Роза Вітрів

24

Повернувшись до Киева, на орендованій квартирі, де мешкали усеньким кагалом, я вже взялася за олійні фарби та дорослі метрові полот-Ш і І на — терпіти не можу обмеження злетів мого духу. Ненавиджу сопливість пензлів, мені треба — щоб усе чітко й чесно — мастихіном розміром з пристойний шпатель. Всі гроші, що ми вторговували з Октябрьовим, ішли на фарби. Октябрьов допомагав мені напинати тканину на підрамник.

Єжи позував.

Ата пила з нами пиво й фільмувала усі творчі потуги й звитяги. Вона знімала роуд-муві й щоденник буднів української богеми — два в одному. Я в головній ролі, курво.

Скоро нас мало не виселили з цього стійла домочадці — позаяк я все засмерділа фарбами, і в коридорах та попід стінами вже майже не лишалося вільного місця від полотен, що сохнули.

У Єжи планувалася перша персоналка коштом якоїсь там його «просто знайомої». Він і мені запропонував також виставитися. Заодно ми отак жартома й розписалися, батьків повідомити трішки призабули. Певно, так бувае — люди знічев’я і без особливих підстав одружуються. Відтак із Рози Ковтун я перетворилась на Розу Вітрів.

У кожного з нас на рахунку була певна кількість республіканських виставок, то трішки прикинувши, вирішили, що не зайвим

було б утнути по персональній та вступити до лав Спілки, аби мати власну майстерню.

У вересні провалилася виставка Єжи. Вона відбулася, але жодного резонансу, жодного схвального відгуку в пресі, хіба що ті, де постаралися організатори за окрему платню. Він був у відчаї, хоча добре тримався і не виказував цього.

У жовтні, у тій самій галереї, пройшла моя перша персональна. «Просто знайома» сама висунула пропозицію взяти всі витрати на себе в обмін на один із портретів Єжи. Я тоді погодилася, але зі страшенним болем всередині — ніби це моє дитя, котре віддаю в чужі руки. Мене кидало в жар і трусило ніби у лихоманці. У животі похололо. І я заприсяглася собі, що більше ніколи-ніколи, у якій би скруті не опинилася, не віддам, не продам свої творіння.

Моя експозиція мала назву «01: ВогоньВітер» і містила у собі тридцять зображень Єжи. Бо іншого у мене гідного не було — зовсім.

Чесно кажучи, ніхто нічого доброго не очікував: ані я, ані Єжи, ані наші друзі — кому потрібно три десятки етюдів якогось, хай і вродливого чоловіка, але написаних у однаковій манері й тими самими кольорами?!

Але виявилося, що саме цього пресі й публіці не вистачало.

Того дня на відкритті я була у червоній сукні, до біса непристойній. І до біса непристойно була щаслива. Мені дарували криваві, як заходи нашого далекого сонця, троянди.

— Бачиш, я ж каза-ав, що ти талановита, а ти не вірила-а,— легенько шльопав мене по сідни-цях Єжи і майстерно позирав у об’єктиви. Йому це страшенно подобалося — потрапляти у чиєсь поле зору і там красуватися.

Далі пішло все, як і було задумано — нам дали старезну голодрану майстерню, в якій оселилися, перевізши туди по два наплічники речей і кілька матраців, аби було де спати.

Ата придбала квартиру у Львові — я їздила допомогти з ремонтом і просто там пожити.

Єжи часто ходив у загули — зникав на кілька днів. Потім повертався, нічого не пояснюючи. А я і не питала. Повернувся — значить все добре. Повернувся — це головне. Така моя мантра.

Одного разу було, що ми домовилися йти у кіно, зустріч о вісімнадцятій біля Сковороди. Але попередньо мав передзвонити. Я просиділа увесь вечір, тренуючись у телекінезі над своїм телефоном, але так ніхто і не об’явився, його мобільний вимкнений. Не прийшов додому і на ніч. Я п’ять годин просиділа на варцабі, вбиваючи легені, виглядаючи його тінь на чорному асфальті крізь холодне глумливе скло. О другій дня, коли вже зовсім була у відчаї, зателефонував якийсь друг:

«Е-е-е, тут Єжи просив передати, що не зміг прийти, бо грав у шахи».

«У що?!»

І короткі гудки. У цій фразі весь Єжи! Уся його гів-няність, харизма і непередбачуваність! Я так сміялася, що навіть не змогла достойним чином злитися. І коли вже явився домів, то дражнила його десь із тиждень «гаріком каспаровим».

Так, безумовно, я турбувалася і чекала. Але ж знала, що маю один водопій на двох із диким-диким звіром. Чого ж дивуватися?

У нас вільні, демократичні стосунки — він вештався деінде, я ж вдавала, що так і треба. Ми дарували повну волю один одному, принаймні дуже силувалися це робити. Я мала цілковите право також щезати й відключати мобільний. А він мав таке саме цілковите право вирішувати самому, перейматися через мене чи ні.

«Він тобі зраджує!» — всі як одна торочили мої подруги. «Ну то й що?» — відмахувалась я. Рано чи пізно в нашому житті ми чомусь чи комусь таки зраджуємо: дитячим мріям, обіцянкам, коханим, собі, Батьківщині. Яка різниця? Який сенс через це бентежитися? «Ти така дурна»,— відказували подружки. «Я така дурна» — погоджувалась я.

Піди, злови вітер в полі!