Роза Вітрів

33

З року в рік я не змінююся, як би не обволі-кувала себе туманом обману, не вішала у свої вуха сережки нісенітниць, а до рота не клала карамельку добрих слів. Все життя я така, якою стала ще в утробі. Все життя я думала, що міняюся, думала, що ті чи інші люди, що прибиваються під мої повіки, під мої губи, під мою шкіру, під мою плоть, обтесують мене як грубу деревину, зривають з мене листя, а хто й кору, ламають моє віття, гнуть мій стовбур. Я похиляюся, піддаюся, або ж ламаюся. Потім зростаюся подовгу й зі стиснутими зубами, ховаюся по рукавах та капюшонах, у навушниках і окулярах, боюся людей, боюся себе. Виструнчуюся. Вчуся усміхатися наново. Вчуся любити наново. Любити людей, любити себе. Доки знову не вдарить.

У нас повно умовних рефлексів. Та божевілля — то безумовний. Він лишається, коли зникають усі інші. Мені здавалося, що я узбережжя — піщана смуга, на якій ліплять палаци й виривають калабані; по мені розкидано порожні пляшки й качани кукурудзи, мене обісцяно й обпльовано, облюбовано й облежано, обмацано; забуто й знову згадано. На мені зводилися грандіозні кохання й перебігали курортні романи. На мені багато чужих слідів, які вряди-годи злизують теплі прибої, виполо-щують пінисті хвилі, очищуючи, облагороджуючи. Тоді знову почуваюся новою і святою.

Але все це неправда. Все це зовнішнє — і палаци, і хвилі. У мене є щось усередині, щось таке, що не міняється день у день. Я здатна жити й переживати, відчувати й чути так само, хай мені й здається, що огрубіла, здиміла, задерев’яніла.