Роза Вітрів

18

І ось мої любі вулиці, мій трамвай. Моє львівське щастя.

Ата — мені найближча подруга.

Її однокімнатна квартира розмістилася на горищі, майже за безцінь куплена. Зате ремонт обійшовся у добру копійку, забрав усю її долю від продажу батьківської хати. Але то така вже наша була спільна мрія, яку їй судилося здійснити. Дизайн помешкання ми розробляли власноруч, якщо це можна назвати дизайном: ліпили усе на власний смак та розсуд.

— Прошу пані до корита! — я почула її сміх навіть раніше, ніж побачила її саму.

На порозі, обіймаючи дивні червоні двері з виразними патьоками фарби, стояла моя навіжена Ата у довгій футболці «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями», у пухнастих капцях-кроликах і свіжою сигаретою в руці. Ми обійнялися.

— Їсти будеш? — спитала Ата. Я відмовилася, бо знала, що у неї немає ніякої їжі.

Квартира Ати трішки брудна, аскетична, але водночас затишна. У спальні стояло широке пласке ліжко, де вона їла, спала, дивилася кіно і працювала. Підлога тут була з підігрівом, тому Ата розсудила не купувати стільців.

Стіни голі — лише де-не-де фотографії з подорожей, приліплених на скотч, кілька моїх полотен, у кутку грандіозна дерев’яна фігура Будди. Що я дуже любила — то це проектор, завдяки якому можна було дивитися фільми, пускаючи зображення просто на білу стіну.

А ще найпрекраснішим телевізором тут була скляна стеля, де можна щоночі в’язнути у небі. А коли йшов дощ, ізслизав склом як сливовий компот, то це було майже те саме, що гроза у горах, коли ти в наметі і чуєш, безмаль відчуваєш власною шкірою, як вода струнами стікає стінками там, надворі.

Мені завжди думалося, що ми з Атою страшенно схожі, питання тут навіть не у зовнішності. Вона вища від мене на десять сантиметрів, фарбовано-руда й бешкетна. Рідко коли дивиться у вічі. Трохи заголосна. Трохи зарозуміла. Категорична й плутана. Занадто темпераментна й непевна. Оточення ж не знаходило у нас геть нічого спільного. Але. Майже всі дороги було пройдено нами разом, майже всі біди й радощі ділено між собою. Ми собі дивувалися — як можна уміти так довго мовчати разом і завжди знаходити теми, щоб побазікати.

Пили «Бехерівку» з льодом і корицею, заїдали апельсинами, чистячи їх, пускаючи ароматні цівки соку по сторонах світу, даючи апельсинам тріумфально розтікатися по руках. Дивилися на стелю. Я не знаю, як Ата може тут жити сама. Певно, так як і я. Складно і сумно. Роза боїться самоти і тиші, через це і навчилася співати. Ата так само.

Ата часто буває закордоном — вона являє собою інший вимір нашої прекрасної української богеми. Я гнию у своєму андеґраунді трохи знаменита з ілюзією потріб-ності. Ата ж вирвалась до Европи. Там — вона, з українським далі нікуди прізвищем, популярна і цікава, там — вона арт-гаузний мейнстрім. Тут, з українським далі нікуди прізвищем, невідома нікому. І питання навіть не у мірі таланту чи вдачі абощо.

Ата часто кликала мене жити й творити туди, в кращі степи. А я із несподіваними сльозами на очах відказувала:

— Хто? Ну хто буде тут щось робити?! Хто як не ми?! Хто як не ми?!

Вона мовчала, не засуджувала, не переконувала, але і не розуміла. Я ж свято вірила, що як була народжена на цій землі, то покликана служити їй. Дурня, я знаю.

Ата — режисерка. Нині модно бути режисеркою, а не письменницею, фотографом, а не художником. Чомусь мені так відчувається. Нові технології, новий час, нова швидкість.

Аті не подобалося, що я живу у майстерні, хай і без Єжи.

«Не лізь у це знову, не вір йому»,— прорікала вона.

