Наступний робочий день був тихий і непривітний. Антон, оце чудове хлоп’я, що мене сюди привів, казав, що так завжди — ломка першого робочого тижня.
Майже не позіхаючи, я собі копирсалася у документації, необхідній для ознайомлення з діяльністю Продюсерського центру Побирай-ка. Антон час од часу смикав мене на перекури.
У нас із ним був спільний кабінет, але мені більше подобалося користуватися ноутом і працювати у темній прохолодній овальній кімнаті, тож місцем для здибанок у нас була курилка.
Я палила, запиваючи халявною кавою, віртуозно розмахуючи руками, а він дивився на мене так відверто і зачудовано. Я б сказала, офігівав. Загалом, можна було б вважати, що нам цікаво. Я його розводжу так запросто, як розводять мости і ноги — а він усьому дивується.
За тиждень нічого не змінилося в плані кар’єрного росту й розвитку. Мене ще не допускали до «артистів», я пила каву, висіла в Інтернеті, пліткувала з Антоном, гортала й зубрила папірці, що стосувалися штатного розпису та особисті справи кожного з лицедіїв. Полистувала й довідники з паблік рілейшнз.
Мені було б геть нудно, якби не одна щаслива звістка: з Білорусі приїхав стопом мій хороший друг. Я його з радістю вписала у нашій майстерні, Єжи все одно не з’являвся вже два тижні.
У мене повно друзів-чоловіків, значно більше, аніж жінок. Ні, це не потенційні залицяльники, а справжні друзі, вірні й теплі, як дріжджове тісто. Якимсь незбагненним чином мені вдається добирати собі у друзі просто неймовірних людей. На відміну від коханців.
Із Максом познайомилися пізно вночі, сівши плювком долі біля одного багаття. Доба видалася дощовою і нівроку холодною як на літо і Прикарпаття. Ми із ним протереве-нили мало не до ранку. Я — у його жовтому спальнику із ґлінтвейном у руках, він із люлькою і у вбранні середньовічного лицаря. Іноді таке буває — просто, абсолютно невимушено сходишся з людьми так, ніби народилися ув один день і жували одну зелену м’ятну ґумку в першому класі. Причина подібної близькості мені особисто непояснима, але я щиро рада, що таке в нашому світі буває. Інакше для чого мати душу, якщо її нікому не відкривати?
Максіш-фантастіш зустрів мене після роботи на Майдані, й ми подались у маленький прокурений культовий барчик на здибанку з френдами. їх у нього теж без ліку. Половина — і мої такі-сякі знайомі, надибані по трасах та фестах. Дивно так, попри мільйонність населення нень-ки-батьківщини і сусідніх територій, коло однодумців дуже щільне і обмежене — майже усі ми між собою знайомі. Непосидющі шукачі пригод.
Близько дванадцятої з Максішем увірвались до останнього метро й поїхали теревенити і спати.
Вірніше, спершу заскочили до цілодобового магазину — Макс усе не міг насититися українськими цінами на алкоголь. Ну, і самим алкоголем відповідно теж. Ми взяли дві пляшки червоного. Можна відриватися, адже наступного дня — субота. Вау-вау-вау-є! Я стаю офісним занудиськом.
Макс дуже любить Білорусь. І шкодує, що прапор рідної країни доводиться купувати на Майдані у Києві. Ми розмовляємо кожен своєю мовою і прекрасно розуміємося. Я обожнюю коли отак: інтернаціонал і повна згода. Щось у цьому є архаїчне і магічне водночас.
Макс не хоче розповідати про Білорусь, зате я охоче про неї слухаю. Все ніяк не доходять ноги й очі туди навідатися. Він каже — що це добра нагода повернутись у радянське дитинство. А я все не збагну, чи хочу туди, чи хочу у дитинство?!
Коротше, на цьому поснули. Я у своїх дельфінах, Макс — у спальнику поряд.