Роза Вітрів

15

Ми приїхали дещо зарано, гості тільки-но почали сходитись. Я пройшлася залою і, заспокоєна, стала біля стіночки. Антон намотав кілька кіл, все вдивлявся в експозицію, вдивлявся, хмурився.

— Ти щось з цього всього розумієш? — нарешті по-змовницьки тихо спитав він мене, відсьорбуючи трохи коньяку.

— Ну... не все, але трохи розумію...

— А чия та майстерня, де ти живеш?

— Мого чоловіка.

— У тебе є чоловік?! — підстрибує Антон.

— Фактично є. Документально. Насправді ми давно не разом.

— Чого?

— Не зійшлися характерами, банально,— відказую я, копаючи чобіточком білий фактурний кахель на підлозі.

— Ти не хочеш про це говорити,— погойдує Антон головою, сам певно не здогадуючись, наскільки це серіальна, забита фраза.

— Чому ж не хочу — хочу! Просто тут немає про що говорити. Він не зумів мене прийняти такою, як я є. А я — його. Певно, так ліпше.

— Зрозуміло. То от чого ти сюди мене привезла, ти, виявляється, маєш стосунок до мистецтва. гм. раз чоловікова майстерня, то він художник. Так?

— Ага.

— І ти розбираєшся в цьому всьому? — Антон смішно насуплюється, як кіт, котрому дають нюхати його ж горщик.

— Ага.

— То скажи мені, чого ця виставка так дивно називається і про що тут взагалі йдеться.

— Та просто вона називається «Диммммм/ТЬе 8тоооооке». Ніби своєрідний «омммм», ніби якась беззвучна мантра... Та не зважай. Розслабся і спробуй отримати задоволення.— І собі усміхаюся-усміхаюся на всі боки.

До зали з кожною хвилею спазмами затікає все більше народу. Незвично багато всіх. Якийсь гамір. Загальне збудження. В повітрі потягло солодкими флюїдами свята. Й віддало у колінцях. Колінця — завше найчутливіші до емоцій.

Якісь дивні категорично протилежні переживання викликають у мене ці білі майже прозорі полотна на стінах. Не можу збагнути, чи подобається мені те, що бачу, чи ні. Обсмикую незвично коротку сукенку, почуваюся красивою. Поглядаю крадькома на Антона. Цікаво, про що він думає?

— Антоне, я гарна? — нахабно усміхаюся, ховаючи за нахабністю якусь ніжно-примарну дівочу надію.

— Ну. гм. Я до тебе такої не звик просто.

— Ясно,— мінус один градус на термометрі щастя. Ні, не гарна. Дарма старалася. Таких, як я, все одно рідко коли виокремлюють у натовпі, нам байдуже як виглядати, ніхто ж не помітить. І до того ж думають, що я або лес-бійка, або просто не маю статі.— Антоне, а я схожа на лесбійку?

— Ти?...— дивується-дивується.— Та наче якось... Ти схожа на інопланетянку, що косить під людину.

— Поганий комплімент! Сказав би — на янгола.

— Хай буде на лисого янгола.

— Ні, якщо вже на те пішло, то краще інопланетян -ка. Марсіана Агузарівна.

— ...Пані Розо! Пані Розо!.. Ну де ж Ви? Ми просимо Вас вийти до гостей і розпочати офіційну частину нашого заходу! Просимо Розу Вітрів! — спершу навіть не чую, що кличуть мене. За цими балачками проґавила визначальний рух запрошених у центр зали, прослухала, що хтось почав говорити у мікрофон. Переполохано озираюся довкола. Розумію, що мене так ніхто досі й не впізнав. Оплески. Я несміло, але рівно підходжу до ведучого. Оплески стихають. Якась нерівна куп’яниста тиша лягає на наші голови.

— Доброго дня,— кажу я. Чомусь здається, що гавкаю.

— Роза Вітрів! — скрикує ведучий. В напруженні мені ввижається, що він кукурікає. Чомусь голова йде обертом. Не страшно ж зовсім. Зовсім не страшно.

— Доброго вечора,— знову мовлю я. Такий собі з мене оратор.— Сьогодні ми всі, і ви, і я зібралися тут, щоб подивитися. що нового я написала. Мені самій цікаво, сподіваюсь, вам теж,— господи, що за маячню я несу? — Тут, на цих стінах, підбірка полотен за останній рік. В основному це абстрактні мінімалістичні пейзажі: зимового моря, туманного ранку, білих ночей, рельєфи хмар. Експозиція має узагальнюючу назву «Диммммм». Що означає для мене непевність, примарність нашого світу, його ажурність та бездушність. Холод. Адже дим — це не вогонь. Димом не зігрієшся. До того ж — у певних шаманських обрядах дим використовується як засіб входження у транс і зміни стану свідомості. Певно, розсіяний сірий дим — це я. Я диммммммм...

