Роза Вітрів

31

Півроку поспіль гробила власне життя, вештаючись де залізницею, де трасами нень-ки-України. Від лівого краю до правого, зверху вниз, колами і спіралями. Занедбана й окрилена малодушною ідеєю втечі від самої себе.

Час від часу мешкала у Атки, вона лишила мені ключі. Але Львів стискав своєю кам’яною пащекою, стіни насувалися з усіх сторін і вночі колихалися, небо заважало думати, тиснучи на третє око. Коли Ата приїздила, ставало легше, але я розуміла, що ми із нею наразі різні субстанції, як рідке золото і рідка каша. Намагалася не грузити, тікала подалі від людей, від їхньої опіки і співчуття, закривалася від денного світла.

Забиралася подалі. Туди, де до мене усім байдуже. Але, дивно, знаходила нових людей, браталася із ними, але це вже були нові люди, що знали нову мене. Ні, я не бідувала і не жебракувала. Іноді приставала до якоїсь групки стоперів-шукачів пригод, каталася разом із ними, ділячись усеньким, що маю, і приймаючи їхню підтримку. А потім прощалася і сама виходила на трасу, мені подобалося це відчуття одвічної самотності й безстатевості дороги. Дорога для мене — медитація. А там вже знаходила когось іншого — і все як у калейдоскопі. Мала такий у дитинстві.

Я продавала свої фірмові шапочки (вистачило клепки захопити їх із собою з майстерні), цих грошей так-сяк вистачало на елементарне. Іноді плела фенічки і расточки, навідуючись до якихось фестивалів.

Час від часу дивилася на себе у дзеркало, коли воно траплялося на моєму шляху. «Який ти милий прах, Роз-ко»,— казала собі. Виснажена, із чітко витесаними лініями обличчя, з контрастними впадинами, синцями. Брудна і одягнена абияк, головне — щоби сухо і тепло. На спині наплічник зі стрічками. На руках кольорові браслетки. На себе не схожа. Смішна така, недорікувата, забита. Відрижка бухгалтерських прорахунків Вищої Сили.

Коли вдавалося тривожно заснути, то снилося мені багато чого. І це багато чого раз по раз доводило саме постлогічну природу мого існування. Мені здавалося, що замало, замало місця у цьому тут-і-зараз, занадто тугий прохід і смердючий вихід у світ світла лампочок з дурки.

Іноді хапала себе на тому, що починала втрачати здоровий ґлузд. Сама ж винна. Перекрила повітря усім своїм чакрам, підсушила себе як тараньку. Способом тютюнового копчення, живцем.

Всюди, де не їздила, робила замальовки подорожніх до замуленого блокнотика, який завше був зі мною під серцем під рукою.

Потім був дзвінок. Красивий голос, який ніяк не могла нікому приписати, не знала кому його здати в оренду.

— Я Роза не знаю хто це,— відказала я без пауз і п’явок, не уявляючи, де їх приклепати.

Голос назвався, розповів, що має власника. Голос мені розтовкмачив, що якийсь Центр сучасного мистецтва в рамках якоїсь там програми підтримки молодих обдарувань щемить від бажання виставити кілька моїх полотен. Безкоштовно, за чиєюсь там рекомендацією.

Я приїхала до Києва. Зі своїх замальовок бомжів й доочікуючих, бубличної геометрії почекальні, радянських чистилищ і гівнилищ зліпила сірозубий колаж = 2 плакати розміром 2х2. Як там? (схвильовано)

Плакати

Плакати

Плакати

Ревіти

Кричати

Вмирати.

Оце все я назвала «Я-сім-я». Хотіла вимучити щось типу «В кінці смерті світло», та мене звинуватили у чорно-ротстві на повабу світобудови. Хай вам грець.

Роза Вітрів

«Я-сім-я — Ти-ж-день»

Колаж, 2х2м., пап. олів., сопл., сльоз., алк., бр. з-під нігтів, кр., губн. пом.

20** р.

Це була вже зима. Я була у чорній сукні. Оголені беззахисні довгі руки з щемливо невинними венами, руки, що теліпалися без діла, хіба як таким вважати сигарети й келишки. У декольте ніжно-сумно світили схудлі груди. Трохи вище — випнуті котячі вилиці. Підведені чорним-чор-ним очі. Занехаяне волосся зібране під індійську хустку. Понята Єгови.

Виглядала Єжи. Не виглядала Єжи. Чекала і не чекала. Боялася і тремтіла. Кохала і ненавиділа.

Він не прийшов.

А я навіть не плакала. Чого плакати? Плакати_пла-кати_плакати, якщо з точки зору Абсолюту — це нічого не важить. Якщо тобі срати на себе, якщо Абсолюту сра-ти на тебе. Якщо всім довкола так само. Невже плакати? (Схвильовано).

Я втекла по-англійськи, не прощаючись, не даючи інтерв’ю.

Подалася зимувати до Одеси.