Роза Вітрів

4

Я купувала журнали з вакансіями, сиділа на телефоні, носила писані від руки СV — безрезультатно. Ніхто у мене не вірив. У лису дівчину з кришнаїтським наплічником.

Потім недобрий вітер приніс Єжи. Він без тіні злості заявив, що з такою бомжацькою торбиною мене ніхто ніколи не візьме на роботу. Про зачіску жорстоко промовчав. Певно, жалів мене. Це я після нього таке собі наробила і час від часу підстригала до восьми міліметрової довжини.

Єжи не затримався надовго. Він склав якісь пожитки до шкіряної сумки та попрямував до дверей.

— Ти куди? — нервово спитала я, мені було тоскно і мулько в цій нашій майстерні на самоті.

— Забира-аюсь... і даю тобі свободу на твоїх за-аконних метрах,— рвучко обернувся до мене він, зробив кілька кроків задкуючи, схилив набік кудлату голову.

Я спробувала впіймати його словами:

— Єжи! Ти пишеш?! — Мене це питання гризло, я боялася, що не встигну його поставити. Не зможу його поставити.

— Ні. А на-ашо? — примружився, труснув вогнем й пудом подув геть.

Я визирнула у вікно. На нього хтось чекав у дорогій спортивній машині. Тільки-но Єжи застрибнув до салону, як авто зі скреготом зірвалось.

Я ж знову гепнулась у крісельце й закурила. Горло давило почуття жалю до себе. Мені вже млосно і тужно тут від самотності.

Ну, чесно, дурепко, на що сподівалась? Чого чекала?

Я жбурнула кришаїтський наплічник до смітника.

За півгодини дістала його, розуміючи, що не маю іншої альтернативи. Хіба що ходити на співбесіди з поліетиленовим кульком із супермаркету.

Тоді ж я чітко, як на цифровому фото усвідомила, що ще кілька днів отакої тиші, і до мене можна буде викликати санітарів.

Тому нашвидкуруч зібралася й попрямувала до клубу, де мали виступ мої знайомі.

Після концерту я натхненно подалася на вокзал, придбала квиток на найближчий потяг до Мукачева, забігла до майстерні по рюкзак зі спальником, і за кілька годин м’яла своєю дупцею сидіння плацкартного вагона, розглядаючи супутників, тихо сварячи себе за свою втечу. Але інакше я не могла. Мої легені відмовлялися приймати повітря.

До Мукачева я так і не потрапила. Вистрибнула у добре знайомому Воловці, впіймала сільський автобус, кілька днів вешталася горами, ночуючи по хатах, куди можна таки напроситися, особливо у районах, віддалених від навал щедрих туристів.

Верталася додому до Києва трьома електричками — це такий особливий маршрут: через Львів і Здолбунів. Погостювала і там, і там по кілька діб.