Роза Вітрів

19

Прямо з поїзда посунула на роботу. Холодний квапливий дощик змивав сніг, завзято підмішуючи багнюку на вулицях. Небо повністю затягло до сріблясто-фіолетового навіть вдень. Цікаво, а чим за такої погоди харчуються сонцеїди?

Голова страшенно щеміла — так і не вдалося виспатися.

На роботі все те саме. Блідо-бежеві стіни, скрекіт факсу (невже ним досі користуються?!), штучне світло, блимання моніторів, цокіт підборів секретарки, поїзний сморід від моїх речей і шкіри, напружено опущена голова Антона у кабінеті й кактус із жовтою квітонькою біля моєї клавіатури. Зацвів нарешті, лапуська.

— Всім привіт! — гукаю я, проходячи коридором. Кілька співробітників відсторонено відповідають. Голосу Антона серед них не чути.— Валя! — до секретарки,— а можна мені кави? Подвійне американо... і трішки коньячку туди.

— Ось де ти! — кинувся навстріч супер-шайзер, він був до того розпаленим, що навіть не помітив добрячого спізнення з мого боку.— Тобі нове завдання, давай-давай, швиденько до роботи!

Я з відчаєм закидаю назад голову, дивлюся на стелю. Красиві дешеві лампи. Герасимович не зважає на цей жест мовчазної непокори:

— Швидко-швидко, Ро-о-озо! На тебе вже чекають у переговорній залі!

Гуп-гуп-гуп — прямую до орального кабінету. Ну що це за всесвітня несправедливість — тільки ти слабка і нещасна, невиспана і змучена, як різко всім стає просто необхідним тебе пригрузити?!

Там на облюбованому супершайзером кріслі на мене чекала німфетка. На перший погляд я прикинула, що їй років від сили чотирнадцять-шістнадцять: дрібненька, худорлява, з миловидним по-дитячому личком і довгим-дов-гим білим волоссям.

— Привіт, я Роза,— сказала я, завмерши біля столу, трішки подумала й гукнула у проріху двері: — Валя, я усе ще чекаю на каву, без неї просто ніяк...

— Подвійний американо...— визирає Валя і, зумисне дражнячись, перепитує: — і коньяк? — Я знаю, що це не зовсім її обов’язки. Але з тією довбаною кавоваркою розібратися судилося тільки їй, тож хай терпить.

— І подвійний коньяк.— додаю я.

— І мені так само! — подає голос янголятко зі шкіряного шефового крісла. Ми з Валею здивовано переглядаємося. Та цокає язиком і зникає, вертячи своїм квадратним задком, обтягнутим модним джинсом зі стразами. Кажуть, що Валя вміє ворожити по сторінці у соціальній мережі. Не знаю, чи то правда.

— Отже. я Роза,— знову повертаюся до білявого не-виннятка, вмощуючись верхи на стілець неподалік.

— Доброго дня, Розо. Моє ім’я Соломія,— говорить вона, дивлячись мені прямо у вічі своїми великими блакитними ледь не ляльковими, причому голос її звучний і серйозний, голос дорослої жінки, яка знає, чого прагне в цьому житті.— Я поясню в чім річ, мені порадили ваш продюсерський центр як той, що заслуговує на довіру.

— Дуже приємно,— з авмираю я, придивляючись до неї пильніше. Запитально вигинаю брови. Чи то тільки здається, що моє обличчя ще здатне виражати емоції. В роті сухо, у голові гулко.

— Я хочу бути зіркою, — заявляє білявка.

— У нас усі зірки, без винятку...

— А я хочу бути відомою співачкою! — подається вперед, ближче до мого обличчя. Я здивовано зиркаю на виріз її блузки, зовсім не характерний для підлітка.

— Соломіє.— пробуючи словесно намацати ґрунт, починаю я поволі. Цікаво, чи в курсі вона, чим ми усі тут займаємося? І чому цей триклятий супершайзер скинув її на мене, не попередивши, що говорити?!

— Можна Соля,— підказує мені німфетка-цукерка.

— Ваша. кава, тобто ваш коньяк зі смаком кави,— шпилить Валя, вносячи питво. Ставить перед носом, лукаво шкіриться і ховається за дверима. Трохи сьорбаю, попускає. Соломія притуляє до себе горня, але пити не збирається, гріє руки.

— Отже, Соля. Ви прагнете стати відомою співачкою, і вважаєте, що наш продюсерський центр може Вам допомогти?

— Так точно,— відказує Соля. Ні, їй ніяк не може бути менше двадцяти — така самовпевненість за повної відсутності завзяття юнацького максималізму.— Я хочу власний кліп. І ротацію основними каналами і на радіо. Потихеньку записати альбом. І заробляти на корпоративах.

— Гм. чітко і конкретно. А чи говорили Ви з Герасимовичем, нашим головним?

— Пан Супервайзер розпорядився, щоб ми все між собою перетерли й сказали, яка сума буде потрібна. Прибутки будемо ділити п’ятдесят на п’ятдесят: половина мені, половина вашому Продюсерському центру, а там між собою розбирайтеся, не моя справа. За результатами нашої з вами співбесіди ми складемо бізнес-план, кошторис, підпишемо контракт.

— І Ви будете співачкою,— промимрила я собі під ніс, гріючи тіло і душу кавою.

— Звісно! — вона усміхається.

— Добре... мені для початку потрібно, щоб Ви, Соля, заповнили анкету, ми заведемо особову справу й всяку іншу бюрократичну лободу — мені потрібно знати про Вас якомога більше. Крім того, у мене на комп’ютері встановлено кілька психологічних тестів, я б хотіла, щоб ви їх пройшли. Гаразд?

— Так, я згодна з усім. Коли будемо починати?

Я засадила Солю за свій ноутбук, увімкнула їй довжелезний тест на Щ. Доки вона його подолає, то і виспатися встигну.

До мене в курилку зайшов Антон, я ж як дивилася до того у вікно, так і продовжувала це робити, не зважаючи на його появу.

— А що це за. сидить у нас? — питає він, припалюючи собі.

— Що, сподобалася дівчина? Ага, вродлива дуже.— не повертаючись відказую.

— А хто це?

— Соломія — новий проект Герасимовича. Співатиме.

— В переходах чи в електричках?

— По телевізору.

— Нічого собі! — присвиснув Антон. Мені чомусь по-думалося, що після такого свисту має слідувати вибух, але запала напружена мовчанка. Не знаючи що йому казати, вчепилася п’ятірнею у велику кружку кави, яку неможливо пити із відкритими очима — ріжуть спиртні випари.

— Ти... добре відпочила? — першим ковзнув він по тиші.

— Так, дякую.

— Я тобі тут дещо приніс. Ось, дивися.— Антон простягнув мені кілька глянсових журналів про те, як марнувати свій вільний час у Києві. Наявність свіжих номерів цих видань у нашому офісі обов’язкова умова. Журнали відкриті на сторінках, де є анонс моєї виставки.— Я чув уже раніше, але не думав, що це ти і є.

— Так, буває,— погоджуюсья. З ввічливості.— Дякую.

Антон і далі стовбичить біля мене. Вдає, що нічого такого і не було. Я теж бавлюсь у цю гру. Намагаюся збагнути, чи то він дійсно через свою наївність вірить, що все буде як раніше, чи то просто вирішив не зважати.

— Ти якась не така.— мимрить він.

— Яка?

— Не смієшся, не жартуєш, наче твої бісики заснули.

— Заснули.

— Щось сталося?

— Ні, нічого не сталося,— розважливо стримуюся я. Але коньяк натщесерце бере своє, напідпитку я трішки буйна, і я виказую все: — Ти втік! Ти пішов тоді! Про що ще говорити?!

— Я.

Відштовхую його легенько, бо заступає вихід, йду та роздратовано грюкаю дверима. Немає моїх бісиків і ніколи не було. Я порожня, як пластиковий глобус.

Тоді, у п’ятницю, у галереї був невеличкий тест, чи спроможний він витерпіти мене із усією парадоксальністю та контрастністю, тест, який Антон з успіхом завалив. Виявився не таким вже і хорошим, як вперто здавалося. І враз мені стало байдуже, що він так смішно дивується, так по-собачому зазирає у вічі. І на чубчик його стало начхати.

Тим, хто не сприймає мене всю, не хоче мене всю, не кохає всю, тим немає місця поряд зі мною. Хіба що на відстані витягнутої руки.