Роза Вітрів

42

Знову робота. У нас назрівав гучний масштабний проект — презентація синґлу і кліпу Solomia project, який ось-ось має прийти із постпродакшна. Кліп знімав якийсь невідомий, але дуже професійний режисер. Недорого, всього за 30 штук. Я розсудливо заявила, що не маю бажання мати аніякого стосунку до цього відео, адже це, як на мене, просто непомірні гроші. Та й у разі провалу волію бачити своє рильце без запопадливого пушку.

Стосовно презентації, то ми довго перетирали цю тему із Солею, усіма менеджерами, окремо з Герасимовичем, усі разом, всоте і вирішили... зекономити. Отак він і робиться наш бізнес. Де не треба викидаються тисячі, де потрібно — нуль ресурсів.

— Нервуєшся? — допитувалась я у Соль-ки.

— Це чого?

— Ну, дебют.

— Та! — позіхала вона. Соля на всі сто переконана у власних талантах та бездоганності.

Зате ж я переймалася за усіх скопом узятих: мене непокоїло, а чи вірно ми вчинили, обравши нестандартне рішення замість вивіреного традиційного; а чи ту пісню підібрали; чи точний образ; чи він на часі; чи прийдуть поважні гості; чи дадуть анонс попсові афіші дозвіль.

Мене ледь не підкидало, коли оком втрапляла на червону дату календаря — день презентації, четвер, за три тижні. Соля ж преспокійно відкисала по СПА, коптилась у соляріях і нарощувала нігті з віями.

На мені були прес-реліз, анонси, запрошення, УІРи, журналісти, техніка, плазмовий екран, сцена, ресторан з фуршетом на виїзд, меню, гості, розважальна програма та всі інші артисти, які з раптовою гострою ревністю поставилися до нових рушійних процесів у нашому продю-серському центрі.

— Пані менеджер з шару, а що це у тебе таке?

— Фупа-фупс.

Антон запитально здіймає брови, вони на мить зачіпають його світлу гривку. Виймаю цукерку на паличці з рота, з досадою зиркаю на нього.

— Що таке?

— А чого це ти раптом у дитинство впала? — питається він. Ми ж із ним ніби друзі, ніби про все говоримо.

— Курити намагаюсь кинути, то краще, щоб рот і руки чимось були зайняті...

На мить завмираю, з осудою дивлюся на нього:

— Ну ти й пошляк, Антон!

— Я ж нічого не казав!

— Та я і так твої думки прочитала!

— А чого це раптом рішила кинути?

— Та не знаю, міняти щось у житті варто. І отак чогось нудить мене від сигарет і алкоголю. Певно, перенасичення організму.

Антон на знак дружньої підтримки ляснув мене по спині, тільки воно якось неясно і нервово у нього вийшло те ляскання. Я хотіла було зазирнути у його очі, та він відвернувся і швидко вийшов з кабінету. Я зітхнула і взялася за телефон. Навіщо нас навчили говорити, коли ми не вміємо порозумітися?

За ці кілька тижнів я думала, що слухавка перегріється і прикипить до мого вуха. Я страшенно переживала і хотіла забабахкати цю презентацію на можливій висоті, аби комар носа не підточив, тому навіть вночі погано спала — снилися афіші та запрошення. А потім хтось кидався у мене помідорами. І обурені бомжі-зомбі, витягнувши руки, пхалися на сцену і казали: «Язвізда. Язвізда».

Взагалі зі мною почало творитися щось незрозуміле — я це списувала на свій непевний душевний стан. Хоча, непевний він у мене, скільки себе пам’ятаю, але тепер було щось особливе — якесь таке враження, що мені сняться не мої сни. Як не рахувати робочих жахів, то сновидіння стали незвично яскравими і позбавленими будь-якої форми. Це ніби були сни людини, що жодного разу не стикалася із реальністю, у якій існую я: якісь космічні переливи, конфігурації, позбавлені сенсу. Навіть описати їх доладно неможливо, таке не штампується у слова. Але мені здавалося, що щоночі я потрапляю у безпредметність.

І все я стала сприймати у десятки разів чутливіше, звертаючи увагу на речі, якими давно не цікавилася. Наприклад, на плетіння — мені раптом закортіло сплести щось шалене веселкове. Дістала свої забуті нитки, які лишилися від шапок, підібрала кілька мотків і взялася до роботи. Так у мене минали вечори. Кілька разів я навіть брала плетиво в офіс, чим немало дивувала співробітників.

— Що це ти таке мутиш? — підозріло скособочилася Оксана.

— Ну, поки що не знаю, але схоже на якийсь шарфик...

— Ну-ну.

Оксана взагалі дуже рятувала, я розповіла їй про розлучення, навіть поплакалася. Вона вдалим жартом не раз зупиняла готову вибухнути істерику.

— Ти це чого, Розко??

— Нерви. якась я така неврівноважена.

— Ну нічого, все що не робиться — робиться на краще. От побачиш.

— Я знаю. Слухай, Оксю, а ти ніколи не думала завертіти щось із Антоном?