Не знаю, чому мене наостанок так накрило і пробрало — казати їм, тим, що не слухають, казати те, чого не розуміють. Щось в цьому є таке. святомученицьке. Я заплющила очі й ковтнула важке повітря на повні груди. Знову запала тиша.

— Ось вона така, завжди шокуюча та неординарна Роза Вітрів! Вона випередила особисто мої очікування, зумівши здивувати і зовнішнім виглядом, і своїми картинами. Думаю, ми можемо вважати офіційну частину завершеною, а торжество диму відкритим! — викрутився ведучий. І йому вельми вдячна, що він так швидко припинив цей фарс — ненавиджу довгі великосвітські відкриття, де всі з розумним виглядом тараторять нісенітниці. Тим паче менш за все я хотіла виступити в ролі об’єкта обговорень. Ведучий мені заспокійливо підморгнув. А я стояла поряд із ним, із сухими засліпленими очима. Чомусь думала, що хочеться плакати, але не плакала. Кривенько усміхалася. Клац, клац — спалахи фотокамер.

Зійшла з імпровізованої сценки прямо в натовп. Натовп виявився набором облич. Знайомих і не зовсім. Якісь мої однокурсники. Онде викладач рисунку. Там журналістка, що брала перше інтерв’ю в моєму житті, розквітла й розпашіла. Студентський колєга Єжи — перспективний скульптор. Якісь квіти. Троянди. Лілеї, на які маю страшну алергію. Знову троянди. А як же я люблю іриси і волошки! Чому ніхто ніколи не дарує іриси і волошки?!

Хтось мене вітає, комусь щось відказую, хтось скубе мене ззаду за лікоть, вимагаючи уваги. Обійми й сміх.

Загальна радість, що перевершує мою власну. Я гублюся і зменшуюсь. Стаю ледь не ліліпуткою. Дай кусень уваги — дай кусень уваги.

Мої подруги з минулого життя: «О Боже, што ти с собой сдєлала, дєтка?!». «А ти хорошо сохранілась. Почті нєт нових морщінок». «Снова замуж нє вишла?». «А чьє ето на тєбє плат’є? Какого дізайнєра?». «Єжи всьо такой же красавчік?».

Журналіст з диктофоном: «Як ви вважаєте, це нова букля у Вашій кар’єрі?».— «Що таке букля?» — питаю.— «Завиток». «Ні, не знаю, я роблю те, що роблю, намагаюсь якомога краще. А куди воно все поверне, і що буде завтра — я не знаю».— «Чи можна вважати, що минулі рази Вас надихала стихія вогню. А тепер Ви себе вичерпали, вичерпали свій внутрішній вогонь й через це — дим?».— «Дим, вогонь — це лише алегорія. Навіть нічого спільного зі стихіями... майже немає. Вам здається, я себе вичерпала?».— «Мені нічого не здається, я лише питаю у Вас»,— брикається журналіст, певно, початківець, тому і стільки гонору, нічого, на нього ще чатує його дрібний тиран, його власний філіп кіркоров.

Камера і журналістка з мікрофоном 5 каналу. Я бачу їх здаля й намагаюся кудись утекти, ховаюся за тіткою, що цупить цукерки, за столом із канапками, за бокалами з шампанським. Мене хтось хапає за талію.

— Розко, квітонько, ну ти й змінилася! — зіщулює у лабетах друзяка світлих студентських років. Я припа-даюся, думаючи, що за його широкою спиною мене зовсім-зовсім не видно.

— А-а-а-а-а! Привіт, Октябрьов! Боженько, як давно не бачилися! Що ти тут робиш?

— Тебе виглядаю,— від щирого серця гигоче Октя-брьов — громило з плюшевим обличчям.— Прочитав на афіші в академії, що у тебе чергова персоналка. Це ж треба! Дехто з наших і на республіканки не проходить, а ти персональні одна за одною шпигаєш! І звідки такі бабки?

— Та нізвідки. Немає в мене зовсім грошей. То галереї самі пропонують, знаходячи якихось спонсорів... Навіщось і тим, й іншим це потрібно. Бачиш, онде залою кілька бане-рів висить, то спонсорські. Де бартером все обходиться, де ще якось. Я. якась безпомічна у питаннях, що стосуються власної творчості.

