Роза Вітрів

14

Коли почувся бібіп машини, я майже зібралася. Прочинила вікно, висунулася і загорланила:

— Антоне! Четвертий поверх, сходи зліва від холу, останні двері в кінці коридору справа! Підіймайся!

Антон розгублено зиркнув угору, кивнув мені й діловито попрямував у бік під’їзду.

Отже, колесо запущено. Тепер дивися правді у вічі та не кліпай.

Антона я зустріла у дверях. Притримала порохнявий коц, доки пройде всередину. Він зніяковіло ляскав себе долонями по куцих стегнах і роззирався. Антон із тих мисливців, що поводяться дуже обережно на чужій території.

— Ти тут живеш? — спитав він, прочищаючи горло.

— Еге.

— Але ж...

— Що?

— Тут неможливо жити!

— Угу. Сідай у крісло. Не бійся, воно не брудне. Просто виглядає не надто. Це крісло має дуже цікаву історію. Кажуть, воно колись ще за часів Гагаріна...— почала я тріскотіти, але відчула, що він мене не слухає.

Антон обережно присів у мій старенький маленький фотель. Його довгі занадто худі ноги з гострими коліньми ледь не вперлися у старанно виголене і побризкане пряним одеколоном підборіддя. Я відверталася, вдаючи заклопотаність, аби не бачив, як усміхаюся.

— Чекай... а ти що, нафарбована? — злегка відійшовши від загального шоку до місцевого, питається він.

— Ага. І зачіску зробила.— Так, звісно, вперше за стільки часу вклала волосся гелем й нанесла кілька шарів тиньки, добре, що художниця — можу малювати собі яке завгодно личко.— Мені ще трохи часу, я одягнуся і можемо йти.

Антон нічого не відповів, лише скривив губи. Вибивав пальцями по лискучій поверхні журнального столика щось схоже на канкан. А його чубчик конвульсивно ворушився в такт.

Я зайшла за імпровізовану ширму перевдягтися.

— А це майстерня? — чую голос Антона.

— Так! А як ти здогадався?

— А тут картин багато,— не вловив він мого сарказму. — А можна я гляну?

— Дивився що хочеш, розкажайся, там пиво в холодильнику є і сир, можеш поїсти. Я скоро.

Я зумисне довго збиралася, розтягувала час. У мене був карамельний настрій.

Антон так і зависнув, побачивши мене у сукні.

— Ти чого?

— Нічого, просто незвично.— Антон тримав у руках один з етюдів. У нього був такий вираз обличчя, ніби тільки-но прокинувся й не може зрозуміти, де він. Повільно переводив прозорий погляд з мене на полотно. Туди й назад. На мене — на полотно.— А що тут намальовано?

— Це портрет. Трохи схематичний, абстрактний. Але портрет. Доріана Сірка.

— Дивно, геть ні на що не схоже... А ти знаєш художника?

— Знаю, — киваю я. — Поїхали?

— Нарешті.

Щойно я зачинила двері майстерні, незграбно пойор-завши старезним залізним ключем, як Антон налетів із докорами.

— Ну як ти можеш тут жити?!

— Як?

— Як бомж. Немає кухні.

— Немає.

— Немає ванної кімнати.— спускаємося сходами. Мої «немає» гупають в унісон із стукотом чобіточків-мар-тинсів — єдиного мого взуття на всі сезони.

— Немає.

— Немає телевізора.

— Немає.

— Ти спиш фактично на підлозі!

— Ага,— я зумисне від нього відстаю на кілька кроків, аби припинити цю розмову.

Антон замовкає на кілька хвилин, пережовуючи обурення.

— Ти вважаєш це нормальним? — суворо питає він, відчиняючи мені дверцята недешевої машинки.

— Я нічого не вважаю, Антоне. Я просто живу! — траскаю дверцятами так сильно, ніби сідаю у старі «жигулі» чи закриваю свій холодильник «Донбас». Знаю, що Антона перетіпнуло

Мене зажди дуже тішила наша богема. Українська богема прикриває ефектними усмішками, як листям фігів і конопель, свій голий зад. Справжня українська випещена інтелектом богема сидить (і веселиться!) у глибокій дупі, куди рідко хто насмілюється зазирнути, вже мовчу про руку помочі. Ну, чи так завжди це все мені бачиться.

Я граю в цю гру — як мені здається, добре граю — я вдаю з себе щиросердну богемність. Ту, яка похідна від циганщини. І ручку позолотити простягну, й поулюлюкаю, і усміхатимусь на всі тридцять два, і мовчатиму, де треба.

Хоча, правду кажучи, мені подобається ця сперта і вперта наша циганщина. Подобається прихована агресія театралів, їхні загримовані манери, тіари з пластмаси і діряві шкарпетки, подобається те, як із кожною новою чаркою спадають штучні усмішки, а надтріснута декларативність стає все гучнішою і розмашистою. Пафос і ненависть нез-дарностей. Страх і біль замкнених у пляшках геніїв-джи-нів. Агресія, яка слідує після питання: «А хіба в Україні є кіно?». Моєму серцю любі двотисячні проводи постмодернізму літераторами та їхні явні чи приховані потоки свідомості. Я захоплююся жорстокістю в очах сучасних поетів і безбарвними губами художниць. Роздертими до крові пальцями гітаристів і піснями прокуреним голосом про безнадію з усмішкою на вустах. Тим, що починаючи пити, говоримо про політику, а закінчуємо багатостраждальною філософією з цитуванням Лао-Цзи і Подерв’янського.

Я щиро віддана богемі, що животіє на самому дні — у генделях з дешевим пивом і коньяком, у готелях з дірявими простирадлами і бозна-чим облитими стінами. Ми знаємо життя наскрізь і зовсім його не знаємо. І саме це дозволяє нам його відчайдушно любити і ненавидіти водночас.

А я... а я просто люблю сидіти на самому дні життя у позі лотоса.

Ми з Антоном прямували до однієї зі знаних столичних художніх галерей. Тут відбудеться відкриття виставки: журналісти, фотографи, камери, шампанське, легкі бульбашки в келихах і головах, канапки, богемна тусівка, мистецтвознавці й колекціонери, члени спілки художників України, студенти, знайомі й забуті обличчя, професійні фуршетники, випадкові залітні, бідні, багаті, талановиті й просто голодні.

У машині всю дорогу було тихо, я навіть чула як ворушиться волосся на Антоновій голові. Чула, як рипає під моєю дупою, наче перший сніг, шкіряне сидіння. Звісно, мені було ніяково. Але я обіцяла собі, давно-давно обіцяла не виправдовуватися за те, ким я є і як я живу.

— Антоне?

Мовчить.

— Антон!

— Що?

— Можна тебе дещо попросити? — Я торкнулася його руки. Він напружився, але кивнув, як боксер на розминці перед боєм.— Спробуй все, що відбуватиметься, сприймати лояльно і ставитись до усіх спокійно, добре? Це іноді буває складно, але ти попробуй.

— У мене є вибір?

— Власне, так.

— Я подумаю.