— Геть здуріла! — з ареготала вона і тричі вдарила п’ятірнею по столу, пародіюючи Альфа.

— Ні, я серйозно! Він такий. позитивний, чи що.

— Та йди ти! — відмахувалася Оксанка, хоча було помітно, що я таки зачепила на живця.

На той момент мені від усієї душі закортіло гармонії в цілім світі — щоби кожній тварі по парі, бандитів у тюрми і world peace.

І я почала докладати чималих зусиль, аби звести їх разом — запрошувала на обід до сусіднього фастфуду, просила допомогти у якихось дрібницях.

В один із таких бізнес-ланчів ми про щось там натягнуто говорили, Оксана намагалася вдавати загадковість, Антон серйозність, а я світлу безпосередність, аби хоч якось підтримати жвавість не лише у жуванні.

— Фу, що це ти їси? — спитав мене Антон.

— А що? — відказую, наминаючи за обидві щоки.

— Оселедець з вишневим компотом і шоколадкою?!

Оксана аж поклала виделку і з подивом позирала поперемінно то на мене, то на мого оселедця.

— Як на мене, дуже смачно! Піду ще сметанки візьму...— я зовсім не розкумекала їхньої реакції — я завжди була ґурме і ще тим еспериментатором, що ж такого незвичного у моєму обіді?

Словом, ми зам’яли тему. Але я відчувала, що Оксана спостерігає за мною, очікуючи миті, аби напасти з-за рогу. Така радість їй випала, коли до офісу принесли картопельку фрі, яку я їла, вмочаючи у полуничне морозиво і запиваючи зеленим чаєм.

— А покажи-но, що ти там нав’язала,— Оксана з таємничим блиском у своїх глибоких очах без дозволу накинулася на моє картате плетиво, розгорнула його проти несмілого весняного сонця.— О-о-о, яка гарненька маленька ковдрочка!

— Це. це не ковдра, а хустка. така наворочена. Ну, мався бути шарф, а вийшла хустка. Віддай!

Оксана трохи посмикалася, піддразнюючи мене, але потім із вдаваною покірністю поклала назад у шухляду.

— Ага, все зрозуміло,— мрійливо мовила вона.

— І що тобі зрозуміло?!

— Коли в тебе востаннє були місячні?

— Не знаю. я не стежу, мене це не цікавить.

Вона кілька разів повела головою, на щось нею натякаючи, але в натяках я повний профан. Тоді вона безпорадно війнула рукою, тяжко зітхнула і пішла по своїх артистичних справах, тобто в поле чудес.

Вже за кілька днів вона знову взялася до справи. Мене тоді нещадно штормило, боліла голова і нудило. Я б зміряла температуру, якби мала градусник. Засиділася допізна, складаючи дешеве і сердите меню фуршету. Оксана забігла здати касу, а мимохідь зазирнула до мене:

— Що з тобою?

— Фух, щось геть зле, боюся що отруїлася...

— Та-ак, думаю, час нам із тобою поговорити,— вона плюхнулася на стілець навпроти, поклала круглі гном’ячі ручки на свої повненькі ніжки. Підставила мені для розгляду лице, щедро задароване родимками.

— Та що таке?! Оксано, ти мене лякаєш!

— Ні-ні, все нормально, але мені здається. що скоро в тебе вдома заведеться щось таке маленьке.— її пауза, знак питання виведений на моїй мармизі.— Ну, таке маленьке, що з’являється в домах. Спочатку крихітне. а потім воно росте, виростає.

— Кошеня?!

— Та яке кошеня, Розко! Ну, воно в квартирах живе, таке маленьке, бігає, ночами спати не дає.

— Барабашка?! — у мене очі, як жетони в метро.

Оксану ледь не підкошує істеричний регіт. Я зовсім-зовсім заплуталася:

— Я не розумію, чого ти.

— Ха-ха! Барабашка! Барабашка! Ой, ні, я не можу. Добре, давай як дорослі. Розо, мені здається, тобі варто зробити тест на вагітність.

— Що?! Ти гониш! Ти жартуєш? Правда?

— Ні, взагалі-то, не жартую.

— Вибач, Оксано, але я не хочу про це говорити, навіть припускати таку думку не хочу! Ні! Мені час додому.

Я тікала від неї, як від чуми. Думала, як вдам, що не чула її дурничок, то вони не проростуть у моїй душі паростками незваного бур’яну.

Майже тиждень я не дозволяла собі навіть близько підійти то осмислення її слів. Я? Вагітна? Я? Неорганізоване безтолкове лисе чуперадло! Без п’яти хвилин розлучена. Без одного підпису товстого гаманця — безхатченко. Без одного провалу презентації безробітна.

Я пила валер’янку і просиджувала вечори в офісі до тотальної втоми, аби прийти додому і вирубитися — тільки б не думати. Оксана толерантно трималася на відстані, боялася моїх непередбачуваних реакцій. Мало що мені в голову стрельне. Але все ж таки очей з мене не зводила.

— Ти ж не зробиш дурниць, правда? — не втрималася вона.

— Що саме ти називаєш дурницею?