Сама ж Ата мала трохи старшого чоловіка, в сенсі, коханого мужчину, десь там, за морями, в них ніби все було гладко й чисто. Хіба що час від часу Ата тікала від нього в Україну відпочити й поборсатися на волі. А він буцім чекав, і вона йому вірила. У того, заморського, були гроші. «Ти навіть не уявляєш собі, як це зручно — мати гроші»,— воркотіла Ата. Я ж мовчки робила нову затяжку й випускала вузьку сопілочку диму вгору. Я ж за національного виробника. Мої діти зватимуться споконвічно слов’янськими іменами й говоритимуть літературною українською. Певно що.

— Ти уявляєш, з ними там і не вип’єш нормально...— туманіє Руда. Це вона на людях вся радісна й кольорова.

— Сумуєш? — питаю.

— І сумую. І болить за все, за нас усіх, коли дивишся на них... Ми ж тут — діаманти, проте нікому не потрібні... Так, давай вип’ємо за нас. і за Україну!

Ми пафосно підняли прозорі філіжанки з бехерівкою. Напитися за долю Батьківщини — це вам не просто так напитися. Це почесно.

Ми лежали на приплюснутому до землі, наче дитячий ніс до скла автобуса, азійському ліжку і дивился вгору. Вдень небо було кольору молока, налитого на асфальт. А ближче до ночі розвиднілося, й там і сям повитикалися зорі. Ми патякали і патякали, заглядаючи у таємничу львівську темінь, цілої ночі було замало. Говорили про чоловіків і про творчість — для нас це були найулюбленіші теми: чоловіки і творчість.

Ата довго сміялася з того, яку я собі утнула роботу. Це ти тільки, Розко, втішено глузувала вона, могла надибати такий продюсерський центр. Я й собі реготала. Знаю, знаю, це у мене карма така — вплутуватися у кумедні ситуації.

Потім Ата гнівалася, мнучи свої долоні, ховаючи їх у рукави. Обурювалася, що це тільки у нас творчим людям доводиться творити свої шедеври ночами після роботи. Яка ж може бути нормальна культура, якщо робиться вона у вільний від грошедобування час?!

Потім я розповіла про Антона і його втечу.

— Мася, ти ж сама знаєш, чого він утік.— враз меланхолійним голосом заспівала Ата, поправляючи короткі пасма ядучо-рудого кольору, кольору хурми.

— Знаю. так само як і Єжи.

— Не так само! Не так! Єжи — слабак! Єжи ніколи не був вартим тебе! — насіла Ата. Я колупала пальцем заляпану помаранчами чорну постіль. Мій улюблений смак — шоколад з апельсинами.

— Яка різниця, Ато, яка різниця через що саме?! Той не витримав, цей не витримає, восьмий і тридцятий так само зроблять...

— Бо Єжи — заздрісний хробак. А Антон просто не чекав такого. Він, певно, почувся недостойним, вирішив, що ти про нього забула. І це ж правда — ти про нього забула.

— Правда,— сумно зітхаю. Тільки ледь-ледь награно.

— І після цього всього він ще й погодився тебе везти на вокзал? — задоволено вмощуючись головою на моє стегно збоку, муркає Атка.

— Ну, погодився, і що?

— Та нічого, крутиш ти мужиками, Розко, сама не розуміючи що робиш. Отакі ми сучки!

— Давай за це і вип’ємо! — сміюся і закидаю голову. Добре, господи, як добре. Небо, я, бехерівка і ця скажена Атка, що вирішила мене вчити життю.

Мовчки беру подушку й луплю її по рудій макітрі.

«Аааааа, ти шо, здуріла!» — кричить вона, хапає іншу подушку й гепає по мені. Пір’я, пір’я, зойки, глухі удари, скрип матраца, верещання, стрибки й матюки — наша улюблена забавка.

Аті страшенно подобається моя нова зачіска. Коли втихомирюємося, вона задумливо водить по моїй майже лисій голові своїми надміру м’якими білими пальцями і з любов’ю дивиться на мене. Сестро, сестро.