— А як це нема бабла? — збуджено каламутиться Октябрьов.— Ти ж відома, одна з найперспективніших молодих художниць. Ти ж можеш лупити три шкури за полотна врівні з лисими мастодонтами.

— Не сміши мене, пузику!

— Чого це! Розко! Хіба тебе не задовбали злидні, у яких ми живемо?! Невже тобі в печінках не сидить оцей образ голодного маляра?! — розвернувся у агресивному пишномовстві він.

Октябрьов входив до кола наших спільних з Єжи друзів. Було, по молодості, разом вибиралися на всілякі відкриття виставок «на повечеряти», трамбували собі черевця канапками й цукерками, заливалися халявним алкоголем і розгулювали залами з фізіями, на яких відбито кайфування від світу в цілому й від живопису, що висить на стінах, в тому числі. І це була сердечна правда — ми дійсно кайфували, позаяк млосне відчуття важкості у шлунку додавало чималого позитиву напаскуднішим полотнам. «Блиск і вбозтво підарасів» — кпинила я, спостерігаючи, як хлопці поглинали їдло. Це було нашим стилем життя, нашим девізом, причиною і наслідком будь-чого. Блиск і вбозтво підарасів.

Октябрьов розповів, що він вступив до аспірантури при академії. Вчиться. На вихідних продає там само на Андріївському, говорить, що нібито воно непогано, але все одно не те.

— У тебе є шанс, який випадає одному з тисячі, а то ще більше! — покрикував він на мене.— Ти можеш продавати полотно не за двісті баксів, а за дві штуки! У тебе є визнання й популярність. Ти єдина, хто реалізує нашу спільну мрію. Ти ж пам’ятаєш, про що ми мріяли? — допитується він, дихаючи алкогольним душком мені в обличчя. Неприємний такий став. Хоч і не можу зрозуміти чим саме.

Так, я пам’ятаю, про що ми мріяли. Тоді, у Львові, коли сиділи вночі на якомусь даху, курили дешеві сигарети, пили портвейн прямо з пляшки, турботливо передаючи його з рук у руки, позаяк добряче підморозило і грошей лишилося твердо обмаль. Нас тоді прибилося четверо горобчиків і горлиць: Єжи, я, Октябрьов і Софійка. Софій-ка — кришталева й мереживна володарка Октябрьовсько-го серця, чиї очі, як блакитні лагуни, а вуста, як медові печери. Так казав Октябрьов. Софійка — акторка другого плану театру Леся Курбаса.

Зверху нас ловили на невидимі ґачки на сріблястих лісках, що звисали із зірок. Нічне Місто колихалось і співало, як золотоголосі Сирени в глибинах середньовічного індастріалу. Пахло корицею, яблуками і щурами. Ми ж виснули на даху, тремтіли од холоду і збудження, курили дешеві сигарети, добре хоч із фільтром, ковтали по черзі портвейн й лементували наперебій, що хочемо змінити цю планету. Що ми надіслані до цього світу, аби його вдосконалити, і зробимо це за допомогою Сили Мистецтва! Що ми разом, ось, нас четверо, перевернемо все з ніг на голову! Як робили до того визначні живописці. Ми писатимемо маніфести й трактати про нове Мистецтво, котре було зачате і розродилося в наших душах, ми плюнемо в миршаву фізію фіґуративу, вийдемо за рамки навіть безпредметності, пірнемо за царину невідомого й несвідомого, зійдемо на вістря абсолюту й стрибнемо звідти у безвість й всесвітню славу...

— Розо, у тебе є шанс донести щось людям.— продовжує ґвалтувати поряд з моїми вухами Октябрьов. Публіка, що юрмиться довкола, занепокоєно задивляється у наш бік. Я киваю, киваю.

— Так-так. Я знаю. Я знаю, Октябрьов. Але. не можу. Виявилось, мені нічого сказати. Нічого сказати, крім білого кольору. Вважай, що я кричу, перекрикую світ німим ротом.

— Ти жодного не продала? — з повним відчаєм у голосі питається він.

— Жодного. Всі вони лежать по майстернях. Я не маю права, ці полотна не належать мені. Розумієш? Вони не мої! Не мої! То не я їх пишу! Так, моїми руками, але не я! Не маю права продавати.

— Пані Розо, кхи. я перепрошую, але можна Вас на кілька хвилин? — хтось діловито добре поставленим голосом варнякає ззаду. Ще не озирнувшись, знаю, що це 5 канал. Таки не вдалося від них укритися.

— Зараз. Бувай, Октябрьов, якось побачимося,— поспіхом обіймаю його за плечі та йду до стіни з полотнами наговорювати на камеру інтерв’ю.

