Роза Вітрів

34

Голоси за кадром, по-батьківськи шиплячі. В носі туман. На язиці настирливий аромат сандалу і ладану.

Ти свята, Розо, ти поведеш нас усіх! Ми так давно на тебе чекали! Ти наш вождь! Ти наша Месія!

Ти свята, Розо, ми так давно на тебе чекали. Ти врятуєш світ, ти не даси йому захлинутися дійсністю.

Ти наша, Розо, ми так довго на тебе чекали. Із самого народження, із першого подиху ми були завжди поряд. У тобі самій, у твоїх близьких.

Ти наша, Розо. Ти маєш бути з нами.

ХТО ВИ?!

Ми — ті, хто сплів нитку Аріадни. Ми ті, хто напоумив Морфея. Ми ті, хто кохався із богинею божевілля Атою. Ми — апостоли того, хто микав і митарився.

Хто твій Бог? Хто твій Бахус?!

Твій весняний неприборканий.

Жебрак і пияка.

Хто ти? Хто ти, Розо?

Хто ти? Розо? Хто ти РОзо?

Хто ти? Хто Ти? хто ТИ?

Хто ти? хтоти? ХТО ти???????

Ти не зрадила себе.

Хто ТИ?

Ти не зрадиш нас.

ХТО ВИ?!

Ми ті, хто перерізає

Тут-і-зараз

Творячи завжди-і-ніколи

— хіба не те саме?

Ми кастрували Абсолют. Ми замалювали його всезряче окококококококококо.

Ми творимо паралельну реальність.

Чим?

Чим, Розо?

М-м-мистецтвом.

Як вчив твій яснозубий Бахус. Ти ж змогла передати його, такого неосяжного і всюдисущого у лінії, одній трепетній лінії.

Ти зуміла обдурити Всесвіт, Розо, сказавши, що ця лінія — двері, за якими криється смерть зображального і співаються гімни безпредметності.

Брехня, Розо!

Тією лінією ти створила нову реальність. Й по всьому.

Ти дала пряму, від якої творяться тисячі площин. Ти відкрила хід для сотень обманів зору.

Ти геніальна, Розо.

Ти нас поведеш у ті двері.

ДЕ ВОНИ?!

Я не знаю.

Я не знаю.

ХТО ВИ?!

Я (амбіційне кахикання) — супершайзер Побирайко Петро Герасимович.

Ми — твоя сім’я.

Нова? Ні, не нова, справжня. Ми так довго на тебе чекали.

Це дурний жарт?

Розо, твій коньяк з ароматом кави,— секретарка.

Я не п’ю, не п’ю коньяк зовсім...

Ми знаємо, ми усе знаємо.

Ляснув мене по плечу супершайзер. Суперчорт:

Забирай своє бухло, хочу тобі дещо показати.

Ми йдемо офісом утрьох: супершайзер, секретарка і я. Заходимо до туалету. Супершайзер легенько відштовхує вбік стіну: ніяких фокусів, хай-теків — звичайнісінька фанера, облицьована кахлем.

За стіною залізні двері сторічної витримки. Секретарка швидкими ручками (чи всі її рухи такі пристрасні й жваві?) прочиняє підіржавілі клямки — і ми ступаємо у темінь. Навпомацки прямуємо східцями донизу.

— Що це?

— Раніше тут був партком,— голос супершайзера попереду.

Кілька поворотів наосліп. Мені страшенно ніяково, але не страшно. Переконана, що це — сон.

Нові двері, змовницький регіт ключів у замку, вмикається сухе запорошене світло. Потрапляємо до каскаду з кількох невеличких кімнат.

Супершайзер стає посеред першої кімнати, розводить руки, даючи мені змогу обдивитися. Він такий кумедний — опуклий в пузі, і з м’ясистими защільними дівочими стегнами. Світлі котонові штани замалі, перетискають стан, виділяючи пухку борозну, а ближче до міжніжжя зі складок тканини творять міцну квіточку-ромашечку, здається, шов урізається йому в пах.

Я кілька секунд розглядаю цю квіточку, відвертаюся, обдаю байдужим поглядом кімнатку. Ближче до стіни зліва — с тарезний канцелярський стіл, радянський, не антикварний, порепаний і з дірками на місці, де в шухлядах були замки.

На підлозі килими. Килими повсюдно, мишам на потіху.

На протилежній до стола стіні, що справа від мене, висить образ у рушниках. Вишивка притаманна південним регіонам України: з гронами винограду і з чотирипромін-ними сонцями, такими, що ми звикли вважати за фашистський хрест. Здивована підходжу ближче, примружуючись. В руці досі кава з коньяком. Розрізняю зображення незнайомої у хітоні, що здаля нагадує Богородицю.

— Хто це?

— Семела. Смертна жінка, що звабила Бога, що від Бога народила Бога. І Богом була вбита.

На мене дивилися сороміцькі лукаві зелені очі з образа. На богородиці фіолетове вбрання.

— Як на мене, то дуже правдоподібно,— мимрить супершайзер.

— Ну просто викопана схожість! — плескає у долоні секретарка.

— Викапана.

— Хіба?

— Так-так.

Голоси туманіють і квокчуть. Осідають на шкіру ароматом прального порошку. У моїм горлі свербить раптовий крик розпачу:

— Випустіть мене на свіже повітря! Випустіть! Я задихаюся, я хочу курити!

— Розо, ну що ви так? Ну чого?! Осьо, присядьте, ось сюди... за стіл (радянський канцелярський), ось вам попільничка (пластмасова підставка під ручки). Не переймайтеся, ви у житті вродливіша, аніж на портреті.

Я, глухо кліпаючи, сідаю на хиткий стілець із посірілою нитчастою як струни арфи, оббивкою. Закурюю.

Згадую, що маю у руці філіжанку з кавою. Відсьорбую. Вже прохолола. Але солодка і міцна.

— Маячня? — запитально випускаю дим.

Супершайзер радісно присідає, його квіточка сплющується, з очей іскри. Крутить у повітрі руками, вистрибує гопак.

Вона із таким само байдужим і порожнім виразом обличчя палить, часто затягуючись, але постійно нервово прибираючи руку подалі, з вродженою елегантністю кладучи на зазублений край столу, постукуючи нігтями канкан.

Вертикальне театральне світло. її розслаблені брови кидають легкі тіні на щоки, очі потяглися заволокою. Здається, ні про що не думає, водить паузу неприємну, як чуже волосся у тарілці супу. Безтямна тиша, від якої колотиться серце. Не розуміє.

Що я — це вона.

Роздвоєння успішно завершилося.

— Ну, зібралася докупи, квітонько? — ляскає у долоні супершайзер і привітливо надсилає на мене повітряний цьомик.

— Наче так.

— Тоді ходімо далі, робочий день не презерватив.

— Що?

— Не гумовий.

З цієї кімнати зі столом і богородицею веде прохід без дверей у сусіднє приміщення. Там з півсотні телевізорів, розкладених на усіх можливих стільцях, табуретках, ослінчиках, дзиґликах, тумбочках. Нові плазмові висять на стінах.

Там само на підлозі сидять кілька айтішників і колошматять пальцями по клавіатурах.

Хлопці жодним рухом не виявили увагу до мене.

— А що тут робиться?

— Ми розробляємо всесвітню програму щастя. Розумієш, Розко, люди вже давно не уявляють свого існування без телебачення. Фактично можна сказати, що воно стало їхнім життям, замінило майже повністю реальність. От ми і вирішили не просто керувати цією синтетичною дійсністю, а дати їм майбутнє! Якщо пришвидшити кадри, дати не двадцять чотири, а наприклад, сорок вісім, то можна, розширивши сприйняття, подати значно більше інформації за певний відтинок часу. Отже, людина може встигнути проглянути вдвічі більше програм, фільмів, ток-шоу...

— Реклами.

— В точку!!! — тицьнув на мене вказівним пальцем супершайзер і лагідно усміхнувся.— А ти січеш, Розко-мімозко.

Сміх, як малинове варення.

— Все елементарно. Де реклама — там гроші. Бачу, більше тобі не варто нічого пояснювати у цій кімнаті. Ходімо, я покажу тобі бога.

— БОГА?!

В цій кімнаті були старі вигорілі шпалери, зелений сейф з мій зріст у кутку і велика біла дошка.

Герасимович підійшов до неї і намалював червоним маркером точку:

— Це бог! — вигукнув він.

— ?! як так?

— Або це! — він швидко стер попередню і намалював іншу трошки лівіше.

— Овва.

— Як відомо з геометрії, що через будь-яку точку проходить без ліку прямих. Так? А з будь-якої прямої можна утворити безліч площин. Правда?

— Ага. Здається.

— Якщо вважати, що певна площина — це певна реальність, своє тут-і-зараз для певного положення точки зору.

Герасимович гарячково заходиться креслити міріади площин, схожих більше на якісь простирадла, аніж на геометричні форми. Виходить конструкція а-ля вітряк.

— І ці площини що?.. І що ці площини, я питаю?! Правильно, перетинаються. Отже, бог — це абсолютна відсторонена математично обґрунтована точка перетину усіх прямих і реальностей. А це що значить?

— Що він існує?

— Це означає, що його можна вирахувати! Як ма-те-ма-тич-но точна!!!! Чим ти слухаєш?! Там де є точки, там є формули, де є математика, там є рішення. І що це означає?

— Що Він всюди і ніде?

— Це означає, що ми йдемо до іншої кімнати.

Тут я побачила дивакувату істоту, що явно не відносилася до флори і фауни планети Земля.

— Анфіска,— сюсюкнув до істоти супершайзер.

Я прозріла.

— А це твое нове завдання,— повернувся до мене.— Слабо розкрутити інопланетянку, що співає? — хитро усміхається він.

У мене очі як караваї, як коржі на сонці печені.

— Добре-добре, звикнись, а там і поговоримо. Але врахуй, дитинко, що ця фішка розірве всіх і змінить нашу культуру докорінно. До речі, ти ніколи не задумувалася, що буде з нашою літературою, коли прийде нова ера інопланетян? Вона стане непотрібною. Особливо психологічна. Тому що їй на зміну прийдуть нові стосунки, нове кохання. А весь наш трьоп стане неактуальним. Отак.