— А ти знаєш,— після довгої паузи каже Ата вже трохи сонним голосом,— знаєш, чому жінки дивляться порнофільми?

— Ну, це всім відомий анекдот: бо чекають, що там укінці буде весілля...

— Ага, вірно. А знаєш, чому жінки читають всі томи Кастанеди?

Я регочу:

— Ха-ха, з тієї самої причини?..

— Отож! — хіхікає зі мною Ата.

Заспокоївшись, загорнулися у ковдри й поснули.

Вже сіріло. На дерев’яній підлозі валялися запашні шкоринки від помаранчів, допита пляшка та повна смородом попільничка.

Ата ніколи не любила Єжи, мені здавалося, через те, що і сама його потайки хотіла: «І що ти будеш із ним робити? Поставиш у кутку майстерні, як гіпсового Аполлона, і будеш здмухувати із нього пил?! Він же навіть говорить, як розумово відсталий». «Нічого ти не розумієш — відмахувалась я,— Єжи дуже мудрий, тільки якось по-своєму. Дуже по-своєму». І чому дивуватися, що Єжи теж недолюблював Ату, я розривалася між ними, двома рудими вогнями, і не знала, до кого прихилитись.

— То що, ви так і не поговорили? — запитала врешті вона. Я не бажала самотужки полохати цю тему.

— Ні, а навіщо? Хіба тут є про що говорити? Все, що було — було давно.

— Якщо так, то навіщо ти сунулася до цієї майстерні? — стрілила швидким блискучим оком Ата. — Якщо минуле лишається у минулому?

— Думала... думала, що ми просто зможемо функціонувати в ролі чужих, але добре знайомих. І крім того, мені, ти знаєш, ніде жити було.

— Ага.

— Що ага?

— Не ображайся, але ти зараз брешеш. Ти сподівалася, що можна буде щось залагодити, правда?

— Ну.

— А він не робить жодних кроків не те щоби до примирення, а й навіть до розмови. Правда?

— Він. бухий прийшов тоді, ніби як миритися.— починаю я несміло. Мене таки куйовдило від невизначеності, чи вірно я вчинила, відхиливши його ініціативу тоді, під ранок. Чи дійсно він хотів близькості, яка наново зліпила б два наші шляхи в одну магістраль, чи насправді чхати йому на мене і на цю магістраль, він просто примірився навздогад — а раптом вийде скоренько й без зайвого женихання перепихнутися.

Ата перебиває мої роздуми:

— Єжи тоді був бухий, ти ж сама сказала. І просто хлібом його не годуй, дай тільки щось вимочити, ти ж знаєш його! Ще той демонстрант і артист!

— Мабуть, ти права.— опускаю голову, розглядаю тліючу сигарету.

— Отож! А ти принижуєшся! Він тебе майже послав тим, що пішов геть, а ти цього вперто не хочеш помічати. Сидиш у цій триклятій студії сама, його чекаєш.

— Я не.

— Та що, я хіба не знаю?! — гримнула Атка.

Можливо, з великої любові вона справді за мене

переймається і через це боляче жалить. Найближчим

і найдорожчим завше перепадає найтяжчий скарб наших недоліків й пороків, поганих настроїв і образливих від нема чого робити слів, мабуть так. Але ймовірно, що вона має рацію — я плазую, я дозволяю витирати об себе ноги. Чи так виглядає зі сторони, чи так воно є насправді — не знаю.

— Може, таки лишишся?..— допитувалася Ата за кілька годин, прогулюючи мене засніженою Городоцькою до вокзалу.

— Ні, у мене робота, робота...— с умно колупалася я. — І не нагадуй про це сьогодні!

На плацкартній койці я загорнулася у новеньку червону дуту куртку з хутряним капюшоном, хоч вже і топили, але холод облюбував мої кістки й діставав зсередини. Я пробувала писати вірші — така дурна пристрасть виводити рядочки, що нікуди не годяться. Читала чорно-білу книжку про Чапліна польською, шурупала через два слова, але впертості мені не позичати. Знову так холодно і самотньо.