В руках смердючі лілеї. І втомлені заколисані троянди. Червоні, жовті, рожеві. Мені хотілось би білих.

Журналістка робить підводку:

— Сьогодні в одній зі столичних галерей відбулося відкриття нової виставки молодої художниці Рози Вітрів. Три роки тому вона вчарувала серця столичної арт-тусівки своєю лаконічністю й простотою ліній, витонченістю сюжетів й відвертістю кольорів. І сьогодні Роза дивує й тішить публіку своєю свіжістю й молодістю...— Якось так тупо мені це все звучить. Намагаюсь не дивитися ниць, це страшенно негарно — опускати очі, коли про тебе говорять. Кладу погляд на спини людей. Цікаво, їм стає від нього важче? — Розо,— повертається до мене журналістка й підсовує синенький поролоновий мікрофон ближче.— Ви не є світською людиною.

— Це правда,— погоджуюся.

— Про вас майже нічого достеменно не відомо. Ви зникаєте й виринаєте нізвідки з новою виставкою. примушуєте вкотре говорити про Вас.— Я мовчу і киваю. Журналістка починає нервуватися. Либонь, я пропустила кілька своїх реплік.— Дозвольте спитати, чим Ви займалися з часів останньої виставки?

— Подорожувала, збирала новий досвід,— показую долоні, складені жменьками, тримаючи квіти під пахвою.— Писала нові полотна, які тут представила. Тут уся я, та, якою себе набула, знайшла, відкрила чи загубила. «Димм-ммм» — це відмова від кольорів на користь внутрішнього, моя мантра.

Журналістка пантеличиться, відіймає у мене мікрофон, вставляє натомість у кадр своє обличчя. Журналістка, певно, вважає себе ведучою світських хронік. Я достеменно знаю, що редактори виріжуть усе, що я тут верзу, що це буде максимум хвилинний сюжетик — п’ять полотен, загальний план, масовка, рука ведучої з мікрофоном і кілька моїх реплік, накладених на відео, і дві секунди моєї пики.

— Які ваші плани на майбутнє? — питається вона. Я вдаю, що обожнюю це питання.

— Поки що ніяких. Але всі плани в мене суто творчі, так що не переймайтеся,— усміхаюсь і ховаю обличчя по самі очі у букетах. Хай думають, що я щаслива.

Оператор гасить камеру, спускає її зі свого плеча. Журналістка складає кудись мікрофон. Мило усміхається на прощання і заклопотано роззирається залою. Вона, либонь, думає про мене щось нехороше, якщо їй, звичайно, не ліньки про щось думати. Я ж мізкую про всезагальну тенденцію до бульбашіння, напинання з себе мильних бульок. Особливо мене вражають сучасні журналісти, що зі шкіри пнуться, аби тільки якось виставитися, запхатися у кадр чи показатися у всій красі. От читаючи зрідка в туалеті чиєсь інтерв’ю, я там бачу яскраво виражені світогляд, характер та особистість саме журналіста, а не людини, у якої, власне, це інтерв’ю і бралося.

Мене також немало зачудовували усі ці гості й не тільки. Загалом усі представники західної цивілізації. Невже понти так багато значать? Невже те, як ти виглядаєш, важить значно більше, аніж те, що ти насправді собою являєш?! А всі ми насправді всередині лайно. Ніщо. Отже, ти нічого не значиш. Отже, найважливіше серед цієї усієї галабурди життя — усвідомлювати, що ти нічого не важиш, що ти — ніщщщщщо, диммммммм. Був якийсь момент, і я просто перестала щось собою означати. Я стала лисою і чесною.

Віддаю своему старенькому викладачеві рисунка лілеї, від них вже геть мутно. Хай він потішиться. Викладач у свою чергу щось лепече й прикладається синюватими губами до моєї руки. Я йому усміхаюсь, тікаючи, витираючи тильний бік долоні об сукню ззаду. Ненавиджу відчувати на собі чужу слину, чужі сліди.

І... ніде я не зникала оцей рік. Ходила тими ж вулицями, їздила тими ж поїздами й так само раділа сонцю, що й раніше. Все залежить од того, чи хотів хтось мене помічати, чи ні.

Топчусь біля стінки, уникаю об’єктивів. Відповідаю на запитання на диктофони й просто так. З кимсь фотографуюсь, хтось мене пригортає і вітає. Я теж вітаю, роздаю компліменти, приймаю добрі щирі й не зовсім слова.

Бачу, як молоді студенти зацікавлено позирають на мене, але підійти й зазнайомитися бояться. Що ж, це лише їхні проблеми.

