руки. А на поличках, які ми організували на стіні, що навпроти вікна — штабелі моїх етюдів.

— Ти з ними нічого так і не зробив? З підрамників не зняв? — слабо усміхаючись, питаю я.

— Рука не підняла-ася... На-авіть не чіпав.

— Дивно.

— Що ди-ивного?

— Що вони тут. Я і забула про цю частину мене.

— Про мене забу-ула?

— І про тебе, і про них.

Єжи дістав з полиці верхнє полотно на підрамнику, спочатку уважно обдивився сам. Потім розвернув до мене.

Там дві червоні п’явки б’ються ледь не в агонії. Лінії його підборіддя і шиї. Я шкірюся і з болем зазираю до вікна. Досі висять ці вилинялі діряві занавіски.

Він мовчить. Знову повертає етюд до себе й довго-довго роздивляється. Серйозний такий, аж страшно.

Я сподівалася, що мені не буде так незручно. Нам не буде так незручно. Пройшло вже два чи ще більше років. Я змінилась, у мене інше своє життя — він змінився, не знаю, що там у нього з життям, але ж мав змінитися?!

— Я розкладусь? — запитала я. Ну, як по совісті, що мені вдіяти, коли вирішила змінити життя, а в цьому місті маю власне житло? Що робити, як не повернутись до колишнього чоловіка? От Гала б пораділа, якби знала...

— Почува-айся, як удома,— скалозубить Єжи.

Взувся, начепив куртку й пішов.

Мені якось притупилось і стало сумно. Я кинула наплічник біля матраца й сіла в глибоке маленьке кріслечко на перекур. На лакованому потрісканому столі громадилося кілька порожніх пляшок, три склянки від різних сервізів, повна попільничка серед пороші попелу, половина недопалків із залишками помади. Це сліди чужих вуст, а значить: дихання, слів, усмішок, цілунків.

Все ніби знайоме і одночасно чуже, до кислоти у скронях чуже. Мене сколихнуло прямо цунамі розпуки. Я ж бо з тих людей, що як уже кохають, то на все життя. Тобто, не один раз і на віки вічні. Але зберігають здатність закохуватись у ту саму людину знову і знову.

Відчула, що все вторує, лавина накочується — тільки би зуміти (ні, не втекти, тут вже не втечеш) вибратися з цієї емоційної катастрофи живою. Вкотре.

Майстерня чимала, сталінського типу, з високою стелею. У стінах — десятки вбитих нами з Єжи цвяхів. Це ми, простодушні, зумисне таке вимудрували, аби було де вішати спальники. Ми збиралися вписувати до себе мандрівців і цікавих людей, сідати з ними в коло, курити кальян і слухати довгі-довгі історії про чужі країни та інші життя. Ми думали, що так буде щовечора, а ранком прибиратимемо усі спальники на стіни, щоби було де малювати. Єжи кпинив, що я як самоук писала не за мольбертом, а сидячи по-турецьки, доки він позував, лежачи біля мене, пестячи, заважаючи красти свою красу для вічності.

Єжи великий професіонал. Він все робив як треба. І малярствував стоячи. Але йому це не допомагало. Ніхто ніколи не цікавився його полотнами.

А я мріяла поділитися із ним своїм талантом! Адже, здавалося, без Єжи мені не потрібні аніякі в світі таланти!

Але він боявся полотна. Боявся бути собою на полотні. Я ж ніколи нічого не боялась. Жила ним живим.

Все ще так, як я лишила. Плитка тут була — маленька електрична спіралька на постаменті з кнопками. І старий холодильник «Донбас» теж був, ми його знайшли на якомусь смітнику. Туалет — в кінці коридору, до якого виходили двері усіх майстерень. До крана раковини можна приладнати шланг, стати в тазик і влаштувати душ просто у вбиральні, що ми постійно і робили, зависаючи там ледь не по півдня. Кілька разів навіть організовували потопи (але про це нікому).

Саме ті години чомусь найпершими приплили на згадку: ми з Єжи удвох ледь уміщаємося, стоячи навдибки у шершавому алюмінієвому тазику. Намилюємо одне одного духмяною піною. А потім по черзі обливаємо з подзьобаного шланга. Вода чомусь виходила така ніби ряба, багатошарова: не тепла, а холодно-гаряча поперемінно. А потім якась тьотя Груня тарабанить нам у двері: «Маладьож, ви шо це задумали, га? Геть стид потіряли!». Штурми тьоть Груні трішки псують малину, але згодом ми, відриваючись по повній, неспішно походжаємо чи мчимо наввипередки до майстерні. Удвох мокрі, безсоромно збуджені, загорнуті лише у вафельні рушнички, вкрадені у поїзді.

Я поприбирала його сміття, накидала власних лахів для антуражу. Знайшла свої старі речі, котрі не забрала тоді. Довго і ностальгічно їх роздивлялась і обнюхувала. Чи завжди минуле пахне димом?

Зварила на вечерю вареники, які знайшла у його морозилці. Єжи так і не прийшов на ніч. Не явився і наступного дня.

Я вже не витримала і зателефонувала на третій день, дізнатися, чи не сталося чого.

— Ти зна-айшла роботу, чува-ак? — спитався він.

— Не.