Роза Вітрів

11

На роботі ж у мене було повно справ — цікавих і таких собі. У коридорі ми організували дошку оголошень, яка за загальною згодою і мала бути корпоративною газетою. Супер-шайзер був готовий іти на витрати, бо хотів себе виставити сучасним бізнесменом і щедрим ґаздою, тож ми запросили дизайнера для розробки корпоративного стилю — лоґо, кольори, шрифти, загальний ребрендинґ.

Дизайнер виявився хлопчиком-горобчи-ком, який прибігав до нас після своєї офіційної восьмигодинної роботи трохи пом’ятий, трохи ледачий і готовий до літрів кави і балачок.

Дизайнер із незрозумілих мені причин зависав у нашому продюсерському центрі доки рак свисне. А з ним повинна була сидіти я. Нам сказали, що дві творчі особистості мають порозумітися. До того ж, це мої обов’язки — контролювати, аби все було чьотко з цими ребрендинґами.

Врешті, я все проконтролювала.

Супершайзер лишився задоволеним. Навіть бузувірством на тему кольорів: морської хвилі й апельсинів. Була б моя воля, то це були б малиновий і зелений. В горошок, квіточку й цяточку. І з мухами. А що?

Той самий креативник зробив нам гарненьку дошку оголошень, на якій я вивісила кілька мудрих висловів, гасло нашого Продюсер-ського Центру «Більше проси, менше давай». Там само відведено було місце для творчості

співробітників — хто писав вірші, хто малював. Час від часу секретарка супершайзерова вивішувала оголошення штибу: «15.00 — орал. мен.». Це означало, що буде летючка для менеджерського складу в овальній кімнаті. Всі з гумором, коротше.

Потроху почала знайомитися з артистами.

Чесно, вони мені були огидними. Тому відтягувала гумовий момент тет-а-тет якомога далі, але рано чи пізно рогатка стріляє, сонце сідає, а відповідальність вмощується навпроти тебе. І пронизує своїм темним, надто дорослим оком.

Отакою вона була моя відповідальність, від якої від плечей до криж пробіглися сироти.

Коли вона увійшла, мене почало фізично нудити. І не тому, що вона була потворною, зовсім ні, а через мої власні муки совісті, що труять мою кров. Так буває, коли ти таємно ненавидиш людину, яка навіть і не здогадується про твоє існування. І коли ти із нею перетинаєшся, тобі так ніяково й зле, ніби ти впевнена, що про твою ненависть відомо всім.

Це вона, точно вона казала у метро писклявим голосом: «Люди добрі, ви простіть мене, що до вас звертаюсь. Але мені встидно такій молодій простягати ручку...».

А я все, бувало, похитуючись у ритмі вагона, розглядала її з-під опущених вій, та думала, що ж за така молода: крива, горбата, страшна.

Знаю, знаю, я не маю жодного права їх засуджувати. Бо сама втрапляла у ситуації, коли доводилося просити на хліб. Мабуть, тому я так разюче відчувала награність цього всього фарсу. Мене дивувало, як люди, ті, що кидають гроші, не відчувають власними ніздрями цю штучність?!

— Оксана,— представилась така молоденька, що встидно. Схоже, що циганка в далекому коліні.

— Роза,— відказала я. І стислася на стільці, ніби маленька мандаринка. Я навіть не вловила, коли моя мізантропія встигла перерости у страх. Від самого вигляду Оксани, від її голосу, від присутності у мене стискалося в горлі й пітніли долоні. А що як вона впізнає мене, згадає той зневажливий погляд, яким проводжала її шкутильгання вагоном, і прокляне мене, тихенько ворушачи пальцями під столом?

Але я взяла себе міцно в кулаки і вперше насмілилась глянути їй в лоба. Ширококісна, куценька, майже ліліпутка. Чорнява, з живими карими очима, гострим кривуватим носиком і рясними родимками по всьому обличчю. Одягнена у простий светрик і штани зі стрілками, шулявка стайл. Ніяких ззовні каліцтв, жодних горбів. Оксана сьогодні буда у цивільному.

Додам, що артисти мають чотири обов’язкові робочі дні на тиждень, один так званий творчий: робота з менеджером, за яким закріплений артист, заняття з викладачами, можливо, той самий ребрендинґ — пошук нового, актуальнішого образу, розробка нових фраз і таке інше. А два вихідні — можна використовувати за бажанням, хочеш працюєш, хочеш ні.

— Тебе влаштовує твоя робота, Оксано? — спитала я аби щось запитати.

Вона повела головою з боку на бік, на її широкому обличчі майже не видно було емоцій. Я спробувала хоч якось звити розмову:

— Є речі, які б ти хотіла змінити?

Оксана знову повела головою. Треба сказати, до біса моторошно у неї це виходило — не зводячи з мене своїх жаб’ячих очиць.

— Можна йти? — я нарешті почула її голос.

Я кивнула, і вона потупцяла важким кроком.

Мені закортіло густого чаю з цукром, такого, щоб аж злиплося у роті. Так мені було гидко. Перше знайомство примудрилася провалити. Виявилось, що я справді не знаю, про що говорити і що з ними усіма робити. Це вам не кавувати темними ночами з дизайнером, який все показує фотографії своєї дівчини й запрошує до себе додому. І не ліпити аркушики на дошку оголошень.

Наступного дня до мене явився харизматичний дядько років п’ятдесяти п’яти. І з ним мені було вже дещо простіше. Його я жодного разу не бачила — Київ-то великий. Дядька звуть Юрієм, просто Юрієм. Він за освітою інженер, майже тридцять років батрачив на заводі. А потім подруга його дружини прийшла в цей бізнес. І якось взяла із собою дружину. Тій сподобалось, за ними перейшов і Юрій. їм усім було не так вже й складно, адже дружина та її подруга півжиття співали у народному хорі й виявилися ще тими артистками. А Просто Юрій завжди був веселуном і душею будь-якого застілля, кілька разів його навіть запрошували виступити тамадою.

Просто Юрій прямий, як свист. У особовій справі сказано, що він завсідник трьох станцій метро, де повторює: «Поможіть пенсіонеру!». Лаконічно й просто геніально. «Поможіть пенсіонеру!».

— І як,— питаю,— стратегія? Діє?

— Звичайно! — забурлив Просто Юрій.— Ми оно з жінкою два рази на рік по закордонам їздим, рідікуліти лікувати! Євроремонт дома зробили, а поки я на тому клятому заводі пахав, то ремонту двадцять років не було! Як діти обої помалювали, як малі були, так вони і висіли!

Я послухала, покивала.

Супершайзер казав, що розмов у оральній кімнаті мало, мені ще й доведеться у поле з ними ходити, аби оцінити ситуацію з усіх боків.

Черговими за списком були дружина Просто Юрія та її подруга. Такі витончені ніжні жіночки. їх я теж упізнала — це ті дві подружки у хусточках, що тонісінькими голосками виспівують церковних пісень. Іноді їх можна бачити під аркою, як іти по Шота Руставелі від Палацу спорту до Льва Толстого. Буває, як написано у їхній «творчій схемі артиста» — вкладка до особової справи,— що вони виступають і у довгому переході між станціями «Майдан» і «Хрещатик». Ну і ще в інших місцях, як є настрій на це. Жіночок звуть Ліза і Ольга. Вони настільки схожі між собою, що спершу навіть не пробувала їх розрізняти. А згодом виявилося, що не так це вже й складно.

П’ятим був красивий чоловік трохи за тридцять. У нього було волосся кольору воронячого крила й соколиний погляд. Він грав на скрипці й сопілці. Женя, як його звали, не мав сталої локації. Полем його дій міг бути будь-який перехід і вагон. Він дивився у вічі неприкрито й холодно. І це не була неприязнь особисто до мене, скоріше, до стін, до усього, що заважає йому розпустити крила. З мовчазним Женею розмова вийшла ще гіршою, аніж з Оксаною, але цього разу я не засмучувалась, бо знала, що все буде добре. Інакше бути не може.

Ще у штаті була донька супершайзерова, вона, коли випадала вільна годинка після занять у ліцеї, сама або з подружками ходила по вагонах. Даша прийшла на знайомство зі мною задля «пташечки» у списку, адже на неї не робилося ніяких особливих ставок. І заробляла вона чисто для себе й власного задоволення. Доки Даша клацала у айфоні і слухала мене у піввуха, я їй порадила, щоб не використовувала брокардівський паперовий пакет під подаяння. Даша погодилася. Нібито. Звісно, якщо взагалі мене чула.

Про інших я розповім у ході справи, якщо виникне така потреба.

Словом, нічого екстраординарного, як я собі це уявляла — карнавальне лицедійство свято мученицьких діо-нісійських жебраків на вулицях нічного Києва — не було в реальності. Прості собі люди, звичайна робота. Навіть легкий наліт зіркової недуги серед артистів. Світлі трудо-будні менеджерів. Овали і аврали.

Начитавшись розумних книжок із маркетингу, я вирішила замутити таку фішку, як direct mail — адресна роз-силка. І активно зайнялась підготовкою до Нового року.

Кожному артистові ми організували фотосесію зі старанно продуманим творчим підходом. Потім запросили знову того самого веснянкуватого дизайнера. Він, звісно, смішний, але не настільки, щоб через нього не ночувати вдома. Але, виявилося, що то далекий родич супершайзе-ра. Тому довелося мовчати. І дивитися-дивитися на цього дизайнера, і думати, звідки в людині стільки сил — отак не спати й вертітися цілодобово.

Дизайнер зверстав буклет, де на кожній сторінці красувалися відфотошоплені світлини й коротенькі біографії наших артистів. Певна річ, що біографії несправжні. Ми їх з менеджерами вигадували. Червоною стрічкою через увесь буклет ішла фраза «Цим людям ніде святкувати Новий рік. Казка ніколи не прийде до їхніх сердець». На четвертій сторінці палітурки на фоні крістмас-трі ми вліпили тридцятим кеглем «АЛЕ ТИ МОЖЕШ ДОПОМОГТИ!» й вказали розрахунковий рахунок і номер, за яким можна надсилати sms. Вартість однієї sms — 5 грн., тільки для повнолітніх. Бла-бла-бла. Вийшло слізно.

Дизайнер все показував мені фотографії:

— Дивися, оце моя миша, — там сидить така невигадлива дівуля в оточенні м’яких іграшок. Пне рожеві губки серед своєї рожевої кімнати.

— Хороша.

— Ще й яка! Янгол просто! Чекає на мене вдома. Я от зароблю багато грошей і колись із нею одружусь.

— Круто,— відказую я. Сідаю на стіл, метеляю ногами, закурюю прямо в офісі, до ранку вивітриться. У мене що, на лобі написано «розкажіть усе про ваших дівчат»?!

— А тобі ще тут не набридло? — питає дизайнер.

— Набридло.

— Тоді давай, може, до тебе, або до мене...— зирить на мене так загадково.

— Миша твоя чекає не дочекається,— зістрибую та йду до сусіднього кабінету спати собі на оральному столі. Він великий, надійний і не має жодної кривої думки.

Свіженький-гарненький надрукований буклет накладом у п’ять тисяч примірників (це для початку) віддали на поталу Укрпошті. За певну суму ці буклети будуть вкладатися до поштових скриньок мешканців столиці разом з іншою кореспонденцією.