Багато п’ю, мені постійно хтось загортає у долоню новий келих, а рука не хоче відмовитися, підносить до губ. Майже не їм. Тости, тости. Обов’язково випити з галеристами. Поцілувати на знак подяки старих приятелів, які задля мене сюди явилися. Знову новий бокал милує прохолодою й вологістю шкіру, повно бульбашок у голові й довкола. Зала повна бульбашок. Я сміюся, з кимсь перехиляю на брудершафт, чиїсь губи квадратні й слизькі, а щоки шерехаті. Надривно сміюсь, захлинаючись, давлюся, проливаю шампанське собі на сукню. Хтось дає серветку, я регочу, витираючись. Щось активно жестикулюю й плюскаю шампанським на дорогий костюм якогось дядечка. Знову регочу, плутаючись у букетах і власних думках. Раптом схоплююся, вибачаюсь, витираю піджак дядечка, закусивши губу, щоб не іржати далі. Пропоную випити зі мною. Погоджується.

— Пані Розо,— каже він поблажливо і на вушко.— А чи то є Ваше справжнє ім’я?

— Абсолютно. Батьківський креатив. Розамундою і народилася,— чомусь провисаю на його лікті й сміюся далі. Мені здається, що я жартую нівроку.

— Ні, я казав про прізвище, дуже дивне поєднання — Роза Вітрів...

— Чоловікове то прізвище, його собі взяла. Я.— Затихаю.— Я з вітром повінчана! — пирскаю і ледь не падаю, так мені раптом стало смішно, так смішно, що навіть не чутно, що ниє всередині. Але ніхто цього не помічає, дядечко заходиться сміхом зі мною:

— То, певно, калька з російської. Був Вєтров, а став Вітрів? — хіхікаючи каже він, вже зачіпаючи моє вухо губами.

— Не знаю, мені байдуже! — Ми регочемо, що аж пузо й щелепи зводить. Я розмахую руками, непомітно відштовхуючи його від себе. Потім ущухаємо, кілька глибоких вдихів, витираю наглі сльози.

До мене насувається черговий диктофон. Я слухняно полишаю свого нового товариша, йду вдавати із себе серйозну й відповідати на запитання, які вже чула не вперше.

Раптом: «О Господи! Де я посіяла Антона?!» — спалахую і квапливо озираюся залою, що береться безлюдними плішинами,— його немає, немає, точно немає. І до того ж, вже давно. Зовсім забула про його присутність.

Знаходжу телефон. Я ненавиджу писати sms. Але пишу, коли бракує живих слів. Або ж боюся живих слів.

«Ти де подівся?»

Десять хвилин жодної відповіді, хоча повідомлення про доставку прийшло одразу ж.

«Вибач».

Отже...

Я розумію, все розумію. Я завжди все розумію. Навіть його бездонне дивування має свої межі.

Зі мною починають прощатися, я й собі натягаю пальто, збираю букети й подаровані коробки цукерок. Хтось з організаторів навіщось пхає мені пакет із пляшкою коньяку.

— Я не п’ю, не п’ю коньяк зовсім.

— Нічого-нічого...

Двері за мною урочисто, з дзенькотом зачиняються. На вулиці темно й зимно. На лице лягає свіжість пізньої години. Руки дражнять трояндові шипи.

Пусто й незвично тихо. Прямую до тролейбусної зупинки, тут до майстерні по прямій.

Мені вже добре був знаний стан, коли свято закінчується, а ти знову проникаєш у сірість буднів й повертаєшся до свого звичного холодного ліжка у холодному будинку, до своїх нестатків і проблем, входиш сама у себе, лишаєшся із собою наодинці. І вже немає блиску й музики, немає сміху й фанфар. Ти зчиняєшся нікому не потрібною. Вкотре.

Тому я й заборонила собі по-справжньому вважати себе зіркою, по-справжньому вірити усьому, що відбувається. Тільки грати роль, тільки грати.

На зупинці однин алкоголік, жінка з великими торбами з супермаркету, троє підлітків і жодного тролейбуса.

Закурюю. На морозі це особливо смачно. Ногам і дупі палюче холодно у панчішках, боюся застудитися.

Чекали довго. Вже встигла й погарцювати на місці. У тролейбусі було не надто тепло, зате порожньо, водій не продавав талончиків і гнав на повну — таке дивне свято у нічних рогатиках.

Я сиділа біля вікна, кинувши на сусіднє місце свою ручну поклажу. Дивилась на слова на синій обшивці сидінь. Have a good trip.

Взяла і розревілася.