Роза Вітрів

23

Відстрілявши зайці-держіспити, ми з Атою, Октябрьовим і Єжи подалися в гори. Спочатку їхати збиралися втрьох, але Єжи хтось кинув, знову довкола нього завертілася баламутна історійка, тому він і впав нам на хвіст. Що-що, а завдавати оточенню зайвого клопоту він уміє. Проте всі прикидалися, що раді його присутності. Особливо я.

Ми розбили табір на сонячному боці галявини побіля заростей чорниці, дрібної та солодкої, як сльози щастя. Мешкали вчотирьох у славетному наметі «Бурундучара». Хлопці змайстрували щось на кшталт бесідки із накриттям від дощу, пеньками-кріслечка-ми і багаттям у центрі, обкладеним річковим камінням.

Ми з Аткою, лісові царівни, прикрасили дерева довкола барвистими стрічками і мокрими речами, що так ніколи і не сохли, адже дощі тут — норма. Як і містичні незбагненні оказії. Чутки про надприродне мандрували від намету до намету, прилипаючи до босих п’ят людей із порожніми кружками, які просять у них щось налити.

І щоночі ми завзято переказували один одному чудернацькі жахливчики похриплими від холоду та куріння голосами, посьорбуючи чай з гілочками, мурахами і попелом із гарячих, як цілунок зека, залізних кружок. А потім боялися нипати до туалету у володіння чорночубого лісу.

Найбільше пліток намотував на свої юнацькі вуса Ок-тябрьов. Він, за своєю легковійною вдачею, устиг перезнайомитися мало не з усіма нашими сусідами. І треба було, щоб якогось дня:

— А ви знаєте,— видав на-гора ні з того Дениска,— що тут на Івана Купала щороку хтось одружується...

— Прикольно,— кивнули ми з Атою, невміло і завзято плетучи собі вінки-нечупари, звісивши сині від чорниці язики.

— Розо! А як ти ди-ивишся на те, щоби ми з то-обою сьогодні вночі побра-алися? — засипаючи мені до рота жменьку ягідок, які до того сором’язливо ховалися у листі від дощу, спитав Єжи.

— Та нема питань, я вся твоя на віки вічні! — підтримала я тролінг.

— Чуваки, а класна ідейка! — пореготали Ата з Октябрьовим.

Отак і вийшло, що «вінчав» нас один із старожилів цього дивного місця — кульгавий дід Пилип у водійському картузі. Це потім я дізналася, що за ним крадеться довга і гримка слава мольфара. І не повірила. А замість торочення клятв ми, тримаючись за руки, разом перестрибнули через ватру. Щоправда, вона тоді вже завалилася, тож перелітали через тліюче згарище. Але дух перехопило добряче.

А ще ми гасали хороводами довкола вогню, що рикав жарінню в обличчя, бігали і кричали, падали, розтягуючи руки, зречено звиваючись ніби у лихоманці, гепалися на чиїсь тіла, хтось підіймав і пригортав — відривалися з криком — знову бігли. Губилися з Єжи, стрибали з Атою, валилися долі й дряпали землю. Знову знаходилися з Єжи: і по колу, по колу. Голі ступні гостро відчували укуси червоно-чорного вугілля, але тільки не зупинятися! Неможливо зупинитися!!!

Я здіймаю руки до неба і кричу разом з усіма. На мене згори, з неозорої блаженної чорноти, позбавленої навіть місяця, летять сотні сніжинок попелу. Я кричу так, що, здається, зараз душу із себе викричу в небо. Я вільна! Я вільна! Я дика! Я — правда!!!

Коли ватра п’яніє сама від себе й опадає, до неї зносять речі, щоби ночувати біля попелища, святкування продовжується трохи вище: кілька десятків барабанщиків і фаєрщики.

Натовп обплів широке коло музикантів тісним мереживом спітнілих танцюючих тіл. У мене тремтіли руки, памороки забили важку голову, дихання стало глибоким і збудженим, я навіть слова мовити не могла — як звір, що вибився на волю. Я не розрізняла кольорів, облич і взагалі предметів: мені усе або чорнота, або огненне світло. Піт на лобі.

Підкошуються ноги, я сповзаю між щільним лісом торсів, стаю навкарачки й втуплюю у вогонь, який оживає і вливається у кола. Дихаю животом, повітря з кров’ю потужно калатає по всьому моєму тілі, я це надреально відчуваю.

— Тобі пога-ано? — схиляється наді мною Єжи, намагається підняти на рівні дві.

Я вислизаю, ніби риба, легко гепаюсь назад. Земля така рідна й рідка. Імпульсивно теліпаю головою — ні-ні. Він знову тягне мене за руку, рука розслаблена і не піддається. Підгрібає за стан і витягає із юрмиська.

— З тобо-ою щось не те,— недовірливо каже він, обіперши мене об найближче дерево.

Я регочу, не впізнаю свій сміх, свое горло. Його очі світяться в темряві, вовкулачі очі.

— Тобі потрібно до наме-ету, полежати. Ти п’я-ана, як тюлень,— пробує мене кудись вести. Хто ти? Звідки така турбота, людино?! Мені нестерпна твоя людськість!!! Ні! Ні! Ні! Хто ти?!

З риком видираюся й відстрибую.

— Відчепися! Іди геть! Іди геть! — кричу так голосно і так хрипко, що мене навіть згинає навпіл від надриву. Мимоволі протираю під носом. Крові немає. Все бряжчить у вухах немилосердно, гуде як у шкільній їдальні, коли всі грюкають ложками; коли їдуть на мене сотні порохотягів, приход за приходом, прибій за прибоєм.

Я вся ламаюся, викручуюся, ноги мої ноги. Затуляю вуха руками. Тікати. Чимшвидше. Тікати. Тікати! У ліс! У ліс!!! Додому!!

Волосся врізається в очі, але, здається, я можу бачити і так, без очей. Земля холодна й сира, з неба дощ — біля вогнища цього не відчувалося. Мчиться мені як косулі, як дикій рисі, як мавці, так, наче я усе життя ганяла по горах і лісах.

Тріскіт догораючої деревини і людські звуки лишаються все далі, далі й далі позаду, їхні чужі небезпечні запахи. Я лишаю це все: усіх-усіх, цю лицемірну дійсність. Біжу в ніч, щоби стати вільною, такою, як вимагає моя щойно пробуджена самість.

— Що ти твориш?! Здуріла? — налітає на мене Єжи. Вполював падлюка!

— Пусти! — видряпуюсь я.

Пускаю в хід ноги, руки, нігті й зуби. Кілька разів вдалося навіть відбитися, але він таки упіймав, заламав руки.

Врешті-решт, отримавши з десяток штурханів та ударів від мене, ухопив за волосся, щоби не пручалася.

Я завмерла й загарчала.

Він здивовано сіпнувся, але не відпустив. Кілька хвилин ми зло дихали одне одному в обличчя — мене збуджував його гарячий хижий запах, запах тіла, поту і крові. Ніхто не відводив очей — як дві оскаженілі тварюки. Вже притулившись ближче, я побачила, що розбила губу Єжи. Кров стікала на підборіддя.

Кілька митей вагання — злизала кров.

Він відчув мою слабкість і завалив на землю. Руки скрутив над головою, затиснув намертво однією лапою, а іншою почав розривати на мені одяг.

Я починаю облизувати його обличчя, очі, щоки, даючи збагнути, що я його, що підкорилась, що не видиратимусь — він відпускає руки і я заходжусь квапливо шматувати його речі.

Це абсолютне нелюдське шаленство, ми перестали себе контролювати.

У голе тіло впиваються дрібні гілки й камінчики, діл холодний і розкислий. Але я — гаряча, розтріпана, роз-марена, розбита земля. Я праліс. Я праматір. Я прадавня. Я правічна.

Гугіт у голові, страшний гугіт, як від тисячі босих ніг, що біжать витоптаною стежкою. Бій серця, що голосніший за усі атмосферні звуки, одягає мені на голову скафандр, я ніби у воді — ледь не захлинаюся.

Єжи кусає мене, кусає всю, що тільки трапляється. Я скрикую і дряпаю його — далі резервні рештки мозку, які до того кульгаючи, але діяли, капітулюються повністю, на очі лягає терпка марка ніч.

Я не знаю, що було далі.

Як ми опинилися в наметі? Як не загубилися?

Ранок після таких гулянь — завжди напружена річ. Перевіряються людські й спиртні втрати. Хтось прокидається у чужому наметі, що ще не так погано, а дехто — просто неба побіля якогось панка чи обригана. Хтось нишпорить кущами у пошуках використаних презервативів, щоби впевнитися, що вони таки були, в ході справи й відбувається знайомство між випадковими коханцями. Ранкові історії після Івана Купала — ще ті перли.

Я отямлююся від нестерпної спраги, майже навпомацки знаходжу футболку й камуфляжні штани, одягаюсь і викочуюся до нашої стоянки. Там на пеньках довкола по-дитячому ніжної ватри, сидять пом’яті Ата з Октябрьовим, ще кілька сусідів і два панки, які шукають, де б похмелитися. Усі сірі-сірі, задумливі-задумливі. Як після побоїща: отака тиша гуляє з вітром об руку галявиною, й де-не-де похитуючись бродять між стовпами диму тіла. Тільки сонечко весело світить.

Коли я підходжу ближче до чуваків і прошу попити, вони принишкло й налякано дивляться на мене. Простягають пляшку з крижаною річковою водою.

Я сідаю поряд, випростовую босі ноги ближче до вогню, гріюся. Закурюємо.

— А оці гілки й листочки у твоїх косах — це спеціально? — обережно питає Ата.

— Ой-йо-о-о,— проводжу рукою по голові: сплутане дощенту волосся, купа дрантя у ньому і до всього — кілька набитих гуль.— Я погано виглядаю?

— Дуже погано...— співчутливо відказує вона.

— Наскільки? Ну, по стобальній шкалі. як рахувати, що сто — це труп.

— Ну. десь на дев’яносто.— я витріщаю очі одночасно з двох причин: Атчині слова і поява Єжи.

— Я схожа на нього? — перелякано питаю.

— Трохи є.

Вигляд у Єжи препаскудний: зачуханий, брудний, за-мурзаний, закривавлений, у чорному від вугілля й сірому від землі. Нап’яв на себе якісь шорти.

Коли сідає ближче, то бачу, що тіло його повсюдно у синцях й подряпинах. Позираю на свої руки — те саме. На зап’ястках фіолетові браслетки. Під нігтями бруд і засохла кров. В нього підбите око й тріснута губа.

— Довбо-онутися,— каже Єжи,— у ме-ене більше немає нормального одягу.

— А де той? — цікавиться Октябрьов, посьорбуючи ранкове пивко.

Ми дружно схилили голови і промовчали.

— І де це ви, молодята, вчора ділися? Ми вас шукали, вже коли розходитися всі почали. Гукали, а ви наче під землю.

— Це точно.

— Гуляли ми. в лісі,— буркнув Єжи. Більше нічого нікому не сказали. Та й що казати, як самі більшої частини не пам’ятали?..

Пізніше спустилися до річки митися. Перевіряли, чи кістки цілі. У мене весь живіт у слідах від його зубів. На стегнах криваві синці. Та і Єжи не кращий — його спина геть роздерта.

— Ти знаєш, як ми опинилися в наметі? — спитала я.

— Ні. А ти?

— І я ні.

Я відтирала його — він мене. Потім обробили вавки горілкою.

Більше те, що сталося, намагалися не обговорювати, але я часто згадувала. Мені здається, що тоді, тієї божевільної ночі щось нереально сильне, навіть потойбічне, вирвалося на свободу завдяки нам обом.

— А ти знаєш, кажуть, що діти, зачаті в ніч на Івана Купала, народжуються геніями? — отак жартома потішила мене Ата. А я з переляку ледь не зомліла. Ніяких маленьких рудих скажених геніїв мені не потрібно.

Але обійшлося.

Відтоді щось прорвало: закортіло малювати. Я дістала з наплічника дорожній блокнотик, котрий про всяк випадок завжди беру з собою. І воно саме собою пішло. Здавалося, десь у лісі я посіяла шматочок свого мозку, з кілограм самоконтролю. Думати тільки наполовину — це вже майже повне щастя.

За вечерею навпомацки накидала Єжи в профіль у миготінні полум’я.

Коли він побачив, що вийшло, таки вийшло, то чимало здивувався:

— Та невже?..

— Ага-ага.

Та ніч породила мій талант. І сплела у шкіряний батіг два наших життя: без Єжи я не могла писати, а я для нього ж стала єдиним шансом доторкнутися до найвищого, найчистішого блаженства творчості.

Над нами жорстоко позбиткувалися Сили Ночі та Духи Гір, дарувавши на двох один талан, один геній